Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Великий коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський зручно вмостився у кріслі, яке лакеї завбачливо присунули поближче до каміна, і маленькими ковтками пив підігріте з прянощами вино. Це був той самий сухорлявий шляхтич, якого бачив Іван Богун перед дверима ратуші в Барі, – на вигляд років п'ятидесяти семи, з підголеною на скронях, сивою, але все ще густою чуприною, пишними, молодецьки підкрученими догори вусами і ретельно виголеним підборіддям. Уважні зелені очі дивилися поглядом людини, яка звикла до повної покори собі оточуючих і добре розуміла власну значущість. Спостерігаючи за грою помаранчевих язиків полум'я, він недбало погравав келихом, якого було зроблено з чистого золота й інкрустовано перлинами та слоновою кісткою. Могло би здатися, що головнокомандувач коронного війська повністю віддався спостереженню, якби не його м'який тихий голос, котрим промовляв неспішні, майже ліниві слова:

– За полум'ям можна спостерігати досить довго. Дивна річ, ця субстанція не є чимось матеріальним, як наприклад, камінь стін, або вино в кубку. її неможливо відчути на дотик, але яка decus, [58] який tacite, [59] яка dominium [60] над уявою! Ви погодитесь зі мною, пане Потоцький?

Миколай Потоцький, зодягнутий у підбитий вовчим хутром жовнірський плащ, під яким була лише шовкова сорочка, оксамитові бриджі і м'які домашні туфлі, сів поряд у крісло, котре малося точною копією того, у якому відпочивав Конєцпольський. Коронний польний гетьман був на вісім років молодшим за свого патрона, мав досить об'ємисте черево, пишні руді вуса і дещо менш пишну руду шевелюру. До них додавалися занадто велика любов до вина і приховане обурення з приводу, що не він, а саме «цей нездара» Конєцпольський обіймає посаду верховного головнокомандувача війська Речі Посполитої. Утім, останнє він вміло приховував навіть від найближчих йому людей.

– Ad infinitum, [61] – задумливо відповів пан Миколай, роблячи ковток вина. – У полум'ї лірика і поезія, магія і пристрасть.

Конєцпольський посміхнувся:

– Пан настроєний лірично серед свинцевої сірості реалій? Мушу признатися, що заздрю вашій витримці. Чи ваш філософський настрій з'явився наслідком успішного подолання конфедерації під час Рокитнянського кола?

Потоцький знизав плечима:

– Полум'я зігріває погляд так, як цей старий венгржин нутрощі. Інколи з'являється бажання утекти від реалій дня, а вищеназвані дві речі не найгірші задля такої цілі. А щодо наслідків Рокитнянського кола… Знаєте, за останні дні я витратив стільки сили та часу для впорядкування війська його королівської милості, що втома не дозволяє відчути насолоди від добре виконаної роботи. Залишається лише здивування: як могли жовніри збунтуватися саме тепер, коли хлопство в черговий раз підіймає голову?

– Не розумію, чому вас це дивує, – Конєцпольський відпив вина і кинув до рота тонкий рожевий шматочок копченого окосту, який, охайно нарізаний, стояв перед ним на великому срібному блюді. – Адже військо є дзеркалом суспільства, таким дзеркалом, у якому всі негаразди відбиваються без гриму і перук. Сама лише гола правда. Скажіть, а хіба в сеймі ми бачимо менше безладдя?

– Ну, все ж суперечки в сеймі і відкритий бунт у війську… їх навряд чи можливо порівняти.

– Та що ви кажете?! Ясновельможне панство плювати хотіло на Річ Посполиту, так само як наше воїнство на військові накази! На ту саму Річ Посполиту, котра є не що інше, як шляхта, тобто те ж ясновельможне панство. З його інтересами і проблемами. І ці інтереси всупереч здоровому глузду часто-густо не співпадають з питаннями загальної безпеки нашої держави. Слід радше дивуватися, що конфедерацію все ж подолано, і жовніри повернулися під команду своїх рейментарів. Зараз маємо цілком готове до бою військо і все в такі сміхотворно короткі строки! Завдяки вашим зусиллям, мій друже. Можу зі свого боку завірити вас: ні я, ні його величність Володислав, не забудемо послуги, зробленої вами задля блага батьківщини.

– Дякую вам, – схилив голову Потоцький, і в очах його, не помічений коронним гетьманом, на коротку мить зблиснув злий вогник. – Не принижуючи власних заслуг, повинен сказати, що гультяйство, яке зібралося великими купами по всій території України, подіяло на жовнірів ефективніше наших з вами універсалів. До того добавте чутки, що Павлюк уже вийшов із Запоріжжя і прямує на Подніпрянщину.

– О tempora, о mores! [62] – зітхнув Конєцпольський. – Інколи просто відмовляєшся розуміти наших virtus [63] панів. Адже ні для кого не секрет, що Україна є саме тою частиною Речі Посполитої, де ми повинні бути єдиними, як ніде в іншому місці. Тут вам не спокійні воєводства польські, тут війна. Безкінечна війна. Війна за право вижити, або зникнути під ударами ісламського сходу. Вона загартувала русинів, зробила з них велику військову силу. І якщо ми покажемо цим схизматам хоча б дещицю з протиріч, які виникають у нашому таборі, вони знахабніють ще більше. Згадайте лишень, що ці лотри зробили з Кодацькою фортецею позаминулого року! А мсьє Боплан запевняв мене, що цитадель неприступна. Неприступна! Вони зрівняли її з землею за кілька днів. Просто неймовірно!

На кілька хвилин запанувала мовчанка, порушувана лише тріском вогню в каміні і шелестом дощових крапель за вікном.

– Тепер цей Павлюк… – продовжив Конєцпольський.

– О! Не нагадуйте мені зайвий раз його імені! – струснув головою Потоцький. – Пся крев! Серце закипає гнівом, коли чую про нього. П'яти років не пройшло з тих пір, як він отримав з моїх рук хоругву війська Запорізького… І так відплатити за милість?! Зрадник! Присягаюся – я здеру шкіру з його поганої голови і натовчу її половою. І це буде кращий вміст, ніж вона має зараз!

Конєцпольський мовчки вислухав схвильовану тираду, хмикнув і вказав лакею, що завмер поблизу дверей, на свій порожній келих. Служник тієї ж миті безшумною тінню прослизнув поблизу Потоцького і схилив над кубком срібний кунган з вином. Тягуча темно-червона рідина тонкою цівкою полилася до келиха.

– Знаєте, – мовив коронний гетьман, коли лакей закінчив свою справу і застиг біля дверей, подібний до воскової фігури, – ви не зовсім справедливі по відношенню до нього.

– Прошу? – звів брови Потоцький.

– Я про Павлюка. Людина неординарна у своєму роді. При всій моїй повазі до шляхетного лицарства, мушу визнати – ми будемо мати з ним надзвичайно багато клопоту. Він достобіса добрий полководець і… – коронний гетьман на секунду змовк, поглядаючи на заперечливий жест Потоцького, – пан Миколай витягнув вперед руку з кубком і похитав головою. – Ні-ні, все ж вислухайте. Мені відомо, про що я веду мову. Так, він добрий організатор і талановитий полководець. Пригадайте недавню буджацьку кампанію, яку він провів, на мій погляд, просто блискуче. І тепер ось… Нещодавно я мав листа від корсунського підстарости, де він сповіщає, що ребелія до Запоріжжя йде пішо і комонно, вдень і вночі, зачувши про те, що Павлюк дев'ятнадцятого листопада планує вийти з Січі, маючи при собі армату. Ні, він, безперечно, вміє повести за собою людей.

– Бидло! – скривив губи Потоцький. – Пан мав на меті сказати «бидло».

– Так, але це бидло зараз ним надзвичайно добре впорядковане. Повірте, зробити таку справу під силу далеко не кожному… До речі, ви маєте нові відомості про їхні пересування?

Потоцький зітхнув і допив до дна вино, одразу ж вказавши лакею на порожній кубок. Той миттєво наповнив його по вінця.

– Добре вино… – немов виправдовуючись, кинув він. Від Конєцпольського не заховалося почервоніле обличчя польного гетьмана і блиск у його очах. – Новин досить багато, навіть не знаю, з чого починати.

– Я просив би вас розповісти все, що вам відомо, так мені буде простіше зорієнтуватися у всіх змінах на театрі майбутніх подій. А потім, якщо ваша ласка, ми спільно вирішимо, які заходи і в якій послідовності слід провести, аби раз і назавжди викоренити гідру хлопського свавілля.