Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Десь да­ле­ко-да­ле­ко на морі промінь сон­ця про­бив­ся че­рез ті хмар­ки, не­на­че че­рез білу намітку, і впав на мо­ре. На воді не­на­че зай­няв­ся зо­ло­тий вінок, ки­нув од се­бе зо­лоті стрілки, бриз­нув ог­няс­ти­ми крап­ля­ми, дри­жав, ми­готів і нес­подіва­но по­гас. І знов у дру­го­му місці десь впав промінь на мо­ре, зай­няв­ся, горів, горів і по­гас. Потім од­ра­зу не­на­че впа­ло з не­ба три зо­лоті вінки, за­па­ла­ли й по­гас­ли. Десь в дру­го­му місці не­на­че по­си­пав­ся з не­ба на мо­ре де­ся­ток вінків: вінки горіли дов­го, зли­лись до­ку­пи, і вже за­па­ли­лось ціле ог­ня­не пле­со, за­ми­готіло й зат­ру­си­лось. Зда­ва­лось, ніби цілий ог­ня­ний ста­вок ви­ник з мо­ря, зай­няв­ся й па­лах­котів, як роз­топ­ле­на піч. І не­на­че яки­мись ча­ра­ми од­ра­зу згас­ло те ог­ня­не пле­со, ніби на йо­го дмух­ну­ла якась си­ла й нес­подіва­но по­га­си­ла. Мо­ре знов по­чорніло, а пе­ре­го­дя з не­ба на чор­не мо­ре знов не­на­че чи­ясь ру­ка ки­да­ла зо­лоті вінки, зо­лоті бу­ке­ти. Ог­няні вінки си­па­лись, зни­ка­ли і знов ви­ни­ка­ли, не­на­че з во­ди, і зга­са­ли то в од­но­му, то в дру­го­му місці, не­на­че по­ри­на­ли й ви­ри­на­ли, пе­рес­ка­ку­ва­ли один че­рез дру­гий, ніби гра­ли в хре­щи­ка.

- Здається, си­ре­ни вип­лив­ли з во­ди, і пла­ва­ють, і гра­ються в морі в зо­ло­тих вінках, - ска­зав Мав­родін.

Усі за­ди­ви­лись на ту пре­хо­ро­шу ніби іграш­ку на морі, усі ми­лу­ва­лись нею, од­на Му­раш­ко­ва ди­ви­лась на кар­ти­ну мо­ря бай­дуж­ни­ми очи­ма: во­на не ду­же-то лю­би­ла при­ро­ду, як не люб­лять її ду­же прак­тичні лю­де.

- А да­вай­те во­ро­жить по тих вінках! - ска­зав Ко­маш­ко. - Пан­ни люб­лять во­ро­жить. Не­хай ваш вінок бу­де пер­ший, - ска­зав Ко­маш­ко до Махнівської. - Як дов­го горіти­ме вінок, то й жи­вот­тя ва­ше бу­де дов­ге й щас­ли­ве.

- Добре, не­хай бу­де так, - обізва­лась Махнівська.

На тем­но-синє мо­ре впав промінь вінком. Промінь дов­го-дов­го горів і по­га­сав по­ма­леньку, по­ки зовсім по­гас. Усі з цікавістю кміти­ли й во­ди­ли очи­ма за ним.

- Твій вік бу­де дов­гий, - ска­за­ла Са­ня до Махнівської. - А ну те­пер не­хай бу­де мій вінок.

Промінь, чи­ма­лий і яс­ний, яс­ний, як сон­це, впав на мо­ре й за­па­лав, але горів не так дов­го й рап­том по­гас.

- А те­пер за­га­дай­мо на На­ди­не щас­тя, - обізва­лась Са­ня.

Білі смуж­ки з хма­рок не­на­че роз­дер­лись в од­но­му місці. Блис­ну­ло синє не­бо. На морі од­ра­зу зай­ня­ло­ся ши­ро­ке ог­ня­не пле­со, ду­же за­па­лах­котіло, блис­ну­ло й згас­ло в од­ну мить.

- Цебто й вік мій згас­не так швид­ко? - обізва­лась Му­раш­ко­ва й засміялась, але сміх її зник так швид­ко, як швид­ко згас­ло на морі те зо­ло­те ма­ре­во. Му­раш­ко­ва за­ду­ма­лась. В неї бро­ви на­су­пи­лись. Вид став по­важ­ний, як тем­но-синє мо­ре.

- Баби скрізь ба­би, чи в селі, чи в місті: скрізь од­на­ко­во во­ро­жать. Ой ви, во­рож­ки, зна­хур­ки! - про­мо­вив хтось по­зад мо­ло­дої ком­панії.

Усі ра­зом озир­ну­лись. Са­ня аж ки­ну­лась. По­зад їх сто­яв Се­лаб­рос і насмішку­ва­то ди­вив­ся на паннів. Він зак­рав­ся на то­неньких ніжках вже дав­ненько, як зак­ра­дається десь з-за ку­ща ок­са­ми­то­ви­ми лап­ка­ми кіт.

Мурашкова ог­ля­ну­лась, по­чув­ши Се­лаб­росів го­лос, і в неї в гру­дях зай­ня­ло дух. Се­лаб­рос сто­яв гар­ний, не­на­че Вакх, об­ли­тий ма­то­вим мо­лоч­ним світом з хмар­но­го біло­го не­ба, як бу­ва­ють освічені звер­ху, з скля­ної стелі ста­туї в ве­ли­ких му­зе­ях, йо­го кла­сич­но­го ли­ця не псу­ва­ла ні од­на пля­ма тіні. Біле пок­ри­ва­ло з бри­ля па­да­ло склад­ка­ми на плечі й прик­ри­ва­ло чорні блис­кучі ку­чері. Очі світи­лись вог­нем ко­хан­ня. Повні гу­би лисніли.

Селаброс зир­нув на Му­раш­ко­ву своїми гост­ри­ми й со­лод­ки­ми очи­ма. Во­на не ви­дер­жа­ла йо­го пог­ля­ду й спус­ти­ла довгі вії на що­ки.

- А що, на­ля­кав бабів зна­ху­рок? - обізвав­ся Се­лаб­рос.

- Коли ви, Арис­ти­де Та­ра­со­ви­чу, од­вик­не­те од ва­ших критських компліментів? - спи­та­ла Са­ня.

- Чи од критських, чи од одеських, - пе­ре­бив її Мав­родін.

- Які ж ми ба­би? Як­би усі літа нас трьох склас­ти до­ку­пи, то мо­же б аж тоді й вий­шла од­на ба­ба, - ска­за­ла Са­ня, на­ла­му­ючи язик на ук­раїнський лад і міша­ючи в свою роз­мо­ву ук­раїнські сло­ва.

- Коли так, то ви­ба­чай­те, - ска­зав Се­лаб­рос. - Як я чую, і ви по­чи­наєте ук­раїнству­вать! Ко­ли так, то мо­же­те в ме­не нав­чи­тись по-українській.

І Се­лаб­рос за­го­во­рив чис­тою на­род­ною ук­раїнською мо­вою.

Селаброс привітав­ся до усіх, зняв­ши бри­ля.

- І ет­ног­ра­фи, і на­родні ху­дож­ни­ки тут з пан­на­ми, - ска­зав Се­лаб­рос, по­да­ючи ру­ку Ко­маш­кові та Мав­родінові.

- І ет­ног­рафія річ на­уко­ва, але ви маєте діло з культур­ни­ка­ми, - ска­зав жар­тов­ли­во Ко­маш­ко. - На­ше діло культу­ра, просвіта й доб­ро на­шо­го краю, культу­ра ук­раїнської мо­ви й літе­ра­ту­ри. Не піднімай­те ли­шень нас на сміх.

- А ме­не оце прис­ла­ли до Оде­са в банк по ділу на кільки день. Я за­хо­див в Ки­ши­неві на ча­сок до ва­шої ма­тері.

Вона пе­ре­да­ла вам лист че­рез ме­не, - ска­зав Се­лаб­рос до Му­раш­ко­вої й по­дав їй лист. Му­раш­ко­ва роз­гор­ну­ла лис­ток, об­пи­са­ний грецьки­ми крюч­ка­ми.

Мати пи­са­ла, щоб во­на ку­пи­ла для неї де­що в Одесі, вер­та­ючись до­до­му, і в кінці при­ки­ну­ла: «Арис­ти­да привітай лас­ка­во, бо він те­бе лю­бить, як бо­га, та й я йо­го люб­лю більше за усіх на­ших греків».

Мурашкова до­чи­та­ла лис­та й по­чер­воніла. Се­лаб­рос осміхнув­ся.

- Час нам до­до­му, - ска­за­ла до­гад­ли­ва Са­ня до Махнівської. - Ме­не до­ма ждуть. - І Са­ня морг­ну­ла оч­ком до Махнівської. Во­на зна­ла, що тре­ба по­ки­ну­ти Му­раш­ко­ву вдвох з Се­лаб­ро­сом.

- Прощайте, Арис­ти­де Та­ра­со­ви­чу! Час мені до­до­му. Про­щай, На­дю! - ска­за­ла во­на й по­вер­ну­ла до мо­нас­ти­ря.

За нею слідком пішли Махнівська, Ко­маш­ко й Мав­родін. Во­ни пішли, по­па­ру­вав­шись. Ко­маш­ко узяв під ру­ку Са­ню, Мав­родін пішов по­руч з Махнівською.

- Як по­па­ру­ва­лись! - ска­зав Се­лаб­рос до Му­раш­ко­вої по-грецькій і своєю роз­мо­вою на грецькій мові дав зна­ти їй, що за­хо­дить ду­же щи­ра роз­мо­ва.

- Попарувались Са­ня й Ко­маш­ко, ще й навіки, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва так са­мо пo-грецькій. - В їх швид­ко бу­де весілля.

- Невже! - аж крик­нув Се­лаб­рос. - Що ж? чи па­ничі по­вер­ну­ли паннів на свою віру, чи пан­ни па­ничів? - спи­тав Се­лаб­рос.

- Паничі паннів: щоб ро­би­ти яке діло, і діло путнє, дов­говічне, тре­ба ста­ва­ти на національний грунт, прис­та­ва­ти до на­ро­ду, зли­ва­тись або хоч наб­ли­жа­тись до йо­го, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Може й ви до їх прис­таєте? - аж крик­нув Се­лаб­рос.

- Мабуть, прис­та­ну. Ме­не ду­шить моя кан­це­лярська ро­бо­та. Мені на­че ди­ха­ти не­ма чим в кан­це­лярії. Я ніби­то щось і роб­лю там, але знаю доб­ре, що нічо­го го­дя­що­го й путнього не роб­лю. Я по­ки­ну свою нуд­ну служ­бу, бо я лю­ди­на жи­ва. Не мо­жу жи­ти без жи­во­го діла.

- Надю моя до­ро­га! Ви ен­тузіастка з пал­кою вда­чею. Що ви го­во­ри­те? Ви за­куєте се­бе в вузьку рам­ку. Ви втра­ти­те ши­ро­кий простір ду­мок… Яка при­надність, яка пишність бу­ти кос­мо­політом, гро­ма­дя­ни­ном усього світу!

- І нічо­го не ро­би­ти! І ні за яке путнє діло не бра­тись, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- А ду­ма­ти?! а мис­лить? Мисль кос­мо­політа вільна, як пти­ця, шу­гає над мо­ря­ми, над го­ра­ми, над хма­ра­ми, над усім світом. Для неї скрізь от­чиз­на, де є вольно­думні лю­де. Це та­ка абст­ракція, абер­рація, яка пе­ре­ви­щує усякі ідеї й іде­али, глиб­ше од уся­кої філо­софії, глиб­ше за Пла­то­на й Арісто­те­ля. Во­на в своєму роз­вит­ку ча­сом і кон­цент­рується в однім пункті, але ж во­на, як і повітря, має си­лу роз­тяг­ну­тись без кінця. Во­на ніби скрізь і ніде, бо то си­ла ви­со­ка, жи­ва, все­людська: не об­сяг­ти її, не замк­ну­ти її в якісь вузькі національні за­кут­ки. Во­на скрізь жи­вотіє. Я за це дізнав­ся своїм досвідом.