Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
У Чорне море він вливається скромно, через вузькі горловини. Не в кожну пору року тут пропливе навіть неглибокої осадки каботажний пароплав, що прямує з Одеси до Ізмаїла.
На пласкому пустельному березі Чорного моря, проти Зміїного острова закінчує Дунай свою майже тритисячокілометрову течію…
Федір Щербак зосереджено вдивлявся в ріку. Розбух, потемнів, обважнів од мулу Дунай. Мабуть, сильні дощі пройшли в середній течії, на Великій Угорській рівнині і нижче Залізних воріт. Пробурхали бурі. Щось десь затоплено, зруйновано. З верхів'їв велика вода приносить залишки очеретяного даху, повалені дерева, кореневище, різні речі хатнього вжитку.
«Диво це дивне — Дунай, — думає Федір Щербак. — Така сила води поряд, за два кроки, а не чути. Один струмінь глушить інший: у будь-яку пору року Дунай тихий».
— Дивись, дивись! — прошепотів Сухобоков і кивнув на Дунай. — Бачиш?.. Пливе хтось.
Щербак, примружившись, спокійно відгукнувся:
— Здається, звичайнісінький корч.
— Можливо. Так, справді, корч!
Замовкли прикордонники. За островами, за Ямою-заповідником, що кишить красною рибою, за ближніми островами загув теплохід.
І ще довго над Дунаєм не замовкала луна.
З гілки куща, під яким лежали прикордонники, впали краплі роси.
Пройшов, осліплюючи вогнями, якийсь корабель. У його рухливому світлі майнула хатина бакенщика, вже по-зимовому обкладена високим очеретом.
Різкіше запахло прісною сирістю. Похолоднішало.
На болоті зойкнув бугай.
Перші хвилі туману просочувалися крізь густий гребінь Пожарських плавнів.
Щербак тихо переклав автомат з руки на руку, облизав пересохлі холодні губи.
— Ех, запалити б!
— А чого ж? Дими в рукав.
— Ти що, здурів?
— А хто побачить? Начальство далеко. Телевізора там нема.
— Я сам собі начальство.
— Ну, коли так, то терпи мовчки.
— Т-сс!.. Бачиш? — пошепки запитав Щербак.
— Що?
— Дивись, дивись!..
На дунайській воді, освітленій зірками і близьким світанком, щось темніло.
— Знову корч, — мовив Сухобоков.
— Ні, це не корч. Щось кругле. Схоже на кавун чи гарбуз. Голова!.. — Щербак схопив товариша за руку, міцно стиснув. — Людина пливе.
— Справді, людина! Ач, волоцюга!.. Повідом на заставу, а я — в човен, одріжу його від берега.
— Не чіпай човна! — наказав Щербак. — Не спускай з порушника очей.
Щербак подзвонив на заставу. Відповів не черговий, як сподівався Щербак, а Смолярчук. Мабуть, чекав цього сигналу. Прикордонник, запинаючись од хвилювання, хрипким голосом доповів:
— Людина, товаришу старший лейтенант!..
— Спокійніше! — відгукнувся Смолярчук. — Де людина? Яка? Звідки?
— На Дунаї. Пливе. У підводній масці. В комбінезоні.
— Зрозуміло. — Голос начальника застави був стриманий. — А зараз ви її бачите?
— Поки що бачу.
— Що вам видно?
— Пливе на середині. Правіше від фарватера, ближче до того берега, — нахилившись до землі, тихо доповідав Щербак. — Порівнявся з островом Тополиним… Пливе повільніше…
— Недалеко від острова бакенщика?
— Ні, в іншому місці, там, де болото й очерет. Тиша. Тільки стукіт двох сердець.
— Чому мовчите? — долітає з протилежного кінця дроту.
— Спостерігаю.
— Доповідайте.
— Далі пливе.
— Куди саме?
— Мимо острова. Вниз по Дунаю,
— Не може бути, повторіть!
— Пливе мимо Тополиного. Зникає… Що накажете зробити, товаришу старший лейтенант?
Довге мовчання, потім наказ:
— Нехай пливе. А ви… ідіть за ним берегом, спостерігайте. Тільки не сполошіть. Ясно?
— Ясно! — сумовито відгукнувся Щербак. Він зрозумів, що це означає: «Не сполошіть».
По вусах текло, а в рот не попало.
«БІЛИЙ» ТА ІНШІ
Яхта «Цуг шпітце» вийшла за межі Румунії, круто повернула направо, з півночі на захід, проминула гирло Прута, лишивши позаду перше радянське місто.
Карл Бард і Дорофій Глібов дивилися на портові вогні прикордонного міста доти, доки вони не зникли вдалині.
— Росія!.. — Карл Бард легенько, по-дружньому штовхнув ліктем «Білого». — Ну, як?
— Що? — неохоче відгукнувся Дорофій.
— Ось ти і вдома. Ласкаво просимо!.. — Карл Бард засміявся. — Не хвилюйся, друже! Все буде гаразд.
Дорофій похмуро дивився на темний берег Дунаю.
Бард скоса глянув на поринача. Він знав, що цей міцний, спритний чолов'яга блискуче пройшов усі випробування, і тому дивувався його не бойовому настрою.
«Цікаво, які думки тебе мучать? Боїшся? Шкодуєш, що доводиться повертатися додому саме так? Пригадуєш дитинство, молодість? А може, тверезо обмірковуєш, як краще виконати завдання?»
Карл Бард глянув на світний циферблат годинника і сказав:
— Час!
— Встигну! — одрізав Дорофій, не повернувши голови, не одірвавши очей од прибережної смуги.
— Слухай, друже! — Карл Бард поклав руку на плече «Білого» — Що з тобою?
Дорофій круто обернувся до капітана. І той побачив зблідле обличчя і шалені очі агента.
— В чому ви мене підозрюєте?
— Тільки в тому, що ти надто зволікаєш.
— Брехня! Стільки років готували мене, натаскували і все не довіряєте, все випробовуєте!.. Поганої ж ви про себе думки!
«О, виявляється, ти зовсім не такий тюхтій, як здавалося!..» — подумав Карл Бард, а вголос сказав:
— Цікаво! І чудно!.. «Поганої про себе думки». Це ж як розшифрувати?
— Даремно турбуєтеся, — промимрив Дорофій, — діятиму так, як наказано.
— Тільки так, друже!.. — він постукав нігтем по опуклому скельцю годинника. — Час!.. Ходімо. Кланяйся Сисою і передай, нехай чекає ще одного гостя… — «Мохача». Не забудеш? «Мохач»! Є таке місто на Дунаї, на кордоні Югославії і Угорщини.
Дорофій кивнув.
— Не забуду. Ходімо!
В капітанській каюті Дорофій надів поверх непоказного цивільного костюма резиновий комбінезон, нав'ючив на себе акваланг і туго упакований рюкзак. Підперезався ременем, на якому були прикріплені пістолет, кинджал, підводний електричний ліхтар, і кивнув шефу.
— Все, можу пірнати.
Яхта йшла між радянською Ізмаїльщиною і румунською Добруджею. Проминули сулинське гирло, зліва по борту лишився яскраво освітлений Ізмаїл.
Наближалися Кілії, румунська і радянська, добре помітна своїм портовим зерносховищем.
«Цуг шпітце» взяв правіше, тримаючи курс на румунську Кілію.
Дорофій Глібов покинув борт яхти.
Хмари затягли небо, не світиться жодна зірка. Мілкий густий дощ періщить Дунай, зрихлений хвилями. Імла і темрява вкрили береги.
«Білий» поплив униз, підхоплений течією.
За годину крізь нічну імлу Дорофій побачив велетенські тополі.
Тополиний острів. Глібов повільно поплив уздовж його берегів. Озираючись, він похмуро проводжав відступаючу в темряву землю, на якій чекає його Сисой Уваров.
Розтанув миготливий вогник бакена, під яким на дні Дунаю лежать контейнери.
Перед світанком з'явилися маячний вогонь Лебединого і старий вітряк.
Дорофій різкими рухами ластів вирвався з фарватерної течії. Підпливши до острова, глибше втягнув голову у воду, так що на поверхні Дунаю лишилося тільки скло маски. Якщо хтось і стежить за рікою, все одно нічого не побачить.
Течія винесла плавця на мілководдя. Тверда спресована товща мулу. Ще кілька кроків, і він буде на острові. Дорофій не поспішав. Чекав, вдивлявся в темряву, прислухався, готовий пірнути, зникнути, як риба. Тихо. Нічого підозрілого.
Обережно виліз на берег, скинув «жаб'ячу» шкуру, міцно згорнув і сунув у рюкзак. Нехай на всяк випадок полежить, може, знадобиться.
По вербових заростях, по росяній траві стелилася передсвітанкова імла. По листях кущів зашарудів дощ. Час од часу тишу прорізав плескіт води — грала риба, падала в річку підмита земля.
Звиклий до темряви Дорофій вдивлявся в місцевість і не впізнавав її.
