Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗
Маленький Сейс власноручно колотив якісь особливі американські коктейлі для Оксани і заявляв при всіх своїх лейтенантах, що він і його дружина Дороті з величезною радістю згодилися б вважати Оксану своєю дочкою, хоч і мають уже трьох донечок. і взагалі він би викликав Дороті сюди з Техасу, коли б це не коштувало так дорого. Лейтенанти ходили довкола Оксани, як по крихкій кризі,— обережність, ввічливість, обожнювання, трепет. Гаврило Панасович мурчав по-батьківськи: «Цінуй і бережи і готовий будь до всього доброго й лихого». Навіть мугиристий Коляда розм’як, мов віск у запаленій свічці, і пробував виголошувати Оксані незграбні компліменти.
Найбільше було мови про Оксанині довгі очі. Волохатий Попов виступив тут між нами й американцями не просто посередником і тлумачем, але, сказати б, і зацікавленою особою. Що ж то за дивні очі? Може, оті «Очи черные, очи жгучие, очи страстные и могучие», про які співають од Парижа до Нью-Йорка і Ріо-де-Жанейро?
— Ні,— сказав я, — то інші очі, про які я нічого не знаю.
— А в Оксани? — допитувався Сейс. — Це українські очі? Щось незвичайне.
— Мабуть, і не українські,— казав я.
— Тоді ж які? Може, скіфські?
Оксана сміялася: в яку далеч хочуть закинути її очі.
— В мене сербські очі,— пояснювала вона.
— Сербські? — цього не могли збагнути ні Сейс, ні Попов, ні будь-хто з американців.
Тоді я спробував розповісти їм про свою Зашматківку. Козацьке село на Дніпрі, тягнеться вздовж плавнів на десять чи й усі п’ятнадцять кілометрів, населення колись було понад десять тисяч, але після громадянської війни, після голоду двадцять першого, а тоді тридцять третього року лишилася хіба що третина, а що лишилося після цієї війни, — ми з Оксаною ще й не знаємо. Село це незвичайне, як, мабуть, усі українські села на Дніпрі. Американці нас легко зрозуміють, бо як Америка збиралася з усього світу найздобичливішими і найталановитішими людьми, так і подніпровські села на Україні були своєрідними центрами, де скупчувалися наймогутніші сили народу. В наших селах жили не тільки українці. В нашій Зашматківці були руські Федорови і Логунови, татари Музафарови і Гайнуліни, болгарин Гайдук, поляки Ніздіковські й Метельські, євреї Жураховичі й Дубинські, цигани Роде й Чабану, і був сербський рід Григоровичів, які прийшли на нашу землю, втікаючи від чужоземних утисків, ще в вісімнадцятому столітті. Оксана й походить з сербських Григоровичів, і, може, в її очах — ціла історія її народу, перерізана кривим турецьким ятаганом на півтисячу років.
Маленький Сейс, наївний у своєму техаському невігластві, породженому багатством, знічев’я перепитував:
— А що таке ятаган?
Попов розумів мене. Дві великі сили підіймалися над світом — радянська й американська, все інше не бралося до уваги. Канада, яку тим часом представляв Попов, була зіпхнута на узбіччя, це навіть не Англія, а щось десятирядне, то що ж повинен був відчувати капітан канадської армії в травні сорок п’ятого року на Рейні, опинившись між радянським капітаном і американським підполковником?
— Ви дозволите сказати йому по-нашому, по-козачому? — спитав мене Попов після лінивого зацікавлення Сейса ятаганом.
— Давай, Попов, тільки не дуже. По-моєму, він добрий чоловік.
Здається, хвилі від «шоколадного заколоту» докотилися до вищих сфер, і звідти нарешті прийшло так нетерпляче очікуване тисячами людей слово «репатріація». Воно вже давно незримо літало тут над нами, невловиме й недосяжне, як сподівання без надії, тепер нарешті спускалося на землю, знайшовши втілення в точних словах наказу. Наказ привіз з Хемера майор Йотков. За два тижні розпочинається репатріація радянських громадян з Рейнської зони. Ешелони формуються на станції Дельбрюк на правому березі Рейну біля міста Кельна. Для оперативного керівництва процесом репатріації капітанові Сміяну разом з його штабом передислокуватися з Оссендорфу в район Дельбрюка.
Коляда негайно «виявив ініціативу».
— Маю дещо на оці.
— Тобто?
— В Бергіш-Гладбаху американці реквізували у фашистських бонз кілька вілл, я вже домовився — можна поїхати подивитися.
— Але нам треба бути в Дельбрюку.
— Це поряд. Фактично те саме місто.
Ми поїхали. Страхітливі руїни Кельна, похмура велич собору, понтонний міст через Рейн, дикі черги американських військових машин, крізь які ми б не продерлися й до дня страшного суду, коли б не Попов, який лякав своєю волохатістю навіть незворушних регулювальників, ті на мить переставали жувати свою гумову жуйку, сонна полуда спадала з їхніх очей, вони здивовано втуплювалися в мого «вандерера» з червоними прапорцями і червоними зірками і майже несвідомо робили те, чого б не зробили, мабуть, і для самого генерала Ейзенхауера: зупиняли рух і майже пропихали нас уперед. Так ми добралися до мосту, так подолали міст, так випорснули з залізних стисків ошалілих автомобільних табунів і могли пробратися до іншого світу, про існування якого не могли й подумати: простір, воля, тиша. Широка пряма вулиця, обабіч чепурні будиночки серед зелених дерев і квітників, де тут Дельбрюк, де Бергіш-Гладбах, можеш їхати далі, акуратні емалеві таблички, що збереглися, мабуть, ще з часів Бісмарка, кликали до Леверкузена, Бенсберга, Білсфельда, глянь на північ, південь, схід — і повсюди отакі чисто вимиті й виметені містечка з штудерними будиночками, і все ціле, неушкоджене, дрімливо-самовдоволене, байдуже до того чорного горя, яке полишили по собі в усій Європі жорстокі дивізії несамовитого фюрера. Я вже бачив отакі німецькі містечка між Одером і Ельбою, тоді між Ельбою і Рейном, наші маршали суворо наказували берегти будинки, як людей, перед союзницькими військами німецькі міста здавалися без бою, благально підіймаючи руки білих прапорів, зроблених з простирадел, і тільки Кельн та Гамбург, мов знаки відплати, чорніли мертвими руїнами посеред збереженої переможцями німецької зеленої землі, та ще Дрезден, розбомблений з безглуздою жорстокістю союзницькими «літаючими фортецями» за одну ніч, мовби навмисно, щоб не дістався цілим до рук наступаючих радянських військ. Ми вберегли німецькі тисячоліття, а де ж тисячоліття наші? Німці нищили й палили все на своєму шляху, коли наступали, і ще з більшою методичністю нищили й палили при відступі. і в перемогах, і в поразках жили тільки ненавистю, зневагою і мстивістю, а ми не знаємо цих почуттів. Помста принижує переможців, це так, та чи ж буде на цій землі спокута і каяття?
Чотири реквізовані союзницьким командуванням будинки були мовби відповіддю на мої невеселі роздуми. Коляда метушився перед нами, розмахував руками, перемірював кроками посипані хрустким гравієм доріжки. Це головна алея. На в’їзді поставимо грибок для вартового, можна ще спорудити великий тригранник з портретами товариша Сталіна, президента Америки і англійського прем’єра. Штаб і капітан Сміян у триповерховій білій віллі, двоповерхову займе майор Михно і капітан Попов. У будинку посеред яблуневого саду розмістяться автоматники Зябрева. Він, Коляда, згоден поселитися в мисливському палацику, там просторі льохи для продуктів, величезна кухня і зал, в якому можна влаштувати їдальню для всіх.
Гаврило Панасович непомітно підморгнув мені: мовляв, хоч дурний Коляда, так хитрий, вже отаборився в палацику. А мені було байдуже до захланності цього інтенданта, якому у себе в полку я хіба що доручив би нагляд за спорудженням гарнізонних нужників, та й то ще б подумав перед тим. А тут цей холуй підполковника Дураса розмахує в мене перед носом своїми червоними пальцями і має нахабство вказувати, де кому жити. Але мене не так обурило самозванне розпорядництво Коляди, як здивувала його згадка про Попова. Канадський капітан вважався перекладачем при підполковнику Сейсу, до нас фактично не мав ніякого відношення, тож брати його до своєї команди я не міг без особливого наказу, а наказу такого не було. Те, що Попов руський і що перед війною мав дозвіл повернутися на батьківщину своїх предків, а тепер ще з більшою наполегливістю рветься до Радянського Союзу, для мене, як для людини, було привабливим і гідним щонайвищого схвалення, але як для офіцера, що звик жити в жорстко обмеженому руслі наказів, на превеликий жаль, лишалося в неокресленій сфері необов’язкової емоційності. «Как дым, как утренний туман», сказав би словами поета капітан Слєгін, з яким я колись провів два тижні в командирському резерві Брянського фронту під страхітливими нальотами німецьких «юнкерсів». Попов рветься до Радянського Союзу? А хто тепер не рветься до нас і хто не величає товариша Сталіна як найбільшого з полководців усіх часів? Як запоруку своєї відданості нашій великій державі, Попов виставляє поперед себе ніжну Віроньку, яку зачарував не знати й чим. Але хто сьогодні в Європі не завмирає від захвату перед нашими дівчатами, які, ще навіть не скинувши рабського одягу, можуть змагатися з найпрославленішими красунями всіх континентів своєю гожістю, чистотою і майже фортечною неприступністю?
