Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
— ... Мене найбільше тривожить стан речей в ближньому і далекому космосі. Колись тему космосу зачіпав наш великий попередник Джон Кеннеді. Напевне, не всі знають про його секретні зв’язки з інопланетними гістьми Америки. Це доведений факт. Я не хочу копирсатися в минулому. Я хочу тільки нагадати, що у Джона Фітцжеральда Кеннеді були серйозні неприємності у зв’язку з тими контактами. Подейкували навіть, що він точно знав місцезнаходження основних баз НЛО в Андах, їх глибину і кількість, характер пришельців, їхні наміри і претензії до нас. Начебто був укладений договір позаземних із деякими американськими фірмами, зокрема з усім відомим центром «Мажестік-12»... (При цих словах старий барон збілів і аж затиснув кулаком рот, мовби з його вуст ось-ось мав вихопитися крик протесту)... Люди з «Мажестік-12» проводили в той час досить сумнівні операції в космосі, були випадки прямої змови з деякими НЛО, які вважалися апаратами «сірого світу», випадки нападу на інші об’єкти неземного походження і навіть участь американських ВВС в боях «сірих» і «білих». Не маю підстав стверджувати, що це чинилося із сприянням саме з боку «Мажестік-12». Сьогодні група «Мажестік-12» являє собою активно діючу силу по захисту нашої конституції, хоча й не позбавлена певних егоїстичних амбіцій. Мене, як президента, насторожує інше — питання міжнародної співпраці. Знову вперед виходять росіяни. А що стосується української нації, її вельми активно просперуючої держави, то тут я з усією серйозністю мушу заявити про наявність в діях України деяких прикрих для Сполучених Штатів тенденцій. Більше того, як нам стало відомо з позавчорашнього виступу в парламенті Україні (Верховній Раді) українського Президента, він і його адміністрація воліють іти шляхом односторонніх дій, надто в кримського регіоні і взагалі в чорноморському ареалі. Україна зробила першу спробу освоєння енергетичних запасів нашої планети, українці відверто прагнуть захопити енергоресурси земного ядра. Чому українці не консультуються з американською адміністрацією? Ми висловлюємо свій осуд цим діям і залишаємо за собою право вчинити в зоні Карибів аналогічні кроки...
Здається, про Космос мовлено досить. Тепер президент Америки переходить до справ земних, сказати б — буденних: якесь там чергове падіння акцій на фондовій біржі, непередбачений страйк в металургійній промисловості, невиплата Білим домом заборгованості перед ООН. Хай собі балакає. Дідусеві Реттігану кортить знати думку сина, ну й звісно, шановного капітана 2 рангу (старий за останній місяць таки зумів розібратися в тутешніх званнях!), думку про найважливіше — як тлумачити оті слова господаря Білого Дому? Чи як справжню ворожість щодо України? Чи, може, як натяк про бажання американського лідера прилучитися до космічного клубу?
— Тату, — подає голос молодий художник, — мене більше турбує проблема «Мажестік-12». Невже ти і твої колеги дозволяли собі піратство в Космосі?
— Можеш не переживати. Було дещо. Але я вирішив покласти цьому край. Сьогодні ж я вилітаю до Штатів і доповім президентові про ці справи. Зокрема і про благородну роль українського президента. Адже він прагне тільки співпраці з Білим Домом. І ніякого егоїзму! Україна просто має щастя першою вийти на плазмові запаси Землі.
— Почекай, любий батьку, — протягує до старого дружню руку син. — Очевидно, найближчими днями станеться одна подія... Ми з міс Вірою... Ти мене розумієш, батьку. Звичайно, якщо вона сама і її милі родичі не виявлять спротиву. Найперше мій друг... — Теренс, приклавши до грудей долоню, трохи церемонно вклонився капрангові Сікорі. — Приймете мене в свою родину, містер Сікора?
— Абсолютно — за! — широко усміхнувся капітан 2 рангу. — Аби нам нічого не завадило.
— Маєте якісь справи на вашому бойовому дредноуті «Салюті»?
— Беріть вище, містер художник, — притиснув у кутиках губів загадкову таємничість молодий офіцер. Мав зараз вигляд чорночубого курсанта: брови стрілочками, губи як намальовані.
Старий барон мимоволі замилувався ним. І раптом вигукнув з чуттям абсолютної неймовіри:
— Невже ви пробули шістдесят років поза часом і простором, містер Сікора? Як же ви могли так зберегтися? Ви ж ... даруйте... ще юнак! Аполлон!
— Не шістдесят років, а п’ятдесят сім... секунд, — відрізав трохи грубувато капітан 2 рангу. — Якусь хвилину ми справді пробули в часовій прірві. І за цю хвилину весь світ промчав у майбутнє на 57 років! Парадокс, з яким, певне, не впорався б і великий Ейнштейн. А я тим паче.
Не знати з якого дива старому баронові ця думка не давала спокою. Ну, прямо таки доводила його до знетями. Але ж, якщо це не вигадка, і справді містер Сікора, і його бойовий корабель, і вся його команда залетіли в ту часову дірку, виходить, у світі все абсолютно інакше, ніж досі уявлялося. Ніяких констант, нічого стабільного, час обертається в усі боки, мов флюгер, вчора ти — людина, сьогодні — нуль!
— Годі, тату, тобі вже час вкладатися до сну, — спробував погамувати батькове базікання син-ху-дожник і глянув промовисто на капранга.
Той його вмить зрозумів. Швидко підвівся з крісла, озирнувся за кашкетом. Пора було й рушати додому. Турбувала думка про Віруню. Завтра ж якнайраніше поїдуть в лікарню, годі їй там вилежуватися.
Теренс вловив його намір, також встав.
— Ви коли були в міс Віри востаннє? — запитав Сікору.
— На превеликий мій сором — давно. Десь тиждень тому. — Сікора вийшов в передпокій люкса, там вони лишилися вдвох з Теренсом. — Будьте готові до всього, друже. Рана, слава Боку, виявилася не страшна. В плече, без ушкоджень кістки. Але ж ви для неї загинули. І це її вбило. Страшно було дивитися їй в очі!
— А мені в гроті підсунули газету... якусь курортну... начебто вона виходить заміж... — болісним голосом запитав Теренс.
— Фальшивка!
— Це справді так?
— Ви в мене питаєте, у капітана 2 рангу Сікори, її рідного дідуся і друга? Комусь дуже кортіло розсварити Реттіганів і Сікор.
— Я й сам відчував ... ну, не могло такого бути...
— У Віруні один наречений, і вона за нього ладна життя віддати.
— Завтра ж поїдемо до неї, — сказав гаряче художник і трохи почервонів. — У мене є тепер законне право. Підписане самим мером!
Сікора зазирнув до вітальні, вклонився баронові. Той уже тягав зі своєї постелі подушки для любимого сина. Ніч у них буде сьогодні розкішна. Набалакаються досхочу.
— То ви як? — запитав художника Сікора, виходячи з люкса. — Вирушаєте з татусем в дорогу?
— Якщо в дорогу, то тільки разом з міс Вірою. — твердо мовив Теренс. — Мушу входити в права чоловіка і заробляти гроші.
— Від одного до двох мільярдів на рік? Чи, може, більше? — Сікора обняв американця, злегка притиснув до себе худеньке тіло. Самі ребра. Навіщо він тільки витрачатиме свої мільярди? І скільки людині взагалі треба, тих грошей? — Вибач за вульгарну прямоту, друже. Після того, як я побував — хай у думці — там, на Сиріусі, для мене гроші стали сміттям.
— Краще коли зеленим сміттям, з гербом американського президента — пожартував стримано Теренс. І ще раз нагадав про своє: — Прошу вас, якомога раніше! Бо, чесно кажучи, мені неспокійно на серці.
Спустившись униз, Сікора побачив машину, якою вони прибули, і одразу подумав, що недобре отак тримати до глупої ночі водія, та ще президентського, у якого он яка дорога попереду! Проте водій чомусь не квапився їхати. Вилізши з-за керма, добув сигарети, простягнув капітанові. Закурили разом. І раптом водій, статечний, вже немолодий чолов’яга в кепчині, запитав Сікору шанобливим тоном, чи то правда, що товариш капранг літав на Марс?
— Трохи далі, шановний, — підкинув брови таємниче Сікора. — А чого це вас цікавить? Хочете в космічний екіпаж?
— Не хочу! — відрізав сухо водій. — Я у флоті був мічманом... — Він зам’явся, вагаючись. — У мене гарний начальник. Мій Президент. Душа! Ніколи не скривдить. А все одно мене тягне на флот... Хотів би на вапї корабель, на «Салют». Баранка остобісіла.
— Не повірю. Від такого начальства не тікають, — глибоко затягнувся димом Сікора. — По правді кажучи, без мене тут буде не дуже цікаво. А мене забирають в Київ.
