Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович (читать книги полные .txt) 📗
Останні обійми, останні поцілунки — і вже пан Мартин на коні. Вдарив огиря ногами під боки, і той затупцяв нетерпляче перед далекою дорогою, стримуваний ремінними поводами, забасував, а потім зірвався і пішов з місця чвалом.
Зінька змахнула зі щік сльози, сумно всміхнулася всім, помахала рукою і вйокнула на коней. Колеса скрипнули, віз рушив і покотився по битому шляху на захід, все швидше й швидше.
На далекому горбі Спихальський зупинився, підвівся на стременах, помахав шапкою — і за мить сховався за обрієм…
— Ну, от і все — нема пана Мартина з нами. Ніби частку серця відірвав і забрав з собою, — промовив глухо Арсен. — Не так давно розлучився з воєводою Младеном і Ненком, не встиг поплакати над могилами Сікача, Іваника і діда Шевчика, як довелося, може, назавжди розлучитися зі Спихальським… Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зі Стехою!..
— За мене не турбуйся. Приріс я до Фастова, як кора до дерева. — І блакитноокий дончак прихилився до щасливої, усміхненої дружини.
Арсен обняв їх за плечі, міцно притиснув до грудей, а потім легенько відштовхнув од себе.
— Ну, йдіть! А ми зі Златкою трохи постоїмо тут… Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилі і довго дивилися в той бік, куди поїхав пан Мартин з новою родиною. Потім козак заглянув коханій в очі, що синіли густо, як море… Як він любить дивитися в їхню бездонну глибину! Як він рвався до них! Скільки доріг сходив, щоб нарешті мати змогу кожного дня милуватися їхньою красою! У скількох смертей видерся з пазурів, щоб не вицвіли вони від сліз і туги!
Ніжно взяв її голівку шкарубкими, мозолистими руками, осипав обличчя поцілунками.
— Златко! Люба моя!
— Арсене!
Тремтіло сповнене весняними пахощами повітря. І небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високості й усміхалося радісно від розкоші й щастя.
Сіли. Арсен поклав голову на коліна Златці й заплющив очі. В одну мить промайнули перед його внутрішнім зором страшні картини минулого — неволя, втеча, бої, походи… Для чого те все? Кому потрібні муки і кров, злигодні й смерть людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає погромів, пожарищ, руїн? Хіба мало на світі простору, сонця, тепла? Хіба щастя не у відчутті того, що ти живеш, дихаєш запашним повітрям рідної землі, насолоджуєшся усмішкою милої і теплом її ніжних рук?
Арсенове серце мліло і завмирало від незнаної досі втіхи й пестощів. Златка цілувала його очі, тонкими пальцями перебирала кучерявого чуба, гладила тверді, зарубцьовані шрами. Побачивши за вухом слід від кулі, нагнулась, припала до нього губами.
— Арсенчику, важко тобі доводилося? — прошепотіла.
— Важко.
— Ти більше ніколи не кинеш мене? Правда? Будемо відтепер завжди разом?
— Будемо, Златко! Будемо, люба!
Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простір, заколисана щастям і радісним весняним співом жайворонка. Арсен щокою притулився до її теплого коліна, теж вслухався в неповторну музику весни.
Раптом його вухо вловило ледь чутний тупіт копит. Він підвівся, глянув довкола. Ген-ген на виднокрузі мчить якась темна цятка. Що воно? Чи то вітер гонить перекотиполе безкраїм степом, чи вершник поспішає з важливою звісткою?
Арсен пильно вдивляється в далину. Ні, не перекотиполе! Швидко, то зникаючи на хвилину в невидимій звідси балці, то виринаючи на зелених пагорбах, наближається та чорна цятка.
Гонець!
Уже видно, як жевріє, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, іскряться проти сонця самоцвіти на піхвах здобутої в боях дорогої шаблі. Летить бистрокрилим птахом дужий кінь…
Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом і теж побачила вершника.
Хто то? Куди він мчить? Невже знову війна?
Арсен мовчки пригорнув кохану до грудей, ніби хотів назавжди захистити її від усього лихого на світі. А серцем слухав далечінь, і йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть у похід, іржання бойових коней на коротких привалах, приглушені голоси товаришів і ледь чутний брязкіт зброї в тривожній тиші ночі… І зрозумів він, що його щастя коротке. От-от життя знову покличе на тяжку нескінченну дорогу, назустріч вітрам і грозам… Бо й само ж воно — дорога без кінця!
