Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗
— Лечу, лечу! Мене запросили штурмовики. Унікальні знімки! Щось неймовірне!
І щезла, ніби й не було її ніколи! А може, й справді не було?
Стройовий генерал доволі сухо заявив, що не бачить ніякої потреби затримуватися мені в штабі і що він здивований, як це я міг в таку хвилину полишити свій дивізіон. Я відкозиряв і кинувся на попутному транспорті добиратися до передової. Не станеш же нагадувати генералові, що саме він дав дозвіл на моє прибуття до штабу.
Чи була Юлія? Її знімків я ніколи не бачив у жодній газеті, в жодному журналі. Та не все ж, мабуть, доходило з фронту. Зате той стройовий генерал добре запам’ятав моє прізвище, і майора я так і не одержав до самої Ельби. Прийнято вважати, що на війні доблесть, навіть коли вона спала в людині непробудним сном, неодмінно прокидається, зводиться на весь зріст, і людина являє чудеса хоробрості, благородства і величі. Це достеменна правда. Але правдою є й те, що підлість на війні може стати ще більшою, ніж за мирного часу. Може, в несвідомому бажанні порятуватися від тяжкої чоловічої підлості ми й шукаємо навіть у безнадії жіночої доброти і прихильності? Я не вірив у царство небесне, у вічний двигун, в недосяжні ідеали, проголошувані тиранами, але я вірив у красу, яка прийшла на землю в образі жінки, і хотів поклонятися тій красі, хоч і не вмів того робити. і коли в спогаді змикалися такі далекі одна від одної Олька Филофіївна з мого села з її тяжкою доброзичливою хтивістю, і летючо-неіснуюча Юлія Григорівна, то ставало соромно і страшно, і єдиним моїм виправданням було те, що я не знаходив усіх цих жінок, а вони знаходили мене, так ніби вичували мою тисячолітню силу.
Навіщо ж я шукав усі ці роки любов, коли вона була коло мене мало не від народження? Жодна жінка на світі не могла зрівнятися з Оксаною! Я мурмотів їй це нерозбірливо, косноязико, між першим і останнім соромом, а вона лиш витріпочувала руками, мов ніжними крилами, а тоді натрапила чутливими пальцями на мої рвані шрами на нозі, на плечі, на грудях, припадала до них губами, гірко заплакала.
— Чого ж ти плачеш, Оксано?
— Скільки разів тебе вбивали! Тепер мені здається, що я теж умирала щоразу. Чому ж не вмерла?
— Схаменися! Навіщо таке казати?
— Бо я так тебе любила, що не пережила б твоєї смерті. Я любила тебе ще змалку, ще тоді, як ви з моїм братом грали в шахи, коли я приходила з братом і з-за його плеча дивилася ніби на вашу гру, а насправді — тільки на тебе. Ще більше любила я тебе, коли ти вже був у десятирічці, а коли в травні сорок першого приїхав у командирській формі, то готова була вмерти.
— Чому ж тоді ховалася і навіть не підійшла до мене?
— Ти такий тоді був герой, довкола тебе вчительки, якісь молоді жінки з району, а хто я? Соплива дев’ятикласниця? А того травня не забуду повік!
Мені ще недосить було її сорому і її любові, волохатий звір підозріливості гидко заворушився в душі і домагався ще й Оксаниного приниження. О, прокляття невситимості!
Я не стерпів, щоб не проронити ніби знічев’я:
— А що це Пруня варнякав, ніби ти була замужем? Якийсь партизан Іванов…
Ніч уже наблизилася до світанку, і світанок був, як і в нас на Україні,— весь у сріблястому дрижанні повітря, Оксана теж уся задрижала від моєї тяжкої підозри, але не образилася, не обурилася, спокійно промовила:
— Все правда.
Краще б вона заперечувала, краще б збрехала, обдуреним я б почувався набагато щасливішим. Але Оксана, мовби знаючи, що стане для мене ще дорожчою і чистішою, коли розповість усе, повільно говорила далі:
— Мама знайшла його в нас на городі під грушею. Перебиті ноги, весь у крові, кров уже взялася корою, ми й не знали, мертвий він чи живий. Поклали його на ряднину, насилу донесли до хати, бо був великий і тяжкий. Нагадував тебе у всьому, аж я вжахнулася. Як ми його втягнули на піч, я вже тепер і не знаю. Треба було ходити за ним, як за малою дитиною. Мама поїла його травами, я обмивала, прибирала все. Коли він опритомнів, то кричав, що все робитиме сам, проганяв маму й мене, але був не спроможний, матюкався, плакав, кусав собі руки. Його я жаліла, а любила тільки тебе, але думала, що ти вже вбитий і ніколи не повернешся, і мені теж хотілося вмерти. Іванов казав мені: «Ти як мертва». А я й була мертвою. Ноги йому зрослися нерівно, він насилу пересувався по хаті, але рвався кудись, не міг сидіти, не послухав наших умовлянь… З нашого села йому вдалося вийти, а в степу натрапив на сани з районними поліцаями. Трьох поклав із свого пістолета, а тоді застрелився й сам. Хто він і що, так і не сказав ні мамі, ні мені. Лейтенант Іванов і все. Може, й справді Іванов. А для мене єдиним порятунком від поліцаїв було тоді оце рабство в Германії, тавро якого повезу й додому на своїх грудях.
Я пригорнув її до себе, поцілував довгі очі.
— Не повезеш, мала! Сьогодні ж попрошу дружину нашого перекладача капітана Попова Віру купити тобі щось з одягу в спекулянтів, а цю рабську робу я спалю к чортовій матері!
— Не дам! Це пам’ять моєї ганьби.
— Навіщо нам така пам’ять! Ми маємо право тепер жити вільними людьми і радуватися Перемозі, мала! Зостанешся тут у цій кімнаті і лежатимеш, як мати спородила, поки я тебе зодягну!
— Ти що? Я зараз піду до свого корпусу! Що скажуть дівчата?
— А що вони скажуть? Нікуди ти не підеш. Ми вже чоловік і жінка. Попов може бути тут з своєю Вірою? Чому ж я не можу? Хочеш — знайдемо тобі роботу. Або в штабі, або помагатимеш Вірі в офіцерській їдальні. Сьогодні всі знатимуть, що ти моя дружина. Підполковник Сейс все хвалиться фотографією своєї жінки, а я йому покажу живу!
В любові ми щедрі і охоче говоримо про інших, а дбаємо лише про самих себе. Не про Сейса і не про когось стороннього я тоді думав, слова зривалися з уст мовби самі собою, а тим часом усе в мені кричало: «Моя Оксана! Моя!» Кінець-кінцем, визначено людині за її страждання й муки, за піт і кров належну винагороду, яка не просто вдовольняє дрібну пиху або відшкодовує побутові втрати й щоденні незлагоди, а найперше підносить нашу бідність і нагадує про самоцінність, яку ми часто розгублюємо недбало на тряских дорогах життя. Я не почувався обділеним, доля зберегла мене на війні, військове щастя теж не обминуло мене, були звання, посади, ордени, навіть іменна зброя, та все то були, сказати б, земні знаки прихильності й подяки, а найвища винагорода приходить до нас тільки з небес, від всемогутніх сил буття, — і ось Оксана мовби спустилася до мене з хмари, впала на мене, ніби манна небесна, і загрубіла душа моя стрепенулася, ожила, замолоділа, і все довкола ніби теж змінилося, звеселіло, засяяло, засміялося. Людина народжується для любові, а жити вимушена серед ненависті, жорстокості й крові. Може, тому так жадливо вловлює душа її щонайменші проблиски любові, навіть не завжди розрізняючи, своя та любов чи чужа. Наш казенний комендантський корпус мовби перемалювала якась незрима і добра, рука в барви веселки, доброзичливості й усміху. Наші мундири кольору ненависті сприймалися тепер як запорука того, що війна не вернеться, яскраво начищені мідні ґудзики вже не були ознаками зневаги й неприступності, а ставали сигналами вічного свята життя, чорна залізна зброя, з якою ми за звичкою ще не розлучалися, ніби враз потяжчала і вражала нас самих своєю непотрібністю і ворожістю.
І все це — Оксана.
Тут уже була Віра, легке небесне створіння, мовби й народжене для того, щоб злагіднити темну й тяжку душу Попова. Але Віра з’явилася разом з Поповим, в перші дні утворення цього дивного табору, вона сприймалася, як належність комендантського корпусу, її ніжні руки, понівечені рабською роботою на фашистів, подавали ті самі закодовані сигнали ненависті й жорстокості, що й військові мундири всіх чоловіків, які оточували Віру.
Оксана ж ввірвалася в це об’єднане службовим обов’язком середовище, мов вогненний болід. Всі були вражені й зворушені романтичною історією нашої зустрічі. Майже півтори тисячі днів і ночей кривавої війни, безмежні простори, мільйони смертей, цілі держави зрушили з місця і загублюються в цьому новітньому трагічному переселенні народів, а тут дві молоді душі, поєднані незвичайною ніжністю, може, ще від народження, хоч і не відали про це достеменно, зненацька зустрічаються далеко від дому, від спогадів, від надій, — і вже тепер ніяка сила неспроможна їх розлучити.
