Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
Ще ходять тут на перев'язки, але поза тим - майже ніяких обов'язків. Живуть, як птахи небесні. Мають у своїх володіннях парки, альтанки, заміські пустирища, вечорами - наперекір всім смертям - лунають їхні пісні понад морем, а потім цілу ніч ясний місяць освітлює їх, бо сплять виздоровбатівці просто на землі, під відкритим небом.
Вранці на молоді звірячі свої апетити вони мають лише хліб, черствий та цвілий, та до нього старшинські підбадьорювання:
- Цвіль - то здоров'я.
- А для моряка - ще й гарантія, що ніколи не втоне.
Вільного часу було досить, і користався ним кожен, як хотів. Степура та Павлущенко, зробивши найпримітивніші пристрої, взялися ловити бичків у морі, Духнович хоча й не ловив, але залюбки допомагав їм у цьому майже безплідному занятті, а Колосовський тим часом з вольницею виздоровбатською вирушав на далекі промисли аж за місто, де можна день прожити попаски, де стеляться перед худими виздоровбатівцями плантації огірків, моркви, капусти, баклажанів - червоних, м'ясистих, соковитих. Добуті в цих походах дари природи вони приносять потім і в табір на загальний пай, підгодовують тих, кому поранені ноги ще не дозволяють робити таких далеких вилазок.
- Тут нашого брата справді тільки ноги й годують, - казав увечері Духнович, гризучи на березі моря з товаришами моркву, принесену Богданом. - Ось скоро й ми з Степурою приєднаємось до вас, конквістадори.
- Справді, мабуть, охлянули б ми тут, якби не оця городина, - казав Степура, налягаючи на помідори.
- Тілом охлянути - це ще не біда, - поправляв його Духнович. - Он Лимар, той охляв духовно. То гірше, братці.
Богданові приємно дивитись, як хлопці трощать польову живність, а море шелестить біля ніг, а неподалік в гурті виздоровбатівців ллється розмова про життя довоєнне - тут люблять згадувати про довоєнне.
- Море, бач, гарне, - чути лагідний чийсь голос, - але нічого я так не люблю, як на хліба дивитись, коли вони достигають. І в той день саме вибрався в поле - в райземвідділі я працював, - тільки вийшов на майдан, як раптом з гучномовця: «Увага! Увага! Слухайте важливе державне повідомлення». Різні думки в цю мить промайнули: що за державне повідомлення? Війна? Але з ким? А думка про війну, мабуть, тому, що це - найстрашніше. А невдовзі після цього вже весь наш районний актив мчав по селах з закритими пакетами для голів сільрад. Приїжджаю в сільраду - голови нема. Де? В польовому таборі! Мчу туди. Подаю пакет голові, він при людях розірвав пакет: повістки! Таким і таким зібратися коло сільради. Мобілізація.
Війна. Мовчки беруть повістки, мовчки розбігаються по домівках. Оте мовчання чомусь найбільше вразило.
- А мене ця звістка застала в Севастополі, - розповідає другий. - Вночі раптом літаки загули в небі, вдарили зенітки в районі порту. У вогнях прожекторів видно, як один за одним спускаються над бухтою величезні парашути, - то, як ми пізніше дізналися, спускали п’ятисоткілограмові міни в бухту. Дві впали на берег, вибухом кілька будинків знесло. Курсанти наші вишикувались по тривозі, стоять на лінійці й не второпають, що таке: вогні, парашути, вибухи. І страшно, і смішно. Тільки цей сміх нездоровий, нервовий якийсь. Чиї літаки? Туреччина? Німеччина? О шостій ранку по радіо місто говорить: були літаки, один збитий, по уламках мотора дізнаються зараз, якої держави літак…
Море лежить перед ними спокійне, лише місячна доріжка, простелившись в далечінь, тихо трепеще. Від берега вузенька, а далі широка, вабить душу. Ті, кому рани дозволяють, купаються при місяці в морі, і видно, як зблискують їхні мокрі м'язисті тіла, а по узбережжю то тут, то там лунають співи, і ніби війни й нема, все тут її мовби заперечує, оце тихе море самим своїм виглядом мовби протестує проти неї: «Я для шелесту тополь… я для щастя закоханих… для рибальських вогнищ… для мартенівських величавих заграв…»
На березі моря, недалеко від їхнього табору, металургійний завод. Він працює пригаслий, замаскований, але ніяким маскуванням він не може приховати своїх заграв, як здорова людина не може приховати свого здоров'я, своїх рум'янців. Заграви злегка пробиваються над цехами, і їх видно далеко, буває так, що тут цілу ніч лопотять зенітки, все небо - над морем і над заводом - у тривожному гудінні літаків, у вимахах прожекторів. Зараз їх нема, лише десь далеко за небокраєм, у морі, чути час від часу глухі незрозумілі вибухи, може, знов бомблять пароплави, що везуть з Одеси евакуйованих, топлять разом з людьми. У виздоровбаті є вже такі, що чудом врятувалися з тих розбомблених в морі пароплавів.
Коли Богдан сидить отак на березі моря, а хлопці заведуть розмову про університет, перед ним щоразу з'являється з своєю усмішкою Таня. Боса, припорошена дорожнім пилом, така, як бачив її востаннє в Чугуєві. Він написав їй уже дві листівки, але не певен, чи одержала, бо якби одержала, то вже була б тут - він знав її натуру. А може, ще приїде, може, ще застане його перед тим, як він відправиться знову на фронт? О, як би хотів побачити її, хоч на мить зустріти отут біля моря, серед гарячих степів Приазовських! Де ти зараз в отакий вечір, хороша, рідна моя? Хіба ж не маємо з тобою права на це море, на пахощі степу, на шелест місячних парків отут уночі?
Серце горіло тугою, болем розлуки. Може, Таня вже виїхала з рідними на схід, і листи його до неї лежать в університеті, не найшовши її? Відкинута штормом війни, невблаганно оддаляється вона від нього, а без неї все тут не таке: і ця ніч чарівна, і повний місяць над морем, тихим, світлим…
Там, де місяць, затривожились прожектори і вже сягають вістрям аж до нього, до високого мертвого світила. Невже буде наліт? Чи просто промацують небо?
Хлопці говорять все про той наказ з центру, згідно з яким нібито відкликатимуть студентів, і Богданові на мить захотілось справді бути відкликаним в життя інше, де не буде ні свисту авіабомб, ні трахкання мін, ні калічення людей, - в життя з жадібною працею, з коханням, з білим, як мрія, університетом. Але це бажання було хвилинним, він відганяв його від себе, бо те, що він пережив, що передумав за ці чорні тижні війни, вказувало йому шлях в інше товариство, до людей, що були вже людьми не миру, а війни. Танкіст Вася і молодий льотчик Андрєєв, що горів у повітрі, і оці моряки, що півголосом співають, розлігшись неподалік, хіба вони ждуть якихось полегшень, хіба шукають якихось пільг від війни? Вони готові до найтяжчого. Якщо й мріють про що, то мрії у них зараз особливі: танкіст мріє про те, щоб знову сісти в танк і не опинитись в піхоті, льотчик - щоб знову мати літак і злітати в небо, а сам він…
- Не станемо шукати того наказу, - каже він, втручаючись в розмову своїх університетчиків. - Якщо відкликати, то всіх би треба оцих, а не вибраних. Чому ми маємо бути вибраними? В нас діти? В нас сім'ї?
І хлопці згодні з ним. Їм тільки кортить знати, куди їх звідси пошлють і коли це буде?
- Може, про нас забули? - посміхається Духнович, знічев'я кидаючій в море камінець за камінцем. - Я, власне, був би не проти.
Але про них не забули.
Настає ранок - вже їх шикують.
- Артилеристи, крок уперед!
- Танкісти, два кроки вперед!
- Сапери! Кухарі! Хіміки! Топографи… По всьому табору їх вигукують, сортують, а потім писарі цілими днями переписують, заносять їхні прізвища в безконечні списки, в численні, лінійками розбиті графи. І чим швидше заживають, присихають на виздоровбатівцях рани - тим частіше цим людом цікавляться.
Почали з'являтися вербувальники з училищ, з нагоди їхнього приїзду теж шикують, і тоді теж лунає на плацу.
- Бажаючі, крок вперед!
Коли набирали в бронетанкове, Спартак Павлущенко зголосився, спробував умовити й хлопців.
Степура й Колосовський відмовились одразу, бо, мовляв, починали як курсанти піхоти, так уже будуть і далі. Духнович спершу ніби завагався:
- Вологда? Владимир? Це спокусливої Але потім одмовився й він:
- Училище випустить командиром, на все життя запряжуть потім в армію, якщо зостанешся живий. А козиряти до кінця днів - то було б для мене нестерпно.
