Острів Робінзона - Фидлер Аркадий (читаем книги .TXT) 📗
— Що: ого-го? — запитав я тихо.
— Яне, що ми дізнаємось про тебе!
Арнак глянув на мене скоса, і, що рідко у нього бувало, жартівлива посмішка пробігла по його обличчю.
— Ось який ти, Яне! — підтримав його Вагура.
— Який? Може, нарешті, ви мені скажете, бузувіри?
— Вона каже, що ти велика людина… Що дружбу такої незвичайної людини треба високо цінити… Що…
Я не знав, насміхалися хлопці наді мною чи ні. В усякому разі слова індіанки справили величезне враження на слухачів і зламали впертість підбурювачів. Вдячний жінці, я здалеку подякував їй усмішкою.
Потім усе відбулося гладко і швидко. Вирішили повісити іспанця на тому самому дереві, під яким відбувався суд. Розрізали йому пута на ногах, підвели під товсту гілляку і накинули на шию вірьовку з ліани.
Очі іспанця застигли з жаху, він хотів щось крикнути. Повис і одразу ж сконав; і тоді його обличчя огидно змінилося: риси, до того часу такі красиві і принадні, пройнялися потворним, відразливим виразом жорстокості — почуття, яке, мабуть, наповнювало за життя всю його огидну істоту.
Ця сцена могла викликати гнітюче враження, але я правильно розумів її смисл: не була то звичайна помста понад двадцяти скривджених індійців і негрів, ні, це був справедливий самозахист пригноблених людей.
Я ВІДКРИВ ЛЮДИНУ
Після виконання цього неприємного акту ми перевезли поранених з табору на шхуну і навколо острова вирушили в дорогу. Вітер був північний, отже, в той час, коли ми пливли, він дув з лівого борту, а потім спереду. Шхуна була швидка і поворотка, паруси поставлені добре, тому непогано йшла проти вітру, посуваючись зигзагами. Три човни ми взяли на буксир, прикріпивши їх до корми судна.
Десь після обіду ми прибули в район моєї домівки і стали за чверть милі від берега, навпроти гори. В печері застали все в порядку. Індіанки зраділи нашому поверненню й одразу ж приготували нам їжу, а поранених перев'язали.
Всіх здорових людей я скликав на коротку нараду і знову запитав їх, коли маємо залишити острів.
— Якнайшвидше! — відповів Манаурі. — Завтра вранці!
— Добре, завтра вранці вирушаємо! Сьогодні до заходу сонця лишається тільки три години, а роботи у нас дуже багато!
Насамперед треба було зібрати з поля кукурудзу. Щоправда, на шхуні ми знайшли великий запас їжі, але шкода було кидати стільки дозрілої кукурудзи, яку ми протягом багатьох тижнів берегли, мов зіницю ока.
Ми всі гуртом заходилися збирати і незабаром наповнили золотим зерном кільканадцять кошиків.
Інше питання постало перед нами. У нас було тепер чотири шлюпки, флот аж надто великий. Що зробити з найбільшим, важким човном, який, напевно, тільки утруднював би рух шхуни?
Порадившись, вирішили залишити його на острові, а щоб човен зберігся довший час — затягнути його до печери і тут закласти камінням.
Одразу ж, не чекаючи заходу сонця, ми всі разом перетягнули човен до печери. Сонце ще не заховалося, коли ми, щоправда змучені, завершили свою роботу. І тоді мені прийшла в голову думка залишити по собі пам'ять і на борту човна вирізати ножем своє ім'я. Займаючись цією справою, я, дорослий чоловік, відчув, що мною оволоділо якесь смішне хвилювання. Зворушено дивився на свій мисливський ніж — єдине, що залишилось у мене з часів перебування в лісах Віргінії, і, тримаючи в руці вищерблене, спрацьоване, любе мені знаряддя, думав про велику заслугу цього вірного приятеля. Не один раз у важкі хвилини першого періоду мого життя на острові я завдячував йому життям.
На борту човна я глибоко вирізав слова: John Bober, але одразу ж спинився: чому John, а не Ян? Але вже зроблено, не можна було виправити, і я додав слово: Polonus. Під прізвищем вирізав рік: 1726.
Під час вечері Манаурі з урочистим виразом обличчя попросив на хвилину уваги. Звертаючись до негрів, Манаурі висловив сумнів, чи дадуть вони собі раду, відокремлено живучи на материку, чи не попадуть знов у руки іспанців. У зв'язку з цим він запропонував неграм не тільки скористатися з гостинності й опіки в індійському селищі, але й увійти в плем'я араваків на однакових правах з усіма іншими. Негри прийняли його слова з великою вдячністю.
Потім Манаурі звернувся до мене і запевнив, що плем'я подасть мені всіляку допомогу, необхідну для того, щоб я щасливо дістався на острови поблизу гирла ріки Оріноко, де жили англійці. Потім додав:
— Але якщо сказати тобі щиро, то ми б хотіли, щоб ти залишився гостювати у нас якнайдовше і навіть на все життя! У нас, Яне, тобі не бракуватиме ні дружби, ні пошани, ні їжі!..
Я щиро подякував йому за доброзичливі слова і запрошення.
В останній день перебування на острові ми прокинулися задовго до світанку і почали перевозити на шхуну речі, а також поранених. Вогнестрільну зброю, яка у нас була, я вирішив подарувати індійцям після того, як прибудемо до їхнього селища, тому особливо уважно доглядав, щоб її не пошкодили, щоб вона була в доброму стані. Ми мали близько тридцяти мушкетів і легких рушниць з великим запасом пороху і свинцю, а це була сила, яка, при вмілому використанні, могла забезпечити існування і волю араваків на багато, багато років. Арнакові і Вагурі, які найбільше розуміли значення такої зброї, я доручив доглядати за нею.
Ми підняли якір десь тільки опівдні, коли вітер подужчав. Взяли курс прямо на схід, щоб якнайдовше пливти віддалік од материка і не потрапити на течію, яка йшла в протилежному напрямі. Виїхало нас із острова тридцять чоловік, напад іспанців коштував нам життя одинадцяти чоловік, в тому числі однієї жінки і трьох дітей. Дорогою ціною купили ми дорогу до волі.
Арнак, Вагура і я стояли, спершись на борт, і дивилися на острів, який усе відходив і відходив, Острів Робінзона, як колись я його назвав.
Ми прожили на ньому понад чотириста днів, гарячих і напружених, днів завзятої боротьби з хворобою, з хижаками, з людьми, днів, протягом яких ми майже не знали відпочинку, днів, сповнених важкої праці і хвилювань, а часом навіть відчаю. Який же тяжкий був той шлях, що привів нас до перемоги через лабіринти подій, таких же заплутаних і колючих, як ті зарості на острові! Але що дав мені цей шлях? Може, я даремно продирався крізь гущавину, може, єдине, чого досягнув у цій боротьбі, це те, що я зберіг своє життя?
— О ні!
Прощаючись із пальмами, вже оповитими голубим серпанком, дивлячись на далеку гору, з якої стільки разів марно виглядав порятунку з моря, я не проклинав острова за те, що він ув'язнював мене. Не проклинав, бо я відпливав звідси багатший, щасливіший. На безлюдному острові — дивна річ! — я відкрив великий скарб, відкрив людину в собі і в ближньому своєму. Саме тут із моїх засліплених очей спала полуда упередження до людей іншої раси; тут я збагатив серце новою дружбою.
Ні, я не проклинав безлюдний острів!
Хтось тихо підійшов до нас і став біля мене. Лясана. Одною рукою притискала до себе дитину, другою сперлась, як і ми, на поручні борту. Якийсь час дивилася в напрямі острова, потім глянула на мене. І здалося мені, що її великі чорні очі сяяли теплом.
Я поклав свою руку на руку індіанки. Лясана не прийняла своєї руки.
