Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

— Вибач. Я балакав сам з собою.

Це почув Енді, робот-вістовий (і багато інших функцій), що саме нагодився, зійшовши стежкою нагору з села.

— У того, хто розмовляє сам з собою, кепське товариство. Так віддавна говорять у Кальї, не сприймайте це як камінь у свій город, сей Едді, прошу.

— А як я вже казав і повторюся, з замшевої куртки не так легко стерти шмарклю, друже ти мій. Так віддавна говорять у Кальї Брин Бруклін.

У надрах Енді щось клацнуло. Його блакитні очі спалахнули.

— Шмаркля: слизові виділення з носа. Також людина, яка вам неприємна. Замша: продукт обробки шкіри, який…

— Енді, не зважай, — сказала Сюзанна. — Мій друг просто клеїть дурня. Він таке часто робить.

— О так, — відповів Енді. — Він дитя зими. Чи не хотіли би ми почути свій гороскоп, Сюзанно-сей? Ви познайомитеся з симпатичним чоловіком! У вас з'явиться дві ідеї: хороша і погана! У вас буде темноволосий…

— Іди звідси, йолопе, — сказав Оверголсер. — По прямій до містечка, нікуди не звертай. Перевір, чи все йде гаразд у Павільйоні. Твої гороскопи всім до сраки. Пробач, панотче.

Каллаген промовчав. Енді вклонився, тричі постукав себе по металевій горлянці й пішов униз стежкою, крутою, але широкою, що не могло не тішити. Сюзанна провела його поглядом, у якому прозирало неабияке полегшення.

— Суворо ти з ним, — відзначив Едді.

— Це машина, тільки й усього, — сказав Оверголсер, розбиваючи слова на склади, неначе говорив з малою дитиною.

— Він буває страх яким надокучливим, — додав Тіан. — Скажіть-но мені, сеї, як вам наша Калья?

Роланд під'їхав і поставив свого коня між кіньми Едді й Каллагена.

— Вона прекрасна, — сказав він. — Боги, вочевидь, обдарували це місце своєю прихильністю. Я бачу кукурудзу, гострокорені, квасолю і… картоплю? То картопля?

— Еге ж, бараболя, — підтвердив Слайтмен. Видно було, що його потішила Роландова спостережливість.

— А он там росте рис, я його красу здаля бачу.

— На всіх ділянках коло річки, — сказав Тіан, — де вода прозора і повільна. Ми знаємо, як нам поталанило. Коли рис готовий до посіву чи достигає до врожаю, всі жінки збираються разом. На полях лунають співи, також вони навіть танцюють.

— Кама-комала, — сказав Роланд. Принаймні так почулося Едді.

Від несподіванки й радості впізнавання обличчя Тіана й Залії аж засяяли. Слайтмени перезирнулися та всміхнулися й собі.

— Де ти чув «Рисову пісню»? — спитав Старший. — І коли?

— У рідних краях, — відповів Роланд. — Давно то було. «Кама-комала, рису надбала». — Він махнув рукою на захід, у протилежний від річки бік. — Там, у глибині пшеничних полів, найбільша ферма. Твоя, сей Оверголсер?

— Атож.

— За нею, на півдні, інші ферми… а далі ранчо. Там розводять рогату худобу… там овець… там знову худобу… худобу… овець…

— Як ти їх розрізняєш з такої відстані? — здивувалася Сюзанна.

— Вівці виїдають траву ближче до землі, леді-сей, — відповів за Роланда Оверголсер. — Тож там, де видно світло-коричневі латки землі, — овечі пасовиська. На інших, кольору вохри, як ви б, мабуть, їх назвали, пасеться рогата худоба.

Едді згадав ті вестерни, які він дивився в «Маджестіку»: Клінт Іствуд, Пол Ньюмен, Роберт Редфорд, Лi ван Кліф.

— У моїх краях розповідають легенди про війни між скотарями з ранчо й фермерами, що розводять овець, — сказав він. — Бо, мовляв, вівці з'їдають траву надто близько до землі. Навіть корінчиків не лишають, і трава більше не росте.

— Перепрошую, але це дурниці, — обурився Оверголсер. — Вівці справді виїдають усе, але потім ми женемо через ці землі корів на водопій. У їхньому гної повно насіння трави.

— А, — сказав Едді, не маючи іншої відповіді. Після почутого війни Дикого Заходу здалися йому повною маячнею.

— Їдьмо, — мовив Оверголсер. — День уже хилиться до вечора, а на нас чекає учта в Павільйоні. Там вас зустрічатимуть усі мешканці нашого містечка.

«І гарненько нас роздивляться», — в'їдливо подумав Едді.

— Ведіть, — сказав Роланд. — До вечора будемо на місці. Чи я помиляюся?

— Ні, — сказав Оверголсер, пришпорив коня й смикнув за віжки, щоб розвернути тварину (від самого погляду на це Едді замлоїло у шлунку). На чолі загону він почав спускатися стежкою донизу. Решта вирушили слідом.

Едді на все життя запам'ятав їхню першу зустріч із жителями Кальї. Надалі цей спогад завжди послужливо виринав за першої ж нагоди. Напевно, тому, що все сталося несподівано, а коли тебе заскочать зненацька, досвід стає подібним до сну. Він пам'ятав, як змінилося світло смолоскипів, коли скінчилися промови, — їхнє дивне різнобарвне мигтіння. Пам'ятав, як Юк несподівано привітав натовп. Обличчя людей, що дивилися на нього знизу вгору, і його злість на Роланда. Сюзанна, що всідається на стілець перед піаніно, яке місцеві охрестили «м'юзікою». О так, цей спогад завжди був з ним. Ще б пак. Але яскравішою навіть за спогад про кохану була згадка про стрільця.

Про те, як Роланд танцював.

Та все це затьмарював спомин про їхній променад головною вулицею Кальї, а також лиховісне передчуття. Передчуття, що невдовзі їх усіх спіткає лихо.

До містечка вони прибули рівно за годину до заходу сонця. Хмари розступилися й пропустили останні червоні промені дня. На вулиці було порожньо. Її поверхня була ґрунтовою і добре втоптаною. Кінські копита глухо цокотіли об утрамбовану землю. Едді помітив платну стайню, заклад «Рай для подорожнього» — щось середнє між мотелем і забігайлівкою, а на дальньому кінці вулиці — велику двоповерхову будівлю, що найпевніше була залою зібрань Кальї. Праворуч від неї палахкотіли смолоскипи, тож він зрозумів, що там їх чекали люди, але на північному кінці, де вони ввійшли до містечка, нікого не було.

Від тиші й порожніх хідників обабіч вулиці Едді стало моторошно. Пригадалася розповідь Роланда про останній в'їзд Сюзен до Меджису в фургоні, зі зв'язаними попереду руками й мотузкою на шиї. Її шлях теж був порожнім. Попервах. Потім, неподалік перехрестя Великого шляху й Силк-Ранч-роуд, Сюзен і її мучителі проїхали повз фермера, чоловіка, чиї очі Роланд назвав очима різника ягнят. Пізніше її закидають овочами й заб'ють палицями, навіть камінням, але цей самотній фермер був перший. Він стояв там зі жменею кукурудзяних обгорток і майже делікатно осипав її, коли вона проїжджала повз нього, прямуючи до… ну, до чар'ю трі, жнив'яного багаття Древніх.

Коли вони в'їхали до Кальї Брин Стерджис, Едді все чекав, коли ж він побачить цього чоловіка, ці очі різника ягнят і жменю кукурудзиння. Тому що це село здавалося йому якимось недобрим. У ньому не витало зло — як це, мабуть, було в Меджисі, у ніч спалення Сюзен Дельґадо, — воно просто було поганим. Як поганий вибір, поганий знак. Чи погане ка, наприклад.

Він нахилився до Слайтмена-старшого.

— А де, питається, всі, Бен?

— Там, — відповів Слайтмен і показав на полум'я смолоскипів.

— Чому вони такі мовчазні? — спитав Джейк.

— Вони не знають, чого чекати, — пояснив Каллаген. — Ми тут відрізані від решти світу. Час від часу до нас забрідають мандрівні торгівці, розбійники, картярі… ну і, звісно, у розпал літа припливають човни-гендлі.

— Що таке човни-гендлі? — здивувалася Сюзанна.

Каллаген описав широчезну баржу з гребним колесом, пофарбовану у веселі кольори, на палубі якої було повно маленьких яток з крамом. Ці човни повільно пливли вниз течією Девар-Тете Вайє й приставали до берегів містечок Середньої Дуги, які об'єднувала назва «Калья». Так вони торгували, поки весь їхній товар не розкуповували. Здебільшого то були різні дешевки, сказав Каллаген, але Едді не міг повірити йому на слово, принаймні коли йшлося про човни-гендлі, бо панотець відгукувався про них з підсвідомим презирством християнина, який уже давно живе у вірі.

— До нас наїжджають ще й інші гості… ті, що крадуть їхніх дітей, — завершив свою розповідь Каллаген. І показав ліворуч, туди, де майже на половину вулиці простягалася довжелезна дерев'яна будівля. Едді нарахував не дві й не чотири конов'язі, а цілих вісім. До того ж довгих.