Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Десь далеко-далеко на морі промінь сонця пробився через ті хмарки, неначе через білу намітку, і впав на море. На воді неначе зайнявся золотий вінок, кинув од себе золоті стрілки, бризнув огнястими краплями, дрижав, миготів і несподівано погас. І знов у другому місці десь впав промінь на море, зайнявся, горів, горів і погас. Потім одразу неначе впало з неба три золоті вінки, запалали й погасли. Десь в другому місці неначе посипався з неба на море десяток вінків: вінки горіли довго, злились докупи, і вже запалилось ціле огняне плесо, замиготіло й затрусилось. Здавалось, ніби цілий огняний ставок виник з моря, зайнявся й палахкотів, як розтоплена піч. І неначе якимись чарами одразу згасло те огняне плесо, ніби на його дмухнула якась сила й несподівано погасила. Море знов почорніло, а перегодя з неба на чорне море знов неначе чиясь рука кидала золоті вінки, золоті букети. Огняні вінки сипались, зникали і знов виникали, неначе з води, і згасали то в одному, то в другому місці, неначе поринали й виринали, перескакували один через другий, ніби грали в хрещика.
- Здається, сирени випливли з води, і плавають, і граються в морі в золотих вінках, - сказав Мавродін.
Усі задивились на ту прехорошу ніби іграшку на морі, усі милувались нею, одна Мурашкова дивилась на картину моря байдужними очима: вона не дуже-то любила природу, як не люблять її дуже практичні люде.
- А давайте ворожить по тих вінках! - сказав Комашко. - Панни люблять ворожить. Нехай ваш вінок буде перший, - сказав Комашко до Махнівської. - Як довго горітиме вінок, то й живоття ваше буде довге й щасливе.
- Добре, нехай буде так, - обізвалась Махнівська.
На темно-синє море впав промінь вінком. Промінь довго-довго горів і погасав помаленьку, поки зовсім погас. Усі з цікавістю кмітили й водили очима за ним.
- Твій вік буде довгий, - сказала Саня до Махнівської. - А ну тепер нехай буде мій вінок.
Промінь, чималий і ясний, ясний, як сонце, впав на море й запалав, але горів не так довго й раптом погас.
- А тепер загадаймо на Надине щастя, - обізвалась Саня.
Білі смужки з хмарок неначе роздерлись в одному місці. Блиснуло синє небо. На морі одразу зайнялося широке огняне плесо, дуже запалахкотіло, блиснуло й згасло в одну мить.
- Цебто й вік мій згасне так швидко? - обізвалась Мурашкова й засміялась, але сміх її зник так швидко, як швидко згасло на морі те золоте марево. Мурашкова задумалась. В неї брови насупились. Вид став поважний, як темно-синє море.
- Баби скрізь баби, чи в селі, чи в місті: скрізь однаково ворожать. Ой ви, ворожки, знахурки! - промовив хтось позад молодої компанії.
Усі разом озирнулись. Саня аж кинулась. Позад їх стояв Селаброс і насмішкувато дивився на паннів. Він закрався на тоненьких ніжках вже давненько, як закрадається десь з-за куща оксамитовими лапками кіт.
Мурашкова оглянулась, почувши Селабросів голос, і в неї в грудях зайняло дух. Селаброс стояв гарний, неначе Вакх, облитий матовим молочним світом з хмарного білого неба, як бувають освічені зверху, з скляної стелі статуї в великих музеях, його класичного лиця не псувала ні одна пляма тіні. Біле покривало з бриля падало складками на плечі й прикривало чорні блискучі кучері. Очі світились вогнем кохання. Повні губи лисніли.
Селаброс зирнув на Мурашкову своїми гострими й солодкими очима. Вона не видержала його погляду й спустила довгі вії на щоки.
- А що, налякав бабів знахурок? - обізвався Селаброс.
- Коли ви, Аристиде Тарасовичу, одвикнете од ваших критських компліментів? - спитала Саня.
- Чи од критських, чи од одеських, - перебив її Мавродін.
- Які ж ми баби? Якби усі літа нас трьох скласти докупи, то може б аж тоді й вийшла одна баба, - сказала Саня, наламуючи язик на український лад і мішаючи в свою розмову українські слова.
- Коли так, то вибачайте, - сказав Селаброс. - Як я чую, і ви починаєте українствувать! Коли так, то можете в мене навчитись по-українській.
І Селаброс заговорив чистою народною українською мовою.
Селаброс привітався до усіх, знявши бриля.
- І етнографи, і народні художники тут з паннами, - сказав Селаброс, подаючи руку Комашкові та Мавродінові.
- І етнографія річ наукова, але ви маєте діло з культурниками, - сказав жартовливо Комашко. - Наше діло культура, просвіта й добро нашого краю, культура української мови й літератури. Не піднімайте лишень нас на сміх.
- А мене оце прислали до Одеса в банк по ділу на кільки день. Я заходив в Кишиневі на часок до вашої матері.
Вона передала вам лист через мене, - сказав Селаброс до Мурашкової й подав їй лист. Мурашкова розгорнула листок, обписаний грецькими крючками.
Мати писала, щоб вона купила для неї дещо в Одесі, вертаючись додому, і в кінці прикинула: «Аристида привітай ласкаво, бо він тебе любить, як бога, та й я його люблю більше за усіх наших греків».
Мурашкова дочитала листа й почервоніла. Селаброс осміхнувся.
- Час нам додому, - сказала догадлива Саня до Махнівської. - Мене дома ждуть. - І Саня моргнула очком до Махнівської. Вона знала, що треба покинути Мурашкову вдвох з Селабросом.
- Прощайте, Аристиде Тарасовичу! Час мені додому. Прощай, Надю! - сказала вона й повернула до монастиря.
За нею слідком пішли Махнівська, Комашко й Мавродін. Вони пішли, попарувавшись. Комашко узяв під руку Саню, Мавродін пішов поруч з Махнівською.
- Як попарувались! - сказав Селаброс до Мурашкової по-грецькій і своєю розмовою на грецькій мові дав знати їй, що заходить дуже щира розмова.
- Попарувались Саня й Комашко, ще й навіки, - сказала Мурашкова так само пo-грецькій. - В їх швидко буде весілля.
- Невже! - аж крикнув Селаброс. - Що ж? чи паничі повернули паннів на свою віру, чи панни паничів? - спитав Селаброс.
- Паничі паннів: щоб робити яке діло, і діло путнє, довговічне, треба ставати на національний грунт, приставати до народу, зливатись або хоч наближатись до його, - сказала Мурашкова.
- Може й ви до їх пристаєте? - аж крикнув Селаброс.
- Мабуть, пристану. Мене душить моя канцелярська робота. Мені наче дихати нема чим в канцелярії. Я нібито щось і роблю там, але знаю добре, що нічого годящого й путнього не роблю. Я покину свою нудну службу, бо я людина жива. Не можу жити без живого діла.
- Надю моя дорога! Ви ентузіастка з палкою вдачею. Що ви говорите? Ви закуєте себе в вузьку рамку. Ви втратите широкий простір думок… Яка принадність, яка пишність бути космополітом, громадянином усього світу!
- І нічого не робити! І ні за яке путнє діло не братись, - сказала Мурашкова.
- А думати?! а мислить? Мисль космополіта вільна, як птиця, шугає над морями, над горами, над хмарами, над усім світом. Для неї скрізь отчизна, де є вольнодумні люде. Це така абстракція, аберрація, яка перевищує усякі ідеї й ідеали, глибше од усякої філософії, глибше за Платона й Арістотеля. Вона в своєму розвитку часом і концентрується в однім пункті, але ж вона, як і повітря, має силу розтягнутись без кінця. Вона ніби скрізь і ніде, бо то сила висока, жива, вселюдська: не обсягти її, не замкнути її в якісь вузькі національні закутки. Вона скрізь животіє. Я за це дізнався своїм досвідом.