Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
- В тебе викривлене уявлення про життя командирське, - зауважив йому Спартак. - Бути командиром…
- Ні, я вродився бути рядовим, - перебив Духнович. - І хоч нашому брату рядовому перепадає на фронті найбільше, зате після війни - звичайно, коли до того часу вцілієш як мисляча матерія, - будеш собі вільним птахом. Знов перед тобою університет, і Микола Ювеналійович, наш славний професор, показуватиме тобі з кафедри якісь допотопні потовчені горшки:
«Амфори! Золотий пил віків!»
Імітуючи професора, Духнович так урочисто нависпів вимовляє оте «амфори!», що хлопці не можуть втриматися від сміху.
В день відправки Павлущенка вони гуртом пішли проводжати його на вокзал.
- Повірте, товариші, іду в бронетанкове не тому, що, як Лимар, передової злякався, - щиро говорив Павлущенко уже біля вагона. - Війна зайшлася надовго, і кадри командирів будуть потрібні.
- Маршалом хочеш війну кінчати? - підколов його Духнович.
- Річ не в цьому, - спокійно заперечив Павлущенко. - Чини… Ордени… Так, я цього хотів. А ви хіба ні? Рось протверезила нас. Я побачив, що війна - це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче, яке тільки можна уявити… І ще зрозумів, що для перемоги самого бажання мало, це мені видно тепер. В броню хочу закуватись і піти на них з усією силою, а не з голими руками, як отам на Росі. Ще, може, танки мої Німеччину толочитимуть, ось для чого йду.
Богдан розумів Павлущенка. Розумів його настрій. Останнім часом вони зблизилися між собою, і те, що їх раніш розділяло, здавалось обом тепер дрібними чварами, через які їм треба було давно переступити, подати один одному руки з такою ж довірою, як ось тут, при прощанні біля вагона.
- Скажи хоч тепер, Богдане, - затримавши руку Колосовського, промовив Спартак, і в голосі його прорвалася якась несподівана теплота: - За що твого батька було репресовано?
Богдан ніяк не чекав тут цього запитання, згадки про те, чим була затьмарена вся його юність.
- Думаю, що за вуса, - відповів похмурим жартом.
- За які вуса?
Павлущенко, видно, не зрозумів жарту.
- Вуса любив носити мій батько, довгі вони були в нього, чорні, примітні. Якось, пам'ятаю, ще малим я тоді був, один з товаришів батькових сказав, шуткуючи за столом: «Ох, Дмитре, відпустив ти собі вуса запорозькі, дадуть колись тобі за ці вуса…» І таки по його й вийшло.
- Ну, а крім вусів?
- За зв'язки, - нахмурився Богдан. - Батько дружив з багатьма. З Якіром, з Федьком, з Блюхером…
- За те, що людина з кимось у дружбі була… Ну я, скажімо, за це не судив би, - задумливо мовив Спартак. - Без дружби, думаю, батьки наші й революції не зробили б.
Пролунала команда, і Спартак мерщій кинувся до вагона.
- Ну, бувайте, хлопці!
- Щасливої дороги!…
Разом з бійцями, відібраними до бронетанкового училища, Павлущенко незабаром уже був у вагоні. Його присадкувата, качанкувата постать зникла в натовпі, заштовхана іншими, і тільки видно було, як він намагається виглянути до хлопців через чиєсь плече. Було в цьому його намаганні продертись до хлопців щось таке, що зворушило Богдана.
- Прощай, друже, - ще раз гукнув він Спартакові, і йому жаль стало розлучатися з ним. Де й коли вони зустрінуться тепер? На полі бою? В госпіталях? Чи, може, й не зустрінуться більше ніколи.
Тільки відправився цей ешелон, як слідом за ним рушив у тому ж напрямі, на схід, другий: довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням.
- Кажуть, авіазавод якийсь, - почули хлопці від пристаркуватого залізничника біля ларка, де вони пили зельтерську.
Ешелон стерегли розставлені на вагонах зенітні кулемети, все на ньому було добре вкладено, вкрите брезентами.
Колосовський не зводив з ешелону очей. Той помчав на схід з контингентом курсантів у бронетанкове, цей - з станками, з моторами - на нові місця, де він знову стане заводом. В рухові ешелонів і навіть в цих брезентах, зенітних установках - в усьому почувалася чиясь владна, спрямовуюча рука.
Зі станції хлопці поверталися вже надвечір. Ще здалеку побачили між деревами парку на своїй виздоровбатській території - гора кавунів лежить зеленошкірих. Підійшли ближче - аж ні, не кавуни, каски, звалені горою, лежать на галявині, ждуть їхніх буйних голів. Всюди метушня, гомін, бійці приміряють щойно одержані залізні свої шапки, з заклопотаним виглядом отримують гвинтівки й патрони.
Крім виздоровбатівців, тут одержували зброю й мобілізовані, що їх напередодні було привезено сюди пароплавом, люди суто цивільні, для яких усе, що потрапляло до рук із військового спорядження, було дивом і викликало в кого смуток в вічу, в кого - щире зацікавлення.
- Якщо куля з жовтеньким дзьобиком, - допитувався молодий новобранець у свого сержанта, - це які?
- Та я ж казав: трасуючі!
А інший, тримаючи в руці обойму, уже приставав з другого боку:
- А це - з чорним та червоним поясочком?
- Бронебійні! Запалювальні! - кричав заклопотаний роздачею зброї сержант. - Постріляйте, там розберетесь. Всі пригодяться!
Тепле надвечір'я огортало приморські парки. Десь аж над морем зринула пісня, молодий красивий голос вів її вільно, задумливо, і до неї поступово став прислухатись уже весь цей виздоровбатський вавілон.
Із-за гори світ біленький,
Десь поїхав мій миленький.
Бійці стояли попід деревами, сиділи групами на витовченій траві серед нової своєї зброї і слухали простеньку ту пісню, мовби прощалися з нею.
Літній боєць, мабуть з приписників, в окулярах, схожий на якого-небудь бухгалтера, сидячи серед солдатського гурту і дослухаючись до пісні, задумливо все крутив і крутив у руці щойно одержану нову гранату. Чи вона справді цікавила його своєю будовою та формою, як може зацікавити людину яблуко незнайомого сорту, чи просто, заслухавшись пісні, він механічно крутив її в руках, аж поки сталося те, що сталось: висмикнулась чека, і бійці, що сиділи поруч дядька, враз відсахнулися з жахом від нього, від його гранати.
- Кидай! Кидай! - загукали йому.
Судорожне затиснувши гранату в руці, він оторопіло скинув поглядом сюди-туди, мов хотів крикнути:
«Що мені робити? Куди кидати? Адже ви кругом?!»
Нікуди було кидати - скрізь люди, розгублений погляд його всюди натикався на обличчя таких, як сам. Тоді він миттю зірвав з голови каску, спритно, як перепела, накрив нею гранату і навалився на неї грудьми.
…Коли розвіявся дим., їдкий, смердючий, на поритій, просмердженій вибухом землі лежала тільки купа ганчір'яна людського м'яса - все, що зосталося від приписника.
- Догрався дядько, - зітхнув хтось у натовпі.
- Його ж попереджали! - сердито озвався другий.
- Чеку ненароком висмикнув - от і все.
- Міг би відкинути геть, але, бач, пощадив товаришів.
Незабаром санітари вже прибрали його, мовчки й похапливо, а там біля моря, де, певне, нічого й не чули про те, що сталося тут, все линула в надвечір'я пісня, та сама пісня - про миленького, про світ біленький.
Це була остання пісня, що її хлопці чули у виздоровбатському таборі. Вночі їх повантажили в ешелон, море і парки зостались позаду, і тільки місяць - високе холодне світило - супроводив їх у нічні степові простори.
Глава 40
Ще б'ється енергетичне серце України Дніпрогес.
Ще димить трубами під небом півдня степовий гігант «Запоріжсталь», цілодобово працюють інші заводи і ходять трамваї від старого до нового Запоріжжя, а в небі над містом, як привид війни, вже висять аеростати, тримаючи в повітрі сталеву загорожу від ворожих літаків. Команди дівчат-аеростатниць випускають їх звечора, і повітряні вартові ночують у небі, стережуть рідне місто, а заводи тим часом працюють на оборону, домни й мартени дають плавку.
Аеростати в ранньому чистому небі над Запоріжжям, розбомблені будинки, вирви на вулицях, охоплені тривогою натовпи людей - ось чим зустріло Богдана Колосовського рідне місто.
