Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
— Ну, мамо, кажіть одверто: всім я тут бажаний? — запитав Дорофій.
— Всім, голубе мій, не сумнівайся! Ой, як же ти тремтиш! Тобі холодно? Ходімо в тепло.
— А Мавра?.. — голос його осікся, перехопило дух. — Заміж не вийшла?
— Не наговорюй на дружину. Одна живе, та ось тільки…
— Ну?
— Не впізнаєш її.
— Чому ж це? Постаріла?
— Все сам побачиш, синку… Ходімо.
Дорофій подивився на двері, що вели в хату.
— Довгенько спати любить. Колись, бувало, до зорі вставала. Розбудіть її, попередьте.
— Нема її вдома.
— Де ж вона?
— Поїхала в Москву.
— Навіщо їй Москва потрібна?
— Потрібна!
— Не заблудиться?
— Це Мавра? — мати посміхнулась.
Дорофій насторожився. Щось тут не так.
— А хлопці вдома?
— І хлопців немає.
— У школі?
— В їхньому віці? Отямся, батьку! Старшому двадцятий пішов, молодшому вісімнадцять.
— Де ж вони? Рибу ловлять?
— Бери вище!
— Не розумію. Чогось недоговорюєте.
— Ох, синку, десять мішків я тобі недоговорюю! — Вона витерла руки ситцевим фартухом. — Ходімо до хати, все розповім… Не упирайся! Іди на світ божий, дай мені роздивитись, який ти.
— Заждіть, мамо! Не можна мені при світлі бути. З того боку я сюди пробився!.. Втікач.
Домна Петрівна не сподівалась од сина таких слів, її очі враз наповнилися страхом.
— Утікач?.. Звідки?.. — прошепотіла похололими губами, і руки безсило опустилися.
— Кордон порушив. Під водою. В масці. Став «жабою», щоб вирватись додому. Ох, мамо, скільки я натерпівся!.. Скільки горя сьорбнув у житті! Не міг більше, от і повернувся. По-доброму не можна було, то я хитрістю видерся.
Домна Петрівна закам'яніло слухала сина,
— Звичайно, не помилують власті, якщо дізнаються, що я з'явився.
— Якщо дізнаються?.. — перепитала Домна Петрівна. — А хіба ти хочеш переховуватися?
Дорофій відповів не одразу. Трохи помовчавши, сказав:
— Піду з повинною. Тільки не сьогодні, не завтра. — Він схопив холодну, чужу руку матері, притулив до свого обличчя. — Мамо, пробачте! Не за вільне життя чіпляюсь. До вас прагнув. Надивлюся на вас, на Мавру, на синів, одведу душу і потім… А поки що ніхто й нічого не повинен знати… На острові е прикордонники?
Мати незряче дивилася на сина і думала своє.
— Я питаю, на острові є прикордонники?
— Ти один?
— Що?
— Я питаю, ти один повернувся звідти?
— Один. А що?
— Отже, з повинною?..
— Так. Указ є про помилування таких, як я, що покаялись.
— У чому каятися будеш?
— Кордон перейшов, закон порушив.
— І все?
— Розумію!.. Не віриш? Що ж, діло твоє, спроваджуй рідного сина на той світ.
— Що ти! — злякалася Домна Петрівна. Руки знову стали сильними, потеплішали, з обличчя зійшла блідість. Обняла Дорофія, пригорнулася до нього. — Вірю! Якщо вже тобі не вірити, то краще не жити. Чого ж ми тут стоїмо? — сполошилася Домна Петрівна. — Ходімо до хати.
Він переступив поріг і завмер. Став, сперся плечем на одвірок, і з подивом оглянув кімнату. Та сама хата, а всередині…
— Проходь, роздягайся. — Мати взяла його за руку, потягла, посадовила на диван… — Ну, ось ти і вдома, синку!
Тепло, а у Дорофія все ще зуб на зуб не попадає. Мати поставила на стіл графин з горілкою, склянку, тарілку з яблуками.
— Змерз ти, як цуцик. Грійся!
Він налив повну склянку і випив.
— Запасливі, хоч і без чоловіків живете. Хто це з вас гірку п'є? Ти? Мавра?
— Гостей пригощаємо.
— А часто вони у вас бувають?
— Бувають.
Горілка зігріла Дорофія, повернула йому втрачену впевненість і сміливість. Він хрустів яблуком і весь час оглядався.
Не змінилася простора, з вікнами на Дунай, світлиця: ті самі дубові сволоки під стелею, і ті ж медово-жовтуваті дерев'яні стіни. І все-таки не та хата, в якій виріс Дорофій. Багато змінилося. Вивітрився чоловічий дух, дух рибальських сітей, болотяних чобіт, вимащених риб'ячим жиром. І мисливським порохом не пахне. Тільки яблуками. Яблука скрізь: на підлозі, на підвіконнях, у корзинах, під ліжком і навіть на шафі. Червонобокі. Наче дівочий рум'янець. Темно-червоні. Рожеві. Великі, як богатирський кулак.
Та не тільки це здивувало Дорофія. Сяє полірована шафа з дзеркальними дверцятами, тумбочка, радіоприймач, м'який диван. Круглий стіл накритий квітчастою скатертиною, кругом нього стільці. В сусідній напівсвітлій кімнаті, так званій боковушці, Дорофій побачив дороге ліжко, гору білосніжних подушок, шовкову ковдру, великий килим і скляну шафку, повну посуду.
Добро не для людського ока виставлене. Давно обжите, стало звичним.
— Ось, виходить, як ви живете!.. Завидно!
— Сам собі завидуєш, — Домна Петрівна підійшла до сина, як маленького погладила по. світлій, трохи вологій чуприні. — Відпочивай, а я побіжу готувати угощення.
— Заждіть, мамо!.. Добре, кажу, живете. Покинув я вас бідняками, а повернувся… до багатіїв. Колись у нас так жили тільки німці-колоністи, а тепер Глібови на їхнє місце заступили. Бач, як піднялися. Виходить, жінці вигідніше жити без чоловіка, дітям без батька, матері без сина.
— Тобі прикро, що добре живемо?
— Багатство ваше злякало. Звідки воно? Коли і як розбагатіли?
— Майже всі наші острівні так живуть тепер, слава богу!
— Всі? Це ж чому?
— В роботі гарячі. І трудодень вагомий, удачливий, як ікряна білуга. Сад наш і пасіку бачив?
— Ну, бачив.
— З нього все багатство збираємо. Чудовий сад! Перший на Дунаї! В усіх газетах друкували про наші яблука, груші, виноград і айву. Диплом на виставці в Москві видали.
— А хто його посадив?
— Усі. Старі і малі. І на мою долю штук двадцять саджанців припадає. А командувала твоя Мавра.
— Командувала? Це ж коли вона в командири вискочила?
— Люди підштовхнули. Головою колгоспу обрали.
— А за які заслуги?
— Ох, Дорофію, розповідати мені й розповідати!.. З ранку до вечора і з вечора до ранку. Але цим ситий не будеш. Ходімо — нагодую, напою.
— Сидіть, мамо! Розповідайте… За які, кажу, заслуги Мавра у ватажках ходить?
— Роботяща вона. Розумна, хазяйновита. Як бджолина матка: вона за всіх, а всі за неї.
— Так!.. Народилася звичайною бджолою, а стала маткою. Як же це трапилось?
— А й я сама, правду кажучи, не помітила, як це трапилось. Он дерево — хіба вгледиш, як воно тягнеться до неба?
Дорофій замовк і подивився на тополю, що росла під вікном. Стовбур її вже товстіший за корабельну щоглу, сріблясто-атласний. Гніздо лелеки чорніє в зеленому листі. З верхівки тополі, мабуть, видно Дунай, протоку, сусідні острови, плавні, весь Лебединий з його садами, пасіками, дамбою.
— Коли дамбу насипали? — порушив мовчанку Дорофій.
— Давненько. Ще хлопці у п'ятий клас бігали.
— А гроші де взяли? В борги залізли?
— Ніяких боргів. Дунайські моряки допомогли. Ізмаїльські робітники трактора прислали, та й самі працювали. Таке було того літа!.. Наче свято. Людей — сила-силенна. Машини вдень і вночі гули. Музика, пісні.
— Мавра верховодила?
— Вона!.. Перед нею тепер усі глухі двері відчиняються. Депутат! Урядові нагороди має — орден Леніна і Прапор цей… Трудовий. — Домна Петрівна засміялась. — А все наші яблучка, грушки і бджілки. За них ось і цю штуку Москва прислала.
Домна Петрівна зняла із стіни «штуку», обережно поклала синові на коліна.
Чорна, дорога різьблена рамка, важке скло, білий папір, золоті друковані літери: «Диплом першого ступеня… Маврі Кузьмівні Глібовій… За високі врожаї…» Підписи академіків, карбовані, як на грошах. Червоні печатки. Герб СРСР. Емблема Всесоюзної сільськогосподарської виставки…
Дорофій повісив диплом на місце, сів, надпив із склянки горілки.
— Ну, чим іще порадуєте?.. Сини як поживають?
— Учора поїхали. Все літо були тут: садівникам допомагали, полювали в плавнях, рибалили в протоках, очерет рубали.
— А куди поїхали? Чого?
