Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
І ми зустрілися там, де завжди. Милиця вже сидів за столиком і так тягнув шию, наче я пообіцяв йому привести Гаель Рейчел Бінвель власною персоною на оглядини. «Не клацнув!» – сказав він мені голосом, яким спілкуються зі зрадниками. «Не міг». – «Я думав над твоєю проблемою, Маленький Братику». Теж мені Золота Антилопа Милиця або Чорна Красуня Багіра! «Тобі треба чимось її здивувати. Хоча я не розумію, чого ти не можеш підійти до неї з усіма своїми звітами та завантажити по повній програмі, на всю дупу!» – «Я не хочу виглядати в її очах телепнем, який не петрає в роботі, яку йому довірили. Це по-перше. По-друге, я не хочу, щоб вона подумала, що я її використовую». – «Ого, брате. А в тебе це серйозно». – «Атож». – «А ви не могли б мені зробити бізнес-ланч № 3, але щоб салат до нього був із бізнес-ланчу № 1?» Це пролунало настільки раптово, що я сказав: «Ні». – «Чого ж ні? Цілком можливо», – почув я чужий, не Милицин, голос. То був офіціант. «Ось!» – сказав мені Милиця, коли в нас узяли замовлення. «Що «ось»?» – «Це був знак Божий. Якби ти дослухався до знаків Божих, у тебе ніколи б не було проблем». – «Милиця!» – «Що Милиця? Ти сидів і думав про неї. І подумав собі: «Ні, нічого не вийде», аж раптом почув Боже “Чого ж ні? Цілком можливо!”» «Це сказав офіціант», – наполягав я. «А, в тебе все так. Ти ніколи не дивишся далі, за обрій. Я не хочу так». Я знав, якщо Милиця впаде в стан «заточки», – це такий стан, коли він робить переоцінку власних цінностей, нікого та нічого не чує і не бачить, може навіть заплакати, – тривати це може довгенько, якщо його швидко не перемкнути на щось цікавеньке.
«Так. Це був знак. Божий», – сказав я. Якщо і можна кривити душею, то тільки заради щастя друга. «Безсумнівно. Слухай, треба її чимось вразити. Чимось нестандартним, не знаю, чимось таким, що вона у своєму Уельсі ніколи не бачила». – «Національним?» – «Це чим? Салом? Щедрівками? «Червоною рутою»? Бойовим гопаком? «Океаном Ельзи»? Не думаю. Ні, можна спробувати, але згодом. Треба щось таке, що би підкреслювало її жіночу привабливість для тебе. Щоб це було як освідчення… Чекай!» Я чекав. «Чекай-чекай!» Я чекав-чекав. «Ось воно. Треба подарувати їй білизну». – «Милице, ти сказився? Вона ще подасть на мене до суду чи взагалі винесе питання моєї поведінки на загальні збори». – «І правильно. Тоді ти зрозумієш, що вона підірвана коза й тобі нема чого з нею робити. Ми так вбиваємо двох зайців. Якщо вона дійсно оригінальна особа, а не марудне доробло жіночої статі, то замислиться, а чого їй подарували білизну, а хто, а навіщо, а може, він славний хлопець?»
«Навіть не беручи до уваги те, що це ненормальна ідея, я не можу це здійснити суто з технічних причин. Я не вмію вибирати білизну. І я помиляюся в розмірах. Пам’ятаєш, як я подарував Аделіні комплект? Гарний, бордовий, переконаний був, що їй пасуватиме. Яскравій брюнетці – яскраву білизну. Вона тоді сказала, що здивована тим, який я неуважний. Бо вона носить завжди тільки труси – вони чорні із загостреним мереживом…» – «А це як? Воно дряпається?» – «Ні, це такий візерунок. Милице, не збивай мене!» – «Мені просто було цікаво, а потім я б забувся запитати. Загострене мереживо… Добре-добре. Мовчу-мовчу». – «Ліфчиків вона не носить. А коли я вблагав, щоб вона хоч приміряла, бо дуже хотів на неї подивитися, уся ця бордова пишнота виявилася завеликою. А я з нею жив і спав, і мав би вцілити, але не вцілив. Хробак. Ось що вона про мене подумає. Гаель Рейчел Бінвель».
Милиця не любив, коли не схвалювали його ідеї. Він був інкубатором для ідей. Своїх та чужих. «У мене ще є одна ідея. Але вона така ееее… з посиланням». – «Що?» – «Ну, вона не несе пряму відповідь, але містить посилання». – «Давай своє посилання». – «О’кей. Треба звернутися до Шу». Отож і звернувся до Шу. А вона перенесла роботу свого бюро добрих послуг на наступний день. І настала субота. День шостий.
«То її звати Гаель?» – запитала Шу, коли ми – вона, я та Милиця – зустрілися на її конспіративній хаті. Вона збиралася її здавати, щоб мати зайві гроші, але поки не знаходила приязного наймача. Це для неї було важливішим за гроші – приязний наймач. «Гаель Рейчел Бінвель», – відповів за мене Милиця. «От я не розумію, як ти спромігся закохатися в жінку, яка носить чоловіче ім’я?» – здивувалася Шу. Мала вона при цьому щирий вигляд. Не знаю, як Милиця, але я на неї витріщився. «Хто б говорив!» – тільки й виголосив я. «Ой», – зойкнула, як дівчисько, Шу та залаштунила обличчя долонями. «Шануйтеся, Олександро! Майте совість», – сказав Милиця, який теж реготав.
«Ти вже подумала, що нам робити?» – «Подумала. Ти хочеш її вразити?» – «Хочу. Ще я хочу, щоб вона не боялася і не думала, що я її використовую, щоб не думала, що я геть такий, як усі чоловіки, і не думала, що вона для мене лише здобич, і не думала, що я серцеруйнівник і все таке інше». – «Я не можу гарантувати, про що вона буде думати, а про що не буде. Ніхто тобі не дасть такої гарантії. Але одна ідея в мене є. З власного досвіду. Хочу тобі сказати відразу, що тоді я досягла своєї мети, але вона мені була не потрібна і закінчилося все нічим. Навіть гірше, ніж нічим. Розчаруванням. Ти готовий до розчарування?» – «Я просто хочу, аби щось зрушилося. Або щоб я став живим, або щоб уже кудись понесли мою труну». «Як ти іноді поетично висловлюєшся…» – сказав зачарований Милиця. Шу засміялася. «До речі, у цій історії буде відображено роль, яку зіграв смугастий светрик. Мій перший смугастий светрик, Максе, зваж на це!» – «Розповідай! А то я вже смикаюся від нетерпіння! Смугасті светрики – нарешті я дізнаюся таємницю їхнього походження!»
Тоді я перебувала в першому шлюбі і вже давно осягнула, що він є таким, який називають «невдалий». Це втямив і мій перший колишній чоловік. Але до того моменту, коли він намагався повісити Марлена на шовковій краватці, було ще далеко. Я зрозуміла, що помилилася, він зрозумів, що прорахувався, наче ми зізналися в цьому перед собою, але назовні ці зізнання ще не виносили. Чогось чекали, невідомо чого. Як юна вагітна дівчина: а може, саме минеться? Розумієш, що не минеться, але все одно віриш. Я була молода і прагнула справжнього кохання. Мені здавалося, що воно є в усіх знайомих мені дівчат. Навіть у найбільш пришелепкуватих та незначних, не кажучи вже про тих, які поводилися, мов переможці.
Етьєн Легран – ось як його звали. Можна було б закохатися в одне тільки ім’я, угледівши його в газеті в рубриці «За кордоном». А він був не за кордоном, він приїхав до нашого університету викладати французьку. Яким він був? Це важке запитання. Виявляється, не так просто описати кохання, бо тоді хвилює тебе тільки одне: це ВІН. І несуттєво, як ВІН виглядає. А коли усвідомлюєш, що це не ВІН, виявляєшся прискіпливою оцінювачкою, і в більшості випадків він виявляється звичайним, нічого особливого. Але чого ти тоді упадала за ним, наче сліпа дурепа?
Треба визнати, що красунчиком він не був. І я його таким не вважала і на той час, коли він був ВІН. Викладач французької Етьєн Легран був доглянутим чоловіком, тоді це траплялося з чоловіками рідко, та і з жінками також. Від нього гарно пахло. Чимось м’ятним та терпкуватим. У нього було задовге як на чоловіка волосся, я не любила довге волосся в чоловіків, але йому пасувало. Воно торкалося його шиї, нижче вух сантиметрів на десять. Сорочкові комірці він ніколи не викладав, він підіймав їх так, що вони ховали мочки його вух. Він не вдався ні зростом, ні статурою. Сухорлявий, без натяків на зайняття спортом, утім, і без натяків на пивний живіт. А ще він знав усе про французьке життя і, відповідно, про французьке кохання. Ми тоді вважали, що нічого чуттєвішого та пристраснішого, ніж французьке кохання, і бути не може. Окрім, можливо, італійського. До нас він ставився поблажливо. Малеча, яка нічого не знає про смак, що вже казати про присмаки! А дівчата від нього шаленіли. Сказ. То був просто сказ. Я побачила, що деякі дівчата, з якими довго вчилася та на яких не звертала ніякої уваги, небезнадійні. Вони почали фарбуватися, купували тонкі панчохи, вигадували щось із волоссям. Геть усі! Заміжні, розлучені, розкуті та незаймані, фатальні та сором’язливі. Усі.
Я знала точно, що він ні з ким із нас не трахався. Цю інформацію мені (мабуть, що й не тільки!) здала руда Лана, шикарна та схожа на Ніколь Кідман методистка на кафедрі, до якої його прикріпили. Біла шкіра, маленький зухвалий ніс, сині магнетичні очі – Лана була надзвичайна. Узагалі-то її звали Світлана, але Свєткою її ніколи ніхто не називав. Виключно «Лана». Я подарувала їй ясминові «Анаїс-Анаїс», які мені презентувала свекруха. «У нас на кафедрі подейкують, що він – гомосєк». – «Та ти що?! Ні… ну, як таке може бути?» – «Ну, розумієш, у нас особлива кафедра. Майже всі сплять з усіма, а хто не спить – або падлюка, або збоченець». – «Може, він розгубився? Тут стільки жінок, він нікого не знає». – «Ох, ну я не знаю. Що тут треба знати? Це що – іспит, щоб щось знати? – Лана знизала своїми тендітними плечима. – Але в нього є дружина. Розумний чоловік, знає, за ким простіше сховатися. Зараз я покажу тобі її фотокартку». Я була в захваті. «Де ти це взяла?» – «Ти ж знаєш цих іноземців, хай де б вони були – постійно закарбовують весь простір своїми родинними фотокартками. От він і поставив фотку своєї дружини. Рамка була класна. Срібна. Я свою фотку в неї запроторила, а що?» – «Та нічого. А він у тебе питав, куди вона зникла?» – «А я що, матеріально відповідальна? Чи я тут підписувалася усе це лайно доглядати? Це що – курсові? Знайшли дурну. Я йому так і сказала, що в нас таке робити не прийнято, що хтось, мабуть, подумав, що це – кіношна зірка, та поцупив».
З прямокутника десять на п’ятнадцять на мене дивилася тендітна темноволоса француженка з гарною зачіскою-каре. Я вирішила, що вона на мене схожа (недарма мою зовнішність називали саме французькою!), і постановила діяти. Фотокартку Лана мені продала за десять баксів, і я пішла до перукарні.
Усі навколо казали, що мені дуже пасує ця зачіска, він на це не реагував. Я не знаю, що слугувало поштовхом: можливо, те, що на ньому в той день був яскравий червоний светр, але я чітко збагнула, чим я можу його вразити. У батьковій енциклопедії я знайшла те, що мені потрібно. «Державний прапор Франції складається із синьої, білої та червоної вертикальних смуг. Синій колір символізує святого Мартінія, покровителя міста Париж. Червоний – колір полум’я вогнищ та сердець. Білий колір – це символ французької національної героїні Жанни д’Арк. Ці кольори дехто пояснює як три слова національного девізу: «Свобода, рівність, братерство…»
Я бігала по крамницях весь день, як навіжена, але придбала все необхідне для об’Етьєнування. Три светрики. Три кольори. Синій. Білий. Червоний. Коли в нас була лекція, я вдягла синій, він найбільше пасував до моїх очей (але із собою в мене були і два інші), та перевдягалася в туалеті, знову забігала до аудиторії вже в білому, а через якийсь час просилася вийти не хвилинку і з’являлася в червоному. «Ти збожеволіла? – запитували мене. – Що все це означає?» – «Слухай, давай нарешті підемо вип’ємо кави. Ти така сьогодні жвавенька… Або про що я говорю? Така зваблива, грайлива. Слухай, може, пішли кохатися?» Ніхто не збагнув, що це символізує!!! Вони й гадки не мали, заради кого все це відбувається. А в мене були напоготові пояснення, я заздалегідь їх підготувала. «Чоловік уранці подарував мені три светри. Я Катьці обіцяла показати, бо вона мені не вірила». Катька була моєю змовницею, лише загадково посміхалася. Взірець довершеності – Етьєн Легран – мною зацікавився, він зрозумів натяки трьох кольорів. Поки ніяк не реагував, але почав вирізняти… І тоді я вдалася до другого етапу свого плану.
Мій білий светрик мав перетворитися на офіру! «А якщо воно потече?» – запитала Катька. «Не потече. Я під дощем колобродити не збираюся. І митися в ньому також». На столі лежала наша офіра та дві коробки із синьою та червоною гуашшю. «З Богом?» – несміливо запитала Катька, бо я довірила перетворювати светра на французький державний прапор їй: сама я не могла й риску рівно провести за допомогою лінійки. «Ті, хто вірує в мене, – за мною!» – урочисто проголосила я.
Я відразу зрозуміла, що він мій. Бери голими руками. Як завжди, його погляд блукав колами, але починав із мене та завершував великі та малі кола мною. Моїм светром та моїми грудями. Я не знаю, чого він хотів (та й нащо це знати?): збагнути, навіщо це мені, зрозуміти, що я від нього хочу, а швидше за все, він просто любив гру так само, як і я. Та й узагалі йому було приємно бачити триколір Батьківщини на дівчачих грудях, які були схожі на личка пухких немовлят із носиками-пипками.
Коли ми почали роздягатися в квартирі, яку йому винаймав університет, – маленькій, викривленій, але в центрі міста, – раптом він скрикнув та відсахнувся. Моє тіло було в синьо-червоних патьоках, деякі були фіолетові. «Мон Дье, що це?» Я його розуміла: хочеш трахати дівчину, а не добряче відбиту м’ясниками тушу. «То – гуаш». – «Татуаж? Але навіщо такий?» – «Ні, гуаш. Фарба. Я фарбувала светр. Під прапор». Через збудження я спітніла, і білий светр мстився мені за те, що ми з Катькою здолали його незайманість. «Ти фарбувала светр? Навіщо?» – «Для цього», – сказала я і поцілувала його. Гомосексуалістом він не був, але те, що ми кохалися і він був у мені, я розуміла тільки з ритмування його носа об мою шию. (Я тоді ще подумала, а що буде, якщо він зламає об мене свій ніс?) У нього був маленький член. На підлозі купою валявся ще один державний прапор Франції: його сині плавки, мій білий ліфчик та мої червоні (парадні з мереживом!) труси.
