Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (библиотека книг txt) 📗

— Тиф у нас! Тифозний лежить!

У відповідь гаркнули:

— А ось ми зараз глянемо!

Тут — таки долучився другий голос, чоловічий. Розпоряджався:

— Та показуй уже, показуй своє добро! Не бійся!

Шеремет дуже хотів помилитися. Надто неймовірно все складалося. Так просто не буває. Хоч останні події красномовно довели: коли кругом війна й усі воюють з усіма, може й не таке трапитися.

Артем ще не знав, що робитиме.

Рука намацала руків'я нагана.

— Тиф там! — відчайдушно кричала Маруся.

Їй чи не повірили, чи не хотіли слухати.

Двері прочинилися широко. У комірчину ступила постать у денікінській формі. Завмерла, далі не йшла.

— Світла сюди! — звелів Яків Дзюба.

7

Дивний, незрозумілий спокій охопив Шеремета.

Ігрища скінчилися, маскарад не вдався, за якусь мить усім кінець. Артем не сумнівався, що Дзюба пригадає йому все. Надто — відчайдушну спробу здати його повстанцям навесні на дніпровому березі, коли Яків хотів утекти в плавні. Чому, коли і як той потрапив до білої армії, вже навряд чи вдасться дізнатися. Розпитувати не хочеться, а сам Дзюба теж навряд чи похвалиться. Із дорогою душею віддасть партизана — зеленівця, а ще й затятого петлюрівця російському офіцерові. Мабуть, дістане винагороду.

Шеремет вирішив, що дасть Якову сказати перші слова зради, а тоді стрілятиме в нього. Із такої відстані він мав би влучити. Потім треба буде знайти сили й вистрілити собі в голову. Або кинути зброю, здатися, розказати денікінцям, що зводив із Дзюбою давні особисті рахунки. І зробити все можливе, щоб хуторян і Марусю не чіпали. Доведеться також визнати: доля в особі Якова таки наздоганяла його весь цей час. Вважай, шість місяців. Півроку, цілих півроку! І ось коли спіймала нарешті. Правду кажуть: нікуди не подінешся від написаного на роду.

А вусатий Дзюба — його, Шереметова, персональна чорна людина [32]. Інакше Артем не міг пояснити, чому той раптом з'явився там, де не мав би з'являтися.

— Що там за чогт? — почувся голос, що явно належав старшому, проте зовсім не відповідав такому рангові.

Фальцет, ще й гаркавий.

— Обережно, ваше благородіє! — Дзюба ступив півкроку назад і заговорив каліченою російською, не повертаючи голови. — Тут і правда тифозний. Я таких уже бачив. Нахапаєшся лиха з вошами.

— А ти не вірив! — почув Артем вигук Марусі. — Товчу тобі, товчу!

Що відбувалося, Шеремет не розумів. Палець із курка поволі забрав. Але руків'я нагана і далі стискав міцно. Бридкий зрадницький рясний піт затікав у вічі. Проте, хоч яку каверзу замислив Дзюба, а здавати давнього знайомого денікінцям поки наміру не мав. Маруся, здається, теж відчула це, бо підіграла.

— Нічого толком ти мені не сказала! — гаркнув Яків, і — російською до офіцера: — Знаю я цю дівку, ваше благородіє. І дядька цього ніби знаю. То її, як кажуть, кузен.

— Хто?

Тільки — но в Марусі це вирвалося, Артемів палець знову ліг на спусковий гачок.

— Село ти! — добродушно реготнув Дзюба. — Братуха двоюрідний. Так у містах освічені люди кажуть: ку — зен. Або — ку — зи — на, якщо про жінку…

— Закінчуй пгосвітництво! — втрутився фальцет. — Де він тут узявся, скажи кгаще!

— Дезертир! — випалила Маруся. — Не з вашої армії! З червоними йшов! Коли ваші ж їх погнали! Потім сюди приліз, весь обідраний, голодний. Ну їх у сраку, каже, голодранців!

— Правильно, я тобі скільки товк, у твій дурний баняк! — Дзюба красномовно постукав себе по голові, далі не зводячи з Шеремета погляду. — Дивись мені, дівко. Як відволаєш родича, хай біжить бігом на збірний пункт. Записується в Добровольчу армію. Будемо разом голодранців бити. Почув мене, ти, кузене?

— Так точно, — вичавив Артем, до кінця не вірячи: пронесло ніби.

— Опанасе, ти гостям чарку піднеси, — Яків нарешті розвернувся. — Зараз хлопці перевірять, мо', бандита якого ховаєш. І поїдемо. Я б не ночував тута, ваше благородіє, тиф усе ж таки…

— Про чагку правильно сказав, — погодився фальцет, прогаркавивши слово «чарка» на український лад. — Давай на стіл, хазяйко! І зачини двері, Дзюбо, заразу розносиш!

Яків виконав наказ: дверцята комірчини хряпнули. Шеремет лишився сам при світлі лампадки. Видихнув голосно й злякався — ану почують? Відразу відкинув таку думку, вилаявши самого себе за боягузтво. Правицю розтиснув, та нагана далеко не ховав. Принишк, чекаючи інших несподіванок.

Їх не було. Скільки солдатів навідалося, він не знав. Навряд чи менше за взвод. Хоч для одного хутора і то забагато. Здається, події розвивалися за найпростішим припущенням: потрусивши господарів, денікінці випили, закусили, зібралися й у піднесеному настрої, з почуттям виконаного обов'язку подалися назад до села. Лише коли все остаточно вгамувалося, Маруся прочинила двері, там — таки, на порозі, перехрестилася на ікону. А потому взагалі повелася дивно: хутко підійшла до Артема, примостилася поруч, тоді міцно обняла, притиснувшись грудьми так, аж йому перехопило дух, і, вже не соромлячись, поцілувала. Спершу — в щоки, тоді — в губи, не зовсім зграбно, але щиро, справді домагаючись відповіді на поцілунок.

Шеремет силкувався відсторонити молодицю, глибоко в душі розуміючи: хоч що вона замислила, хоч що нею рухає, нічого доброго з таких припливів ніжності не вийде. Відтак Маруся притискалася ще дужче, після третьої його спроби вирватися запитала тихо:

— Ти чого? Болить?

— Тебе треба питати чого.

— Злякалася. Побачила Якова — серце захололо. Що казала йому, як відбріхувалася, вже й забула, віриш?

— Вірю. Сам не оговтався.

— Тебе могли забрати. Чи застрелити на місці. Страшно стало, не хочу я цього.

— Тебе теж. І дядька Опанаса, й тітку Килину…

— Але я злякалася за тебе, Артемику. Чому не знаю. Хотіла дядькову сокиру хапати. Чесно, рука б знялася на Якова. На нього першого…

Маруся випросталася. Сіла, поправила розтріпане волосся. Артем підвівся, зіперся руками на дошки свого ложа.

— Іти треба. Зараз.

— Куди?

— Не знаю. Лишатися тут не можна. Сама бачиш…

— Він вернеться.

— Хто?

— Яків. Коли всі сиділи й пили, перехопив мене біля льоху. Прийду вночі, каже.

— Нащо?

Маруся знизала плечима, знову поцілувала Шеремета, цього разу — не так сильно й палко, підвелася. Хотіла сказати ще щось, але її гукнула тітка Килина, тож молодиця метнулася на поклик. Покинувши Артема у ще більшій задумі, ніж він був…

…Дзюба з'явився проти ночі, як обіцяв.

Приїхав верхи, постукав у вікно обережно, ніби справді боявся когось розбудити. У хаті не спали, Яків зайшов, побачив Шеремета, вдягнутого, за столом, з наставленим на нього наганом. Не здивувався, не знітився, сказав:

— Здоров, значить, дядьку. Чоломкатися будемо? — він красномовним жестом розправив вуса.

— Іди к чорту! — відповів Артем, глянувши на принишклих тітку Килину й Марусю.

Дядько Опанас ще раніше примостив на лавці коло себе сокиру, тепер демонстративно поклав на сокирище свою широку жорстку долоню.

— Я вам, селяни, життя сьогодні врятував. А ви собачитеся. Хоч би подякував хто.

— Іди сюди, подякую, — Шеремет хитнув дулом.

— Забери. Поговорити прийшов. Діло є, правда. Їсти не прошу, нагодували вже.

— От спасибі, батьку рідний! — вирвалося в Опанаса. — Тебе, паскуду, мало поїли — годували? Ти чию форму начепив, сучий сину?

— Прибери нагана, — повторив Дзюба, присідаючи на лавку та впершись руками у розставлені коліна. — Бач, я з миром. На розмову. От не думав тебе тут застати, їй — богу не думав! Як зустрілися, то вже послухай. Може, — він глянув на дядька Опанаса, — ми удвох побалакаємо?

— Свої всі, — відповів замість нього Артем.

— Знаю. Тому й уберіг, що свої. Наскочили б сюди солдати без мене, ну, не було б мене з ними, казочка про тиф не допомогла б, Марусько. Гарно придумано, тільки не на наш час. Довго б не панькалися з такими. Або на місці б застрелили, заразом би й хутір спалили, щоб ніякого тифу не було. Або розкусили б, загребли б у контррозвідку, там би швидко язика розв'язали.