Острів Робінзона - Фидлер Аркадий (читаем книги .TXT) 📗
— Які люди?
— Не знаєш які? З Маргарити.
— Чого б вони мали сюди прибути?
— Ти що, сліпий? Хіба ти не бачив, як відійшло наше судно? Як думаєш, куди воно пішло, га?
Отже, на цьому грунтувалася його впевненість у собі! Впевненість не зовсім безпідставна і помилкова, хоч він і не знав моїх планів відносно свого майбутнього. А я вирішив за всяку ціну зберегти його життя, хоча б навіть усі індійці виступили проти мене, і зберегти, звичайно, не заради його красивих очей, а заради нашої безпеки. Він — син знатного іспанця, отже, не було сумніву, що перебування його в наших руках живим як заложника могло зробити нам велику послугу на випадок нападу на острів банди з Маргарити. Могло стати ключем до нашої волі.
Під час цього допиту з боку моря почулися голосні крики. Звідти щодуху бігло кілька індійців.
— Судно! — кричали. — Судно!
Ми вже думали, що це — про вовка промовка, а вовк тут — іспанці з Маргарити припливли на допомогу своїм, але виявилось, що зовсім ні. Навпаки, це був надзвичайно приємний сюрприз для нас.
Вранці, на сході сонця, піднявся на морі вітерець, але не більше як через півгодини зовсім стих. На морі запанував непорушний спокій. Такі моменти не раз бували поблизу острова, але тривали вони не довше, ніж годину, дві. Десь опівдні завжди зривався великий вітер.
Шхуна не пропливла навіть милі, як паруси її безсило повисли і судно зупинилося. В нашому таборі всі заворушилися. Звістка про корабель, який не міг рухатися, збудила слушну надію, що ми все-таки здобудемо його. Всі, хто лишився в живих, хапали будь-яку зброю і щодуху мчали до човнів.
Серед загального запалу і шуму не можна було втрачати розуму. Покликавши Арнака, Вагуру і Манаурі, я виклав їм такий план: візьмемо обидва човни, на яких прибув сюди загін Матео, в більший сяду я з Арнаком, у менший — Вагура. Всі здорові індійці та негри, за винятком нас трьох, гребтимуть. А ми втрьох стрілятимемо, тому наші руки не повинні тремтіти. Візьмемо всі далекобійні мушкети і, щоб вони далі били, покладемо більше пороху і зарядимо одні кулями, інші шротом.
— А інші зовсім не повинні брати зброї? — запитав Вагура.
— Нехай візьмуть, це не зашкодить, аби тільки нам трьом вони не заважали прицілюватись.
— Так! — вигукнув Арнак. — Точно прицілюватись — то головне!
Манаурі висловив свою повну згоду і негайно прийняв команду над гребцями. Розмістив їх на обох човнах, сам сів на кермі більшого човна. В цей час ми знову заряджали зброю. Мушкетів ми взяли вісім, причому спочатку повинні були стріляти з тих, влучність яких уже добре знали.
— Візьмімо також малий човен із шхуни! — запропонував я.
— Для когось із нас, стрільців?.. — запитав Арнак.
— Ні. Просто для того, щоб відвернути увагу іспанців.
Для екіпажу цього човна досить було трьох чоловік.
Ми вирушили. Гребці енергійно працювали веслами, тільки вода по боках бризкала. Я став на носі човна. Арнак — на кормі. Покинувши затоку, ми вийшли у відкрите море, спокійне, мов озеро у тихий день. Тільки зрідка на кілька хвилин здіймався легенький вітерець, який морщив місцями поверхню моря, але й він швидко вщухав. Шхуна стояла, мов на якорі. Паруси в'яло звисали.
Помітивши нас, іспанці одразу забігали по палубі мов навіжені, то переміщаючи паруси, то пересуваючи якісь речі. Я бачив через підзорну трубу, як вони готували мушкети.
Ми підпливали швидко. Гребці працювали справно. Піт лив з них струмками. Спека страшенна. Неволя з'їла їх м'язи, надірвала здоров'я. Були страшно виснажені, але тепер, у цю вирішальну хвилину, вони відчули в собі несподівані сили.
Ми наблизились на чверть милі до судна. На морі було так само тихо. Вже не лишалося сумнівів, що ми досягнемо своєї мети і шхуна від нас не втече. Два іспанці, обороняючись, могли, звичайно, завдати нам шкоди; але остаточно перемогти повинні були ми.
Я обмінявся поглядом з Арнаком і ще раз велів йому нагадати гребцям, як вони повинні поводитись: якщо розпочнеться стрілянина, витягти весла з води, сховатися на дні човна і не ворушитись.
В носовій частині шхуни борт був високий, він захищав судно від хвиль, зате корма була низька, без захисту. В зв'язку з цим ми заходили до корабля ззаду. Передбачаючи цей маневр, іспанці поставили на кормі два сундуки і сховалися за ними.
— Дивись! — крикнув я хлопцеві. — Я спробую обдурити їх.
— Цікаво, як? — запитав Арнак.
— Вистрілю в них шротом з надто великої відстані. Може, це виведе їх з рівноваги, і вони теж почнуть стріляти. А знову зарядити рушниці не встигнуть…
Так я й зробив. За якихось двісті кроків од корми шхуни я вистрілив із мушкета, цілячи високо над головами противника. Ми бачили, як шріт ударив по парусах і палубі судна.
Я схопив другий мушкет і прицілився, немовби збираючись знову стріляти, збуджені іспанці не витримали. Поспішили вистрілити. Кулі їх пішли низько, як я й передбачав. Ударились об воду за кільканадцять кроків поперед нас.
— Гребіть! Швидко! — крикнув я до індійців. — Прямо до них!
Кілька дужих ударів веслами наблизило нас до судна на потрібну відстань.
— Увага! — вигукнув я. — Стріляю!
— А я теж? — запитав Арнак.
— Тільки тоді, коли добре буде видно ціль. Гребці принишкли на дні човна, який плив далі за інерцією. Ішов рівно, мов по столу, анітрохи не хитався.
У іспанців було, мабуть, тільки ті дві рушниці, з яких вистрілили, тому що, ховаючись за сундуками, вони поспішно заряджали їх знову. З-за укриття часом було видно то верх голови, то лікоть, то ногу, та й то тільки на мить. Не встигали ми прицілитись, як ціль уже зникала. Противник хоч і поспішав, але був насторожі.
Та ось один із них більш ніж до цього часу виставив спину. Не встиг він сховатися за сундук, як я вмить вистрілив у нього, цілячи в нижню частину хребта. Куля влучила, почувся пронизливий крик. Поранений, не володіючи собою, виставив голову. Ще один постріл, цим разом з рушниці Арнака, і противник упав мертвий.
Тимчасом другий іспанець, скориставшись із замішання, вистрілив. Рушниця у цього негідника була заряджена шротом. Цілив, мабуть, у мене, але дісталося моїм сусідам. Два з них, хоч вони й лежали на дні човна, були поранені в спину.
Зброя у противника була тепер незаряджена, і я думав штурмом узяти судно. Але до того не дійшло. З корабля знову вистрілили. Очевидно, іспанець стріляв, узявши заряджену рушницю вбитого товариша. На щастя, його на хвилину випередив Вагура — вистрілив з другого човна — і хоч і не влучив, але й противник промахнувся.
Під час цієї перестрілки я не встиг зорієнтуватись, яку зброю ще має противник. А я хотів це знати напевно. Тому, не спускаючи погляду зі шхуни, ми стріляли щоразу, як тільки ворог хоч трошечки висувався з-за сундука. Так ми зовсім позбавляли противника можливості рухатись і розраховували на те, що рано чи пізно його дістане наша куля.
Не знаю, скільки хвилин ми так чатували, пострілюючи раз у раз, коли рішення прийшло зовсім з іншого боку. Зайняті боротьбою, ми зовсім забули про малий човник і трьох гребців. Ніхто не зважав на них. Великим колом вони терпеливо обійшли шхуну і в той час, коли ми привернули на себе всю увагу іспанця, підпливли до судна спереду і нишком піднялися на борт. Як же ми здивувались і навіть налякались, почувши на шхуні воєнний клич трьох індійців, які кинулись на противника. У них були луки і списи. Вмить розправилися з іспанцем.
Шхуна була наша.
Хіба можна описати мою радість, більше того, захоплення, яке оволоділо мною в той час, коли я, піднімаючись на палубу іспанського судна, усвідомив собі всю важливість цієї хвилини? Підходячи до вірних друзів — Арнака, Вагури, Манаурі і решти індійців, я схвильовано тиснув їм руки.
— Ми перемогли! — тільки й промовив я тихо.
— Дорога відкрита! — сказав Арнак, кинувши погляд на південь, де на горизонті виднілася повита серпанком лінія материка.
