1Q84. Книга друга - Мураками Харуки (список книг .txt) 📗
Якщо вірити словам того чоловіка, то вона вбила провидця, який чує Божий голос. Але власник цього голосу — не бог. А, можливо, карлики.Провидець — одночасно володар, якому судилося бути жертвою. Інакше кажучи, вона стала вбивцею, якого послала доля. Завдяки тому, що вона його насильно прибрала, у світі збереглася рівновага між добром і злом. Але внаслідок цього їй доведеться загинути. Щоправда, вона тоді уклала оборудку. Якщо вона вб'є того чоловіка й фактично вкоротить собі віку, то тим самим зможе врятувати Тенґо. Такий зміст цієї оборудки. Звісно, якщо вірити словам того чоловіка.
Але ж Аомаме загалом не могла не вірити тому, що він казав. Чоловік не був фанатиком, а крім того, перед смертю людина не бреше. Та головне — його слова мали переконливу силу. Як великий якір. Усі кораблі мають якорі відповідної величини й ваги. Незалежно від того, які мерзоти він вчинив, скидався на великий корабель. Аомаме не могла цього не визнавати.
Непомітно для таксиста вона вийняла зза пояса пістолет і, знявши запобіжник, поклала у вініловий мішечок. Відділила від свого тіла смертельних п'ятсот грамів.
— Недавно був страшний грім, еге ж? І велика злива, — сказав таксист.
— Грім? — перепитала вона. їй здавалося, що це було дуже давно. Хоча минуло приблизно півгодини. Справді, торохтів грім. — Правду кажете. Була страшна громовиця.
— У прогнозі погоди про таке зовсім нічого не говорилося. Мовляв, цілий день стоятиме гарна погода.
Аомаме задумалася. Щось треба сказати. Але потрібних слів не знаходила. Здавалося, голова отупіла.
— Бо взагалі-то прогнози не справджуються, — мовила вона.
Таксист зиркнув у дзеркалі на неї. Можливо, її манера говорити здалася йому трохи неприродною.
— Кажуть, злива затопила вулиці, потекла на станцію Акасака-Міцуке, й колія метро опинилася під водою. Тому що дощ випав на обмеженій території. Поїзди на лінії Ґіндзасен та Маруноутісен тимчасово перестали ходити. Про це недавно говорилося в новинах по радіо.
«Через сильну зливу припинило роботу метро, — думала Аомаме. — Цікаво, який це матиме вплив на мої дії? Треба швидко вирішувати. Поїду на станцію Сіндзюку і з автоматичної камери схову заберу валізку і сумку. Потім зателефоную Тамару й отримаю від нього вказівку. Якщо із станції Сіндзюку доведеться добиратись по лінії Маруноутісен, то, можливо, матиму клопіт. Для втечі маю лише дві години. Якщо мине цей час, вони, занепокоєні тим, що їхній лідер не прокинувся, заглянуть у сусідню кімнату й виявлять, що він спустив дух. І тоді відразу почнуть діяти.
— На лінії Маруноутісен поїзди все ще не ходять? — спитала вона таксиста.
— Невідомо. Може, послухаємо новини по радіо?
— Так, будь ласка.
За словами лідера, ту громовицю спричинили карлики.Вони затопили дощем невелику територію в районі Акасака, тому метро й зупинилося. Аомаме похитала головою. Можливо, в цьому був якийсь їхній задум. Не все в неї піде гладко за планом.
Таксист увімкнув радіостанцію «NHK», яка передавала музичну програму. Японський співак виконував добірку американських народних пісень, популярних у другій половині 60-х років. Аомаме пригадала, що в дитячі роки чула їх, але зовсім не вважала чимось рідним, незабутнім. Навпаки, в її грудях піднялося щось неприємне. Вони нагадали їй тільки про все те, чого вона не хотіла згадувати. Якийсь час вона терпеливо слухала музичну програму, але, хоч як довго чекала, повідомлення про рух поїздів у метро так і не дочекалася.
— Вибачте, ви не могли б вимкнути радіо? — сказала Аомаме. — Так чи інакше, я вирішила поїхати на станцію Сіндзюку й побачити все своїми очима.
Таксист вимкнув радіо.
— Станція Сіндзюку, напевне, забита людьми.
Станція Сіндзюку, як казав таксист, справді була переповнена. Оскільки поїзди на лінії Маруноутісен перестали ходити, то на цій станції, з'єднаній з державною електричкою, панувала людська метушня. Хоча минула година «пік», коли люди поверталися додому, пробитися крізь їхній натовп було нелегко.
Нарешті Аомаме добралася до автоматичної камери схову й добула з неї сумку й валізку з чорної штучної шкіри. У валізці містилися гроші, взяті з абонементного сейфа. Вийнявши кілька речей зі спортивної сумки — конверт з грошима, отриманими від Голомозого, вініловий мішечок з пістолетом, коробочку з мініатюрною плішнею, — переклала частинами в сумку й валізку. Непотрібну спортивну сумку з емблемою «NIKE» засунула в сусідню автоматичну камеру схову, опустила в її щілину монету в сто єн і замкнула. Забирати назад не мала наміру. Ніяких даних про її власницю там не було.
З валізкою в руці Аомаме пішла шукати телефон-автомат у станційному приміщенні. Біля всіх телефонів-автоматів стояли довжелезні черги людей, які, запізнюючись через зупинку поїздів, хотіли подзвонити додому. Аомаме ледь-ледь насупилася. «Здається, карликиу такий простий спосіб не дають мені втекти, — подумала вона. — За словами їхнього лідера, вони не можуть завадити мені безпосередньо. Але здатні іншими засобами перешкодити мені».
Аомаме, відмовившись від наміру стояти в черзі до телефону, залишила станцію і, зайшовши у кав'ярню, що потрапила їй на очі, замовила кави. Рожевий телефон у ній також був зайнятий, але, як і слід було сподіватися, черги біля нього вона не побачила. Аомаме стала за спиною жінки середніх літ і чекала, коли та скінчить свою довгу розмову. Жінка невдоволено зиркала на неї, але через хвилин п'ять хоч-не-хоч повісила слухавку.
Аомаме вкинула в телефон-автомат усі дрібняки, які мала, й набрала номер, збережений у пам'яті. Після третього дзвінка почула, як незвичний голос, записаний на плівці, сказав: «Поки що мене нема. Залиште, будь ласка, після сигналу своє повідомлення».
Почувши сигнал, Аомаме сказала у слухавку:
— Тамару-сан, якщо ви є, то візьміть слухавку.
— Я тут, — озвався Тамару, взявши слухавку.
— От і добре, — сказала вона.
Здається, Тамару відчув в її голосі іншу, ніж завжди, напружену інтонацію.
— Усе гаразд? — спитав він.
— Поки що.
— Робота вдалася?
— Спить міцним сном. Надзвичайно міцним, — відповіла вона.
— Зрозуміло, — сказав Тамару. Видно, полегшено зітхнув. Це відчувалося в його голосі. Рідкісна річ для Тамару, несхильного виказувати свої почуття. — Так і передам кому треба. Напевне, заспокоїться.
— Однак усе це далося непросто.
— Розумію. Але робота скінчилася.
— Начебто, — сказала вона. — Цей телефон безпечний?
— Користуюся особливою лінією. Можете не турбуватися.
— З автоматичної камери схову забрала свої дорожні речі. Що далі?
— Час маєте?
— Півтори години, — відповіла Аомаме й коротко пояснила свою ситуацію. Мовляв, через півтори години обидва охоронці перевірять сусідню кімнату й виявлять, що їхній лідер спустив дух.
— Півтори години досить, — сказав Тамару.
— Цікаво, чи тоді вони відразу повідомлять поліцію?
— Невідомо. Вчора у штаб-квартирі секти поліція якраз почала розслідування. Поки що веде допит, але до справжнього обшуку ще не дійшло. Та якщо засновник секти мертвий, можуть виникнути певні складнощі.
— Тобто вони замовчать смерть свого лідера й самі сховають у воду кінці цієї справи?
— Ці типи на таке здатні. Що сталося, буде ясно із завтрашніх газет. Чи повідомили вони поліцію про смерть засновника секти, чи ні. Я не люблю азартних ігор, та якби довелося на щось ставити, то я поставив би на те, що не повідомили.
— А чи не подумають вони, що смерть настала природним чином?
— З першого погляду не буде ясно. Якщо не провести докладної судово-медичної експертизи, то не вдасться визначити, була це природна смерть чи вбивство. Та, в усякому разі, вони насамперед зацікавляться вами. Адже ви — остання людина, яка розмовляла з живим лідером. А якщо дізнаються, що ви виїхали зі своєї квартири й кудись зникли, то, природно, дійдуть висновку, що смерть не була природною.
