Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович (читать книги полные .txt) 📗
Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір'ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?
Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.
— Арсене! Златко!
— Любі наші! Приїхали!
— Слава богу! — чувся материн голос. — Нарешті!
— Слава аллаху! — вторував їй Якуб. Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук у руки.
— Яцько? Хлопче, невже це ти? — не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. — Ну, як наука — не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?
— Закінчив і… додому, — зніяковів Яцько. — Тобто до тебе. Арсене, бо мені, бач, більше нікуди… Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена — і примчали…
— Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! — обняв його Арсен. — Тепер нас у матері троє — Стеха, я і ти!
— Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки рідної не маю! — І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.
Крім домашніх — матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім'ї Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу але не менш міцно і щиро привітали прибулих.
Звенигориха запросила всіх до столу.
Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.
— Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе… Чи не пройтися б нам, панове на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося…
З цими словами він потягнув чоловіків з хати.
У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало гелгання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на гому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі — ку-ку, ку-ку…
Коли зозуля замовкла. Арсен сказав:
— Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка — про батька Семена… Про Палія… Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти. Мартине, хотів щось повідомити… Тож починай!
— Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій… Як бога кохам, знаю!
— Ти знаєш, де Палій? — вигукнув Арсен. — Звідки?
— З перших рук, як кажуть…
— Розповідай! — нетерпеливився Арсен. — І не тягни!
— Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновсько-го, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом… Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або що-небудь міцніше… І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав… «Як! Полковника Семена Палія?!» — вигукнув я. «Так», — спокійно відповів пан Порадовський. «За віщо?» — «За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!» — «Це він сам тобі казав?» — спитав я. «Ще б пак! Звичайно, ні… Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний…» — «Матко боска чен-стоховська! — вигукнув я вражено. — Свирид Многогрішний?» — «А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?» — «Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі… Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?» Порадовський засміявся і відповів: «Не знаю, що скаже пан круль, а пан Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля… А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!» — «Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?» — «Не знаю… То вже його діло, а я своє зробив…» Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду… Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену… Тож сказав, що їду додому, в Круг-лик, а сам на коня — і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте…
Всі мовчали. Нарешті Арсен перший порушив гнітючу тишу.
— Справді, тепер ми все знаємо. Дякуємо тобі, пане Мартине, за таку важливу звістку… Залишається подумати, що нам робити.
— А що робити! — вигукнув Яцько. — Взяти фастівський полк, напасти на Підкамінне — і визволити полковника!
— Чекай, хлопче! Ти занадто по своїй молодості гарячий. А до того ж тут є старші, і поки тебе не питають, помовчав би… В усякім разі,так у війську заведено. Чи тебе в бурсі по-іншому вчили? Га? — добродушно усміхнувся в білі вуса Метелиця і додав:- Давайте гуртом поміркуємо… Палія будь-що треба визволити! На цьому сходяться всі. Але як? В усякому разі,не йти ж одним полком війною на кварцяне військо, як пропонує наш молодий друг…
Яцько почервонів, закусивши в губах стебельце трави.
— А я думаю, — промовив Роман, — що в дечому Яцько правий… Тільки йти до Підкамінного не полком, а невеликим загоном. А там, розвідавши все як слід, вибрати темну ніч, напасти на замок і, перебивши варту, визволити батька Семена.
— Напасти можна, та чи цей загін добереться таємно до Підкамінного? — заперечив Спихальський. — Навіть якщо будемо йти тільки вночі, то й тоді хтось побачить і донесе Яблоновському або його регіментарям '. І нас по дорозі, схоплять, мов куріпок…
— Що ти пропонуєш. Мартине? — спитав Арсен.
— Нічого не пропоную… Знаю одно: до Підкамінного треба підійти так, щоб не викликати жодної підозри!
— Ну що ж, це можна зробити, — сказав Арсен, подумавши. — Поїде не військовий загін, а мирна купецька валка… Повеземо до Львова товар…
— Коли б у нас було що везти! — буркнув Метелиця. — Самі голі, мов бубони.
— Придумаємо щось… Сіно, вовна, бочки — все згодиться, щоб наповнити наші вози. А крім того — сідла. Бо вози ж доведеться кинути, а тікати — верхи…
— Гарно придумано, холера тебе не забери! Мені б твоя голова, пане-брате, був би я регіментарем [75]! — вигукнув Спихальський і з заздрістю подивився на Арсенову кудлату, бо давно не стригся, голову.
Всі засміялися, а Арсен сказав:
— У мене є ще и інша думка…
— Яка?
— Просити короля… Собеський добре знає Палія, високо оцінив його дії під Віднем. Може, мені гайнути до нього та все розказати?
— А якщо він відмовить? — не погодився Роман. — І ми загубимо час…
— Тоді зробимо так. Готуємо купецьку валку в двадцять возів. З нею поїде за старшого Роман, а з ним — чоловік тридцять-сорок охочих… Поки все влаштується, поки ви доїдете до Підкамін-ного, я встигну з'їздити до короля… Накаже випустити Палія — обійдемося без кровопролиття, відмовить — пустимо в хід шаблі! Як ви на це? Згода?
— Згода! Згода!
— Тоді ходімо до господи батька Семена… До речі, він уже одружився з Феодосією?
— Одружився. Зразу по приїзді з віденського походу.
— От і добре. Треба заспокоїти і розрадити пані полковникову. Там з нею та з сотниками і домовимося про все…
Свирид Многогрішний тихенько прочинив двері до гетьманського покою, просунув у щілину голову і, побачивши Юрася Хмельницького, що одиноко дрімав на канапі [76], запитав:
— Ваша ясновельможність, можна?
Юрась злякано кинувся — аж свічка заблимала.
— Тьху, чорт! Міг би якось делікатніше… Заходь! Многогрішний привітався, сів на дзиглику край столу, на якому стояла порожня карафка з-під вина, зітхнув.
