Зона покриття - Кінг Стівен (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

— Сер? З вами все добре?

— Так. Принеси мені, будь ласка, «Зантак» [31], він у ванній внизу. І пляшку мінеральної води. Будь другом.

Джордан поспіхом кинувся виконувати прохання Директора.

— Це часом не виразка? — спитав Том.

— Ні, — відповів Директор, — це стрес. Старий... не скажу, що друг... радше знайомий.

— У вас із серцем усе добре? — тихо спитала Аліса.

— Думаю, що так, — відповів Директор і трохи збентежено посміхнувся. — Якщо «Зантак» не допоможе, то доведеться над цим замислитися... але досі «Зантак» не підводив, а коли у продажу є великий вибір, погані ліки не купують. О, дякую тобі, Джордане.

— Нема за що, сер. — Хлопчик зі звичною посмішкою простягнув йому склянку і пігулку.

Проковтнувши ліки, Ардай сказав:

— Я думаю, тобі треба йти з ними.

— З усією повагою, сер, я стверджую, що у них немає вибору, ніякого.

Здивовано звівши брови, Директор поглянув на Тома з Клаєм. Том здійняв руки. Клай тільки знизав плечима. Він міг би просто зараз сказати їм, що відчуває, висловити усе те, що вони й так знали: ми припустилися помилки, а залишаючись тут, тільки погіршуємо ситуацію. Але він не бачив у цьому сенсу. На обличчі Джордана застиг вираз упертої переконаності, під яким ховався смертельний страх. Вони нізащо не змогли 6 переконати його. А крім того, зараз знову був день. А день — це їхній час.

Він скуйовдив хлопчику волосся.

— Як хочеш, Джордане. Піду трохи посплю.

Було видно, що Джордан відчув величезне полегшення.

— Класна ідея. Мабуть, і я піду подрімаю.

— А я вип'ю чашку всесвітньо відомого читем-лоджійського какао, а потім вже піду спати, — проголосив Том. — І поголюся, щоб позбутися жалюгідних залишків вусів. І якщо ви почуєте стогони і лемент, то знайте, що то я.

— А можна я подивлюся? — спитала Аліса. — Усе життя мріяла побачити, як стогне і лементує дорослий чоловік.

Клаю і Тому на двох дісталася маленька спальня на третьому поверсі. Другу й останню з вільних спалень зайняла Аліса. Коли Клай роззувався, у двері для проформи постукали і в кімнату, не чекаючи дозволу, зайшов Директор. На вилицях його мертвотно блідого обличчя проступили дві яскраво-червоні плями.

— З вами все гаразд? — підводячись із ліжка, запитав Клай. — Таки у вас хворе серце, правда?

— Добре, що ви самі запитали про це, — відповів Директор. — Я не був упевнений, чи вдалося мені заронити зерно, але тепер бачу, що начебто все вийшло. — Він озирнувся через плече у коридор, а потім причинив двері кінчиком своєї палиці. — Слухайте уважно, пане Ріддел... Клаю... і без нагальної потреби не ставте питань. Сьогодні вдень мене знайдуть мертвим у ліжку, і ви скажете, що в мене все-таки було хворе серце, а те, що ми зробили минулої ночі, просто прискорило процес. Розумієте?

Клай кивнув. Він усе зрозумів, але переборов бажання одразу ж запротестувати. У старому світі така реакція була б природною, але за таких умов — ні. Він знав, чому Директор іде на такий крок.

— Якщо у Джордана виникне бодай найменша підозра, що я вкоротив собі віку, аби звільнити його від того, що він вважає своїм священним обов'язком (хлопчачий запал, розумієте?), то може теж накласти на себе руки. Або щонайменше впаде у стан глибокої депресії, який дорослі у моєму дитинстві називали чорною фугою. Він все одно побиватиметься за мною, але це півбіди. А от думка, що я покінчив життя самогубством, аби він тільки міг піти з Ґейтена, матиме катастрофічні наслідки. Ви це розумієте?

— Так, — кивнув Клай. — Сер, почекайте ще один день. Те, про що ви думаєте... може, цього ще можна уникнути. А раптом нам вдасться? — Він сам не вірив у те, що казав, і, крім того, бачив, що Ардай рішуче налаштований вчинити так, як вирішив. Це було написано у нього на обличчі — змученому, з міцно стуленими вустами і палаючим поглядом. І все-таки Клай зробив іще одну спробу. — Почекайте ще день. Може, ніхто й не прийде.

— Ви чули ті крики, — відповів Директор. — Крики люті. Вони прийдуть.

— Можливо, але...

Директор здійняв палицю, щоб Клай замовк.

— І коли вони прийдуть, якщо вміють читати наші думки так само, як думки одне одного, про що вони дізнаються з ваших голів, коли ви залишитесь тут і дасте їм таку можливість?..

Клай мовчки дивився Директору в очі.

— Навіть якщо вони не читають думок, — продовжував Ардай, — то що ви пропонуєте? Залишатися тут, день за днем, тиждень за тижнем? Поки не піде сніг? Поки я не помру від глибокої старості? Мій батько дожив до дев'яноста семи років. А у вас дружина й син.

— З моєю дружиною і сином або усе добре, або усе погано. З цим я вже змирився.

То була неправда, і, мабуть, Ардай прочитав це на обличчі Клая, бо його посмішка була тривожною.

— І ви вірите у те, що ваш син теж змирився, не знаючи, живий його батько, мертвий чи божевільний? Після того як минув лише тиждень?

— Це удар нижче пояса, — не надто рішучим голосом відповів Клай.

— Справді? Я й не знав, що у нас двобій. Хай там як, але судді немає. Як то кажуть, немає нікого, крім нас, жовторотих пташенят. — Директор зиркнув на зачинені двері й знову перевів погляд на Клая. — Рівняння дуже просте. Ви не можете лишитися, а я не можу піти. Краще буде, якщо Джордан піде з вами.

— Але ж убити вас, як коня, що зламав ногу...

— Нічого подібного, — перебив його Директор. — Коні, на відміну від людей, не погоджуються на евтаназію. — Двері прочинилися, і ввійшов Том. Майже на одному диханні, без паузи Директор продовжив: — Скажіть, Клаю, а ви не думали про те, щоб заробляти на життя ілюстраціями? Тобто для книжок?

— Мій стиль надто пістрявий для більшості видавництв, — відповів Клай. — Хоча я робив обкладинки для кількох видавництв, що друкують фентезі, таких як «Ґрант» та «Євлалія». А ще я ілюстрував книжки Едґара Райса Берроуза про Марс.

— Барсум [32]! — вигукнув Директор і енергійно потряс палицею в повітрі. А тоді потер живіт у ділянці сонячного сплетіння і скривився. — Клята печія! Перепрошую, Томе... я просто побазікати перед сном.

— Та нічого. — Том провів його поглядом. Коли удари палиці об підлогу по коридору віддалилися, він повернувся до Клая і запитав:

— Із ним усе гаразд? Він страшенно блідий.

— Думаю, все добре. — Він показав на Томове обличчя. — А я думав, ти зібрався поголити другу половину.

— Аліса тинялася біля мене, тож я вирішив цього не робити. Ця мала мені подобається, але часом буває страшенно надокучливою.

— У тебе параноя.

— Дякую, Клаю, я саме це й хотів почути. Знаєш, минув лише тиждень, а мені вже бракує мого психоаналітика.

— Посилена манією переслідування та величі.

Клай розтягнувся на одному з двох вузьких ліжок, підклав руки під голову і втупився у стелю.

— Ти хочеш, щоби ми звідси пішли, правда ж? — спитав Том.

— Можеш у цьому не сумніватися. — Його монотонний голос був позбавлений емоцій.

— Клай, усе буде добре. Справді.

— Це ти так кажеш, але ж у тебе манія переслідування і величі.

— Це правда, — погодився Том, — але приблизно кожні шість тижнів на зміну їм приходять низька самооцінка й менструація еґо. І хай там як...

—  ...уже дуже пізно, принаймні на сьогодні все, — закінчив Клай.

— Точно.

Фактично порядок денний вичерпався. Том іще щось казав, але Клай розчув тільки слова «Джордан думає...» і провалився у сон.

Він прокинувся від власного крику. Чи спочатку йому так здалося. Кинувши переляканий погляд на сусіднє ліжко, де, прикривши очі чимось схожим на ганчірку для миття посуду, мирно посопував Том, Клай переконався, що цей крик звучав у його голові. Навіть якщо з його губ і зірвався крик, то він вочевидь був недостатньо сильним, щоби розбудити сусіда по кімнаті.