Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
— Знаю, що ви турбуєтесь про батька. Але нам треба погомоніти. Маю до вас одну справу. Скажу прямо: приємну! І після вечері вас одразу відвезуть в Севастополь.
Розмова була короткою. Що скоїлося з ним? Чому летів на повітряній кулі?.. Втік від бандитів?.. З цим буде покінчено найближчими днями. Годі! М’ягкодухість місцевих правоохоронців стає нетерпимою, і втрутився Центр. Містерові Теренсові, мабуть, хотілося б знати, що скоїлося з його нареченою.
— Я все знаю... Боюсь і питати, містер Президент, — бовкнув Теренс, опустивши голову.
— Якийсь терорист випустив по ній цілу обойму, — каже Президент.
— Вона вбита тут... біля вашого дому... — Теренс взяв Президента за руки. — Благаю вас... не треба більше!.. Я все знаю...
— Ні, ви не знаєте головного!
— Що ж саме?
— Вона лишилися живою!
Це прозвучало для художника, як глас Божий, як сурма янгольська.
— В якому вона зараз стані, мені не доповідали, — сказав Президент, але одне відомо точно: вона жива, тішиться життям і щоденно обдзвонює севастопольську міліцію, шукаючи свого судженого. Принаймні, так сказав мені вчора по телефону капітан 2 рангу Серж Сікора. Гадаю, таке джерело інформації надійне?
— Абсолютне, містер Президент!
— Сікора навідується до неї щодня. Виявився справжнім дідусем-другом.
«Аби не на кладовище навідувався, — подумав Теренс. — Виходить, навіть кіл ери помиляються!.
Президент стояв перед відкритим вікном. Перед ним було море. Вічність вливалася в хату, незнана і бентежна, і художнику раптом здалося, що це древній капітан, з очима втупленими в далич, йому уже байдужа марність суєтних справ, він ладний забути всі зловісності ворогів і амбіції команди, він вестиме свій корабель через найпекельніші шторми і таки прорветься до своєї омріяної гавані.
— Вам не здається, Теренсе, що ви взяли на себе надто тяжкий вантаж? — запитав Президент, не відриваючи погляду від вечірнього неба. — Вас розстрілювали, хотіли знищити і принизити в печерах тевтонських бандитів, ви опускалися на дно моря й дивилися в очі людям далекої зорі Сиріус. Але ж ви могли й не піддаватися на такі заклики долі, могли б просто жити тихим, творчим життям в своїй благословенній і добрій Америці.
— Хто зна, чи таке тихе життя принесло б мені радість, містер Президент. До того ж, після відомих подій у Нью-Йорку життя там ніяк не тихе.
— А в чому ви вбачаєте справжню радість?
— Ну... принаймні, я радію, що пізнав вас, вашу землю... Може, це здасться вам надуманим і трохи арогантним, але я навіть радий знайомству з лицарями гірських печер. Вони не негідники. Боюся, вони всі давно стали жертвами свого патологічного германського фанатизму.
— Не такі вони й жертви, якщо мають по десятку мільйонів марок на своїх банківських рахунках. А Магістр навіть володіє кількома сталеварними заводами в Рурі.
— Ви й це знаєте, містер Президент?
— Мушу знати. Така моя посада.
— То чому ж ви терпите їх на своїй землі? Маючи полки міліції, надійних агентів, вивідувачів? Чому ви миритесь з існуванням самого факту тероризму на українській землі?
— Тут є свої складності. Тероризм страшний тим, що він не приймає відкритого бою, міняє місце дислокації, весь час ховається і панічно боїться влади... Але при цьому тероризм є найбрутальнішим виявом зневаги до людини. Виразом елементарної втрати гуманізму, чуття добра, жалості... Та годі про це! Практично проблема «тевтонців» буде вирішена найближчими днями. — Президент зробив паузу, подумав напружено. — Мене, відверто кажучи, бентежить і аж лякає те, що я перший серед лідерів світу вступив у реальний контакт з космосом. Це не означає, що таких спроб не робили інші визначні діячі і політики. Хоча б президент Кеннеді, якого я глибоко поважаю. Він, кажуть щось знав про інопланетян, він прагнув знайти з ними спільну мову і взагалі поставити цю проблему відкрито, перед усім народом, за що й поплатився своїм життям. Може, не лише за це, але й за це також. Гадаю, ви знайомі з його останнім перед трагедією в Далласі зверненням до нації...
— Я читав його послання. Трохи заплутане, якесь туманне, з натяками і недомовками...
— Гаразд, про це іншим разом, Теренсе, — перебив молодого художника Президент. — Скажіть мені зі всією відвертістю: от ви побували зі своєю коханою кілька годин в морських глибинах, ходили по їхніх рожевих залах, бачили рожевих людей, майже торкалися до них... Скажіть, коли ви піднялися на поверхню, вам не здалося те все виплодом вашої фантазії?
— Ні, не здалося, — сказав твердо Теренс. — Я сприйняв це в реальному плані. Мені завжди думалось, що ми стоїмо на порозі якогось шаленого відкриття. В це не вірили ні рядові громадяни, ні наймудріші вчені, ні церква. А тут я простягую руку, і ось воно! Новий світ! Правда, ще в 60-х Сартр вважав, що кожен факт слід піддавати сумніву.
Президент різко повернувся до Теренса.
— Як легко і просто бути філософом!
— В якому розумінні?
— В елементарному. Якби я був філософом — за покликанням, чи за фахом — я б дозволяв собі різні варіанти.
— Що вас гнітить? Сумніви?
— Мене гнітять не сумніви, а страх за державу. Чи може вона взяти на себе таку відповідальність?
— Не розумію, містер Президент?
— Нам обіцяна допомога. Тільки обіцяна! Якщо ми, українці, зможемо її взяти, якщо ми встанемо з колін нашої пасивності, збайдужіння, а часом і невігластва й безгосподарності... Повторюю: нам не дарують допомогу. Ми мусимо взяти її власними руками. Взяти оті мільйони кіловат енергії з глибин планети! І найперше це значить навести лад в своєму домі, і щоб кожен зрозумів, що йому випадає зробити, що він мусить зробити і ким має стати. Праця до виснаги, думка до абсолюту, кожна хвилина на обліку, і так кожного дня, і всі дні, і все життя. — Президентові наче забракло снаги, він опустився в крісло і заплющив очі. Аж тоді по довгій паузі мовив відстороненим, різким голосом: — Скажете батькові, президентові «Мажестік-12», що ми пропонуємо йому великий діловий контракт. Дуже великий, може, на роки, на століття. Напевне, разом з Росією і Федеративною Республікою Німеччина.
— Сьогодні ж я доповім батькові про вашу пропозицію, — підвівся з дивану Теренс. — Ви обіцяли мені машину.
— Авто біля дому, — сказав Президент. — І прошу: завтра ж подзвоніть мені. О десятій я вилітаю в Київ.
***
Машина примчала Теренса в Севастополь за недовгі півтори години. Водій, немолодого віку чоловік, сказав йому: «Я в вашому розпорядженні. Хоч цілий день. Так велів Президент».
Цілого дня було б забагато, хоч якісь справи намічалися. Теренс вирішив: поїде найперше в штаб українського флоту, розпитає про капранга Сікору, він — добра душа, мусить знати все про Віруню. Одначе коли машина влетіла на севастопольські проспекти, водій мовив досить рішуче, як про давно вирішену справу:
— Зараз їдемо до мера. Так сказав Президент.
Для водія президентові веління, як видно, були незаперечним дороговказом на всі випадки життя. Ну, що ж, хай буде мер, хай буде сам чорт, аби хутчіше дістатися до Сікори!
Ось вони вже на центральній вулиці, ось поворот навколо великої клумби, і вже перед ними величаве будовисько міської ради. Тут Теренс Реттіган почує найтяжче (або ж найблагосніше) слово про свою кохану.
Вони зупиняються. Теренс вилазить з машини, озирається, і враз... наче з-під землі виростає перед ним у своїй флотській офіцерській формі капітан другого рангу Сікора. Виявляється, чекав на нього. Радо піднявши в привітанні руку, тепло посміхнувся.
Вони обнялися. Від Сікори пахне морем, він увесь сяє (мабуть, усе гаразд, з такою усмішкою можна хоч пливти на іспанських каравелах до американських берегів!).
— Теренсе, ви справді вмієте їздити по наших дорогах. Мені повідомили звідти, що машина вийшла о шостій вечора (себто повідомили з державної резиденції!) і ось ви тут. їхали рівно годину і п’ять хвилин. А тепер прошу до мера, він чекає.
— Ти вважаєш, що це необхідно? — невдоволено кривиться Теренс. Він страшенно втомлений після всіх переживань, після отого шаленого перельоту в повітряному балоні через гори, після майже катастрофічного падіння в море...
