Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
Цікаво, він усвідомлює, як тепер зміниться його життя? Треба сказати йому щось… обнадійливе».
— їдьмо додому, Лідо, — почула голос Стаса. Завмерла. Розгублено подивилася на чоловіка. У них є дім?
— А ти…
— Я — Станіслав Скакун. Чоловік Ліди Вербицької. Я її люблю. Ми живемо разом тут… неподалік, — Стас похмуро всміхнувся. — Тобі теж, як Платонові, все треба розтовкмачувати?
Ні! Зайве. І в очі Стасу можна не заглядати. То все Платон. Ліда раптом зрозуміла: то все Платон! Знайомство з братом змінило Стаса. І як вона не помічала того раніше?
Зірвалася, швидко пішла до «тойоти», ніби ще мить — і Стас поїде без неї.
Тієї ночі, вперше після свінґерського раю, Стас і Ліда спали в одному ліжку. Не бавилися. Усе сталося ще до того, як вони впали на простирадла. Ліда зайшла до ванної. Стас зазирнув. Хотів запитати про чай… Про традиційний вечірній чай. Побачив голу дружину, ковзнувся на мокрій підлозі. Вона подалася до нього інстинктивно — підтримати, щоб не впав. Він ухопився за неї, як за рятівну соломинку, затремтів, потяг Ліду на кахлеву підлогу… І що там не зрозуміти: ох і скучили одне за одним!
То була особлива близькість. Без слів, поцілунків і пестощів, ніби вони обоє просто перевіряли: чи зможуть знову бути разом після новорічних забав у лісовому готелі. Стас тихо гарчав від збудження, Ліда звично імітувала оргазм і жахалася власних думок. «А чому зі Стасом оргазму немає? — ображалася наївно, як дитина. — Так нечесно. Із тим же лисим — вийшло. З нелюбим! А зі Стасом…»
Опісля холодної підлоги — гарячий душ, гарячий чай, теплі простирадла. Стас швидко заснув. А Лідина душа змерзла — застудилася на тих кахлях. Професорська донька лежала поруч із Дезінфікатором, дивувалася тому, що думає не про коханого, а про брата. Певно, зараз Платон знову ґвалтує ляльку свою. Іншого не знає. Та й звідки. Хоч би ранок скоріше. У мами й Ангеліни запитати: як? Минулося без жахів і шарпанини? Ангеліна, певно, захреститься, забідкається. А мама не зуміє приховати гордості: домоглася, купила синові ляльку!
У ніч після весілля сина Іветта Андріївна Вербицька не відчувала ні радості, ні туги — тільки люту ненависть до Стаса, який увірвався в її дім, потоптався по її планах, потяг босого Платона до загсу, і Платон… Її неймовірний, розумний Платон пішов за ним, як теля за коровою. Роки материнської самопожертви, суворого режиму, нескінченних роздумів про майбутнє сина — усе, що давалося кривавими сердечними муками, — коту під хвіст! І ще не відомо, як перебування за межами звичного світу вплинуло на тендітну душевну організацію сина. «Надто багато людей. У його житті одночасно з’явилося надто багато людей. Погано! Треба уважніше придивитися до Платона. Можливі зміни в поведінці», — констатувала похмуро.
За місяць після весілля дивні зміни в поведінці Платона помітила не тільки уважна Іветта, але й нянька, і навіть Ліда зі Стасом, хоч бували у квартирі Вербицьких не так часто. Платон став рухливим і вередливим. Весь час вимагав до себе Раю, дратувався, коли дівчини не було поряд. А в неї — купа справ із дня у день. Іветта втілювала свій план: наступним його етапом була стовідсоткова завантаженість дівчини вдень.
— Раєчко, сонечку, — тьохкала. — Якщо ви з Платоном не розлучатиметеся день у день, то швидко набриднете одне одному, а я мрію, щоб ви все життя прожили разом. Тобі для цього треба ой як багато вміти.
І починалося. Навчитися готувати Платонові улюблені справи треба? Треба. У магазин по продукти треба? Треба? Костюм Платонів здати до хімчистки, забрати з аптеки ліки, самій у перукарню, щоб завжди була найкрасивішою, потім на Петрівку — Платон уже склав список необхідних книг.
Рая зі шкіри пнулася, так намагалася догодити красивій пані. Мріяла: «Та колись же це скінчиться. Пані помре. Чи просто зляже, як сусідська баба Нюся на хуторі, яка вже третій рік поспіль із ліжка не встає і говорити не може, а її сини біля баби як стануть, то так голосно її хату ділять, що на весь хутір чути. Потерплю. Та й обід є…»
О так! Обід став святом. До обіду Рая обов’язково мала встигнути додому. Режим. Вони з Платоном сідали за стіл, і він усміхався дівчині так, ніби вперше бачив. А там і вечір. Платон зачинить двері своєї кімнати, і, хоч красива пані обережно натякає, щоб Рая якомога частіше спала у своїй кімнаті, вона щоночі залишається з Платоном аж до самісінького ранку. Він шепоче: «Ти поцілуєш мене?», і вона забуває все: вічно п’яну мамку, малих, що десь аж у Карпатах, і пані, що раз у раз демонструє Раї їхні усміхнені обличчя на екрані мобільного, набундючену Платонову сестру, її азартного чоловіка, круглу няньку, хутір, Вітку і «мартінси» — дарма що хочеться до Вітки злітати, сказати їй, що «мартінси» не найкрутіші, як та вважає. Рая забуває про галасливий день і спочатку цілує Платона у шию. Він усміхається, шепоче: «Тепер я…», і Рая відчуває велетенську силу — все можна. Хочеш — стрибай на ліжку, підскакуй аж до небес, хочеш — розкрий обійми і впади на Платона, притисни його до простирадл, цілуй у вуста. А хочеш — кружляй по кімнаті голою танцівницею чи притулися до нього і завмри. Одного не можна — кричати від щастя. Красива пані, певно, під дверима чатує.
— Я люблю тебе…
— Добре, — каже Платон. — Тоді завтра зранку не йди…
— Я повернуся! Я швидко. А хочеш, зі мною у місто?
— Ні!
— Чому?
— Там земля задихається.
— Добре, не йди. Я швидко… — сказала раз і вже більше ніколи не просила Платона вийти з нею в місто. Небезпека. Місток хиткий. Гойдається — куди викине? Вона й сама збігає… Так навіть краще. Якби казки про Аладіна читала, зметикувала б, чим тішилася: печеру розкішну мала, а в печері — скарб. Платон. Надійно схований — ніхто не добереться, ніхто не поцупить.
Наївна! Вже й не один, — двоє до того скарбу руки тягнуть, по-своєму розпорядитися мріють. Першим із тих двох був Стас. Затявся — печеру підірвати на фіг, Платона на люди витягти.
— їдьмо до Платона, — все частіше дивував Ліду.
Платон Стасові радів як дитина. Обнімав, тягнув до себе в кімнату, і, як Раї не було вдома, удвох падали на килим, годинами теревенили про все що завгодно.
— Ти де був? — розпитував Платон.
— У спортзалі, — цілеспрямовано брехав Стас. — Хочеш поїхати зі мною наступного разу?
— І що робитимемо?
— А що завгодно. М’язи підкачаємо, у м’яча… Ти волейбол любиш?
— Волейбол? Я знаю. Літера «В», — серйозно відповідав Платон. — Волейбол — гра за участі двох команд, гравці яких б’ють по м’ячу рукою, намагаються послати його через сітку на майданчик супротивника. Волейбол. Я знаю. Мені не цікаво те, що я знаю.
Стас дратувався:
— Ну гаразд, ходімо просто на вулицю. Там сніг. Диво.
— Добре, — раптом погоджувався Платон, вставав і отак босоніж сунув до дверей.
— Чекай. Взутися…
— Ні.
— Добре. Іншим разом… — здавався Стас.
Ліда нервувала. Годі ще мамі дізнатися про їхні розвідки.
— Нічого не вийде, повір, — товкла Стасові.
— Може, нам теж варто не виходити з дому, — сказав раз Дезінфікатор. — Ти подивись на свого брата і його дівчину. Яке ніжне щастя…
— Ми ж не хворі, — безпорадно відповідала Ліда, згадуючи зворушливі крила Платона і Раї, що їх бачили всі. Вони майже не розмовляли на людях. Він усміхнеться, вона опустить очі — і світяться.
— Пані Лідо, ваш брат не хворий. Ми маємо щось зробити! — Другим заколотником стала Зоряна. Повернулася з весільної подорожі — засмагла, легка. Енергія милосердям хлюпає на всіх і кожного.
— Прошу, припини, Зорянко, — пручалася Ліда. — Мама і так робить усе що треба.
— Ваша мама, пані Лідо, надто любить Платона, — не вгавала Зоряна. — І я… Я вже бачила таке. Це страшно…
— Нащо ти лякаєш мене, Зорянко?
— Щоб ви усвідомили, пані Лідо! Коли я була малою… У Львові поряд із нами на одній сходовій клітці, жила літня жінка. Пані Соломія. Ми всі жаліли її. Я бігала в магазин купувати їй молоко, а коли вона померла… Знаєте, як вона померла? Я постукала у двері, щоб віддати їй молоко. Двері відчинив молодий мужчина. Я ніколи не бачила у пані Соломії таких гостей. Злякалася. Хотіла спитати, де пані Соломія, а хлопець сказав: «Мама померла…» Подивився на годинник і додав: «Сорок дві хвилини тому». У неї був син. Цілком нормальний, здоровий син, який двадцять три роки не виходив із дому. Сусіди позбігалися — й про небіжчицю забули. Плакали-питали: «Як то так?! Чому ж ви, хлопче, ніколи на вулицю не виходили?!» А він сказав: «Мамі треба було бачити мене повсякчас. Коли вона не бачила мене, їй ставало зле…»
