Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

- Боже по­мо­жи! А я та­ки й справді нер­воз­на: пус­те, од­но­тон­не, тра­диційне жит­тя ме­не ду­шить, як чад. Я хо­чу діла! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва й стук­ну­ла навідлі ру­кою по столі, взру­шив­ши свою ду­шу. По її ма­то­во­му лиці роз­лив­ся лег­кий рум'янець. Темні ве­ликі очі блис­ну­ли вог­нем.

В двері хтось ніби бо­яз­ко й обе­реж­но пос­ту­кав. Усі до­га­да­лись, хто прий­шов; в но­мер увійшов Ко­маш­ко, а за ним Мав­родін. Привітав­шись з пан­на­ми, во­ни посіда­ли кру­гом сто­ла й по­ча­ли роз­мов­ля­ти.

- А знаєте, ко­го я сьогодні стрів в Одесі? - ска­зав Ко­маш­ко. - Арис­ти­да Се­лаб­ро­са.

Мурашкова спо­чат­ку ніби зля­ка­лась. В неї що­ки зблідли, очі при­тух­ли. Потім во­на рап­том по­чер­воніла. Кров вда­ри­ла в її що­ки; скла­доч­ки під очи­ма ста­ли ро­жеві. Ве­ликі тем­но-карі очі ста­ли ве­селі й заб­ли­ща­ли. Сер­це в гру­дях заг­ра­ло. На неї усю не­на­че пах­ну­ло вог­нем. І той во­гонь в од­ну мить пішов скрізь по нер­вах. Нер­ви ніби нап­ру­жи­лись, як доб­ре нап­рав­лені стру­ни, й бу­ли на­по­го­тові задз­веніти ве­се­лою ме­лодією. Му­раш­ко­ва по­чу­ва­ла, що радість при­бу­ває в її серці, на­ли­ва йо­го вщерть: їй за­ба­жа­лось співа­ти, сміятись, жар­ту­ва­ти.

Мурашкова схо­пи­лась, побігла до вікна й пхну­ла ру­кою обидві по­ло­вин­ки вікна. Вікно одс­ко­чи­ло й гурк­ну­ло об одвірки так, що шиб­ки задз­веніли: во­на по­чу­ва­ла, що в неї вид па­шить.

- Ніхто не хо­че чаю? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва, вер­нув­шись до сто­лу.

- Ні! спа­сибі вам! - ска­за­ли Ко­маш­ко й Мав­родін.

- То я пе­ре­мию по­суд, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва й ки­ну­лась до по­су­ду. Во­на вхо­пи­ла чай­ник, пок­ри­шеч­ка пос­ковз­ну­лась по чай­ни­кові й впа­ла на ста­ка­ни. Скло дзенькну­ло. Са­ня аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась. Му­раш­ко­ва за­ре­го­та­лась, вхо­пи­ла ло­жеч­ки - ло­жеч­ки ви­па­ли з рук і бряз­ну­ли об блю­деч­ко. Нерв­ний Ко­маш­ко скри­вив­ся. В Му­раш­ко­вої тру­си­лись ру­ки. Во­на чу­ла, що в неї кров хо­де по жи­лах хо­до­ром.

- Ти, На­дю, тро­хи розт­ри­во­же­на сьогодні, - обізва­лась Махнівська. - Дай ли­шень я пе­ре­мию по­суд.

Махнівська вста­ла й спокійно, по­ма­леньку пе­ре­ми­ла й пе­ре­тер­ла по­суд. Му­раш­ко­ва сіла на ка­напі й не­на­че вгляділа пе­ред со­бою ве­ликі очі та рум'яні ус­та в Се­лаб­ро­са. Не ба­чив­ши йо­го дав­ненько, во­на бу­ла по­ча­ла пот­ро­ху йо­го за­бу­ва­ти. Але як тільки Ко­маш­ко на­га­дав за йо­го приїзд - ко­хан­ня знов спах­ну­ло в її серці.

- Як ти по­важ­но миєш блю­деч­ка, не­на­че жерт­ву бо­гам при­но­сиш, - обізва­лась до Махнівської Му­раш­ко­ва й знов за­ре­го­та­лась нер­во­во й го­лос­но на всю ха­ту.

Саня пе­рег­ля­ну­лась з Махнівською, а потім з Ко­маш­ком.

- А знаєте, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, що На­дя оце на­па­лась на ме­не за те, що я бе­русь до ви­щої на­уки? - ска­за­ла Са­ня, щоб за­че­пи­ти Му­раш­ко­ву й будлі-чим вга­му­ва­ти її нер­ви.

- Чого ж це так? - ска­зав Ко­маш­ко. - Ви­ща на­ука ніко­ли ніко­му не пош­ко­дить.

- Ет, ви іде­алісти! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Час іде, і жи­вот­тя йде. Я по­ва­жаю тільки на­уку прик­лад­ну, соціальну, політич­ну еко­номію. Тре­ба бра­тись до діла, а не бай­ди­ки би­ти та літа­ти в хма­рах абст­ракцій. Ти, Са­ню, ма­буть, хо­чеш за­летіти в Дантів рай і повік кру­ти­тись в крузі нев­ми­ру­щих духів.

- Надю! ти та­ки доб­ра га­ряч­ка! Те­бе, як я ба­чу, бе­ре якась не­терп­ляч­ка, - ска­за­ла Са­ня.

Мурашкова знов за­ре­го­та­лась, не­на­че збо­же­воліла на ра­до­щах.

- А не пот­ра­пиш в той рай, бу­деш ва­ри­ти борщ з огірка­ми та з са­ха­ром, - обізва­лась Му­раш­ко­ва й знов за­ре­го­та­лась буцімто з то­го бор­щу з огірка­ми.

- Ну! не ве­ли­ка муд­рація вив­чи­тись ва­ри­ти борщ, - ска­за­ла Са­ня. - І борщ го­ту­ва­ти вчи­ти­мусь, і ви­щу на­уку пе­рей­му; прис­вя­чу се­бе на служ­бу жіноцт­ву або на­ро­дові: я люб­лю пе­да­гогію, а це річ не ма­ла й не пус­та.

- Вища на­ука по­мо­же й до уся­ко­го діла ста­ти, бо во­на ж нав­чить, як за діло бра­тись, - ска­зав Ко­маш­ко. - От хоч би й Се­лаб­рос. З ви­щою на­укою мо­же б він вий­шов і путньою лю­ди­ною… Мо­же б ви­ща на­ука за­да­ви­ла в йо­му грецькі, над­то ма­теріальні по­тя­ги й підня­ла в йо­му іншу, якусь ви­щу нап­ра­ву.

Мурашкова пе­рес­та­ла сміятись. Вид в неї став по­важ­ний: це її не­на­че скрив­ди­ло.

- А хіба ж він не пут­ня лю­ди­на? - тро­хи сер­ди­то спи­та­ла Му­раш­ко­ва.

- Не те що зовсім не пут­ня; навіть пус­тим йо­го не мож­на наз­ва­ти. Він тільки лю­бить гра­тись в ідеї, як хлопці гра­ють в м'яча. Го­во­рить зад­ля то­го тільки, щоб на­го­во­ри­тись всмак, бо лю­бить і вміє го­во­ри­ти. Хо­вається завсіди в кос­мо­політизм, як заєць в но­ру, і… ніяко­го путнього діла не ро­бить та ніко­ли й… не зро­бить.

Мурашкова роз­сер­ди­лась. Густі рівні бро­ви трош­ки зійшли­ся, і між ни­ми з'яви­лись ма­ле­сенькі зморш­ки: то бу­ла прик­ме­та її гніву.

- Ви неп­рав­диві до йо­го, - ска­за­ла вже зовсім спокійно Му­раш­ко­ва.

- На не­щас­тя, Ко­маш­ко прав­ду ка­же, - обізвав­ся Мав­родін. - Уся Се­лаб­ро­со­ва си­ла в гар­них сло­вах, бо та­ких пус­тих кос­мо­політів, ма­буть, чи не пов­но в на­ших го­ро­дах. Аж ки­шить.

Мурашкова по­чу­ти­ла, що по її нап­ру­же­них нер­вах не­на­че хтось вда­рив з усієї си­ли, і в неї нер­ви на­че за­боліли. Во­на чо­мусь по­чу­ва­ла, що цей за­мах був смер­тельний для її сер­ця. Мо­ло­да дівчи­на не мог­ла не йня­ти віри Ко­маш­кові й Мав­родінові, бо зна­ла, що во­ни луч­че од неї зна­ють Се­лаб­ро­са. Але їй хотілось не йня­ти їм обом віри, ба­жа­лось, щоб то бу­ла неп­рав­да.

- Хотіла б я вам не йня­ти віри… - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, і в неї го­лос зат­ру­сивсь. Во­на од­вер­ну­ла очі й ди­ви­лась у вікно.

- Хотів би й я, щоб на світі бу­ло ба­га­то лю­дей чес­них і прав­ди­вих, щоб усі бу­ли чесні, та… прав­ди не схо­ваєш: прав­да, як оли­ва, вип­ли­ве на­верх, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Се­лаб­рос не з тих чес­них та прав­ди­вих кос­мо­політів, які з зав­зятістю ста­ли до діла. Це та­кий кос­мо­політ, яки­ми аж ки­шать наші чор­но­морські го­ро­ди. З йо­го вий­де як не дру­гий Фе­сен­ко, то ду­же схо­жий на йо­го. Ож по­ба­чи­те, ож по­наз­ди­ви­тесь, ко­ли з йо­го не вий­де ко­лись бес­са­рабський або хер­сонський дідич, а мо­же й одеський банкір. Але що він пря­мує до однієї ма­теріальності, я за це ла­ден хоч би й го­ло­ву під со­ки­ру пок­лас­ти. Я вчив­ся з ним в гімназії й знаю йо­го доб­ре. Ко­лись він був навіть ра­ди­ка­лом. Але те­пе­реч­ки він про­хо­лов, і той ра­ди­калізм ви­па­ру­вав з йо­го, хіба зістав­ся тільки на кінчи­ку йо­го крас­но­мов­но­го язи­ка.

Мурашкова по­чу­ти­ла, що по її нер­вах знов не­на­че щось вда­ри­ло, її хви­лясті ви­разні ус­та якось жалібно скла­лись; на ясні очі не­на­че впа­ла ро­са.

Саня по­ди­ви­лась на Ко­маш­ка бла­га­ючи­ми очи­ма, бо зна­ла, що Му­раш­ко­ва га­ря­че лю­бить Се­лаб­ро­са; во­на не­на­че ка­за­ла очи­ма: не го­во­ри-бо нічо­го по­га­но­го за Се­лаб­ро­са! А Ко­маш­ко не втя­мив тієї роз­мо­ви очи­ма й без жа­лю по­ка­зу­вав пля­ми в душі в Се­лаб­ро­са.

Мурашкова не стерпіла, схо­пи­ла­ся з місця, їй зда­лось, що од неї вже одніма­ють ми­ло­го. Во­на пос­те­рег­ла, що є якась част­ка прав­ди в Ко­маш­ко­вих сло­вах, але її сер­це ба­жа­ло, щоб не бу­ло тієї прав­ди й сліду.

- Знаєте що? Ходім та по­гу­ляємо. Час ранній, сон­це ще не припікає. Са­ме доб­ре бу­де гу­ля­ти, - ска­за­ла помірко­ва­на Са­ня, встав­ши з місця.

- Ходім, ходім, як маємо пек­тись отут ко­ло са­мо­ва­ра, - ска­за­ли усі.

Мурашкова подз­во­ни­ла. Увійшла гор­нич­на і прий­ня­ла са­мо­вар. Усі пішли гу­ля­ти по­над ви­со­кою кру­чею ко­ло мо­ря.

Надворі бу­ло не душ­но. Усе не­бо над сте­пом бу­ло ніби вкри­те білою ріде­сенькою ткан­кою. На зем­лю впа­ла не­гус­та лег­ка тінь. Біле пок­ри­ва­ло з про­зо­рих хмар, ніби шат­ро, ви­со­ко тяг­ло­ся над мо­рем, потім далі ніби за­ку­че­рявіло, впа­ло по небі біли­ми ма­леньки­ми по­ко­са­ми, а там ще далі розс­те­ля­лось не­на­че біли­ми хус­точ­ка­ми, при­чеп­ле­ни­ми од­на до однієї, або білим ку­че­ря­вим смуш­ком.