1Q84. Книга друга - Мураками Харуки (список книг .txt) 📗
— Вибачте, але ми платимо вам не лише за візит. Як я вже казав, дуже просимо, щоб про сьогоднішню зустріч ніхто не дізнався.
— Ви хочете сказати, що платите мені також за мовчання? — жартома спитала вона.
— Ні, просто хочемо сказати, що забрали у вас багато часу, — навіть не всміхаючись, відповів охоронець.
— Я зберігаю таємницю незалежно від грошової суми. Це входить у рамки моєї роботи. Назовні ніщо не просочується, — сказала Аомаме й, узявши конверт, запхала його в спортивну сумку. — Розписку дати?
Голомозий хитнув головою.
— Не треба. Все це залишається між нами. Декларувати його як дохід нема потреби.
Аомаме мовчки кивнула.
— Мабуть, чимало потрудилися? — поцікавився Голомозий.
— Більше, ніж завжди, — відповіла Аомаме.
— Бо йдеться про незвичайну людину.
— Начебто.
— Це незамінна людина, — сказав охоронець. — Тривалий час страждав від страшного фізичного болю. Так би мовити, перебрав на себе наші муки. Нашим бажанням було хоч трохи той біль зменшити.
— Позаяк основна причина болю невідома, то нічого певного не можна сказати, — добираючи слова, сказала Аомаме. — Гадаю, хоч трохибіль зменшиться.
Голомозий кивнув.
— Як бачимо, і ви досить вморилися.
— Можливо, — відповіла Аомаме.
Поки Аомаме й Голомозий розмовляли, Кінський хвіст, сидячи біля дверей, мовчки стежив за тим, що відбувається в кімнаті. Вираз його обличчя не змінювався, лише очі ворушилися. Хтозна, чи їхня розмова доходила до його вух. Самотній, мовчазний та надзвичайно пильний, він шукав між хмарами тінь ворожого літака, який спочатку скидався на макове зернятко.
Трохи завагавшись, Аомаме спитала Голомозого:
— Вибачте за недоречне запитання, але скажіть, чи пити каву і їсти сандвічі з шинкою не суперечить приписам секти?
Повернувши голову, Голомозий зиркнув на стіл з кавником і сандвічами. На його губах з'явилося щось схоже на легенький усміх.
— У нашій секті немає надто суворих приписів. Алкогольні напої і куріння заборонені. До певної міри обмежено все, що стосується статевого життя. Однак у виборі харчування ми порівняно вільні. Як правило, споживаємо прості продукти, але ні кава, ні сандвічі з шинкою нам не протипоказані.
Не висловивши своєї думки про це, Аомаме тільки кивнула.
— Коли збирається разом багато людей, то, звісно, певні правила співжиття потрібні. Та коли увага звертається в основному на формальності, то може загубитися первісна мета. Без приписів і віровчення, безперечно, не можна обійтися. Але головне — не форма, а зміст.
— І таким змістом наповнював секту лідер?
— Авжеж. Він міг чути голос, який до нас не доходив. Це особлива людина, — сказав охоронець і ще раз глянув в очі Аомаме. — Щиро дякую за вашу сьогоднішню працю. Здається, щойно і дощ перестав.
— Був страшний грім, — мовила Аомаме.
— Дуже страшний, — погодився Голомозий. Але, видно, не виявляв особливої цікавості ні до грому, ні до дощу.
Уклонившись, Аомаме взяла спортивну сумку й попрямувала до дверей.
— Почекайте, будь ласка, — різким голосом затримав її ззаду Голомозий.
Зупинившись посеред кімнати, Аомаме озирнулася. її серце шалено закалатало. Несамохіть її права рука торкнулася пояса.
— А мата?… — запитав молодший охоронець. — Ви забули взяти мату, яку принесли, щоб постелити на підлозі.
Аомаме всміхнулася.
— На ній ваш лідер міцно спить, тож не годиться витягувати її зпід нього. Якщо ви не проти, я вам її залишу. Вона не дорога і досить зужита. Якщо буде непотрібна, викиньте.
Голомозий трошки задумався, але потім кивнув.
— Дякуємо за допомогу, — сказав він.
Коли Аомаме підійшла до порога, Кінський хвіст підвівся зі стільця і відчинив двері. Злегка вклонився. «Він так і не розтулив рота», — подумала Аомаме. Уклонившись у відповідь, вона рушила повз нього.
Та саме в цю мить, як сильний електричний розряд, її прошила ґвалтовна думка, що Кінський хвіст збирається схопити її праву руку. Це мав бути надзвичайно швидкий і точний рух. Такий, з яким у повітрі ловлять муху. Таким виразним було її миттєве враження. Усі м'язи Аомаме затужавіли. Шкіра взялася сиротами, серце закалатало вдвічі рідше. Перехопило подих, а по спині поповз мороз. Свідомість перейшла у збуджений стан. «Якби цей чоловік схопив мене за праву руку, я не змогла б вихопити пістолета, — думала вона. — І тоді я програла б. Він відчув, що я щосьскоїла. Інтуїтивно усвідомив, що в цій кімнаті щось сталося. Невідомо що, але щось страшно недоречне». Інстинкт підказав йому: «Цю жінку треба затримати». Наказав повалити на підлогу, накинутися всім тілом і викрутити їй руки. Та це була лише інтуїція. Без жодних надійних доказів. У разі помилки він опинився б у неприємному становищі. Він сильно засумнівався і врешті-решт відмовився від свого наміру. Вирішувати міг тільки Голомозий, а він не мав права схопити її за праву руку й зробити безпорадною. Аомаме виразно відчула, як свідомість Кінського хвоста впродовж однієї-двох секунд пройшла через кілька стадій.
Аомаме вийшла в коридор, устелений килимом. Не озираючись, неквапливо попрямувала до ліфта. Здавалось, Кінський хвіст визирнув з дверей і стежить за її поведінкою. Вона спиною відчувала його гострий, мов кинджал, погляд. Усі її м'язи страшно свербіли, але вона не оберталася. Цього не треба було робити. Повернувши за ріг коридору, вона нарешті розслабилася. Але все ще не могла заспокоїтися. Не знала, що станеться наступної миті. Вона натиснула на кнопку й, очікуючи ліфта (поки він прийшов, минула ціла вічність), сягнула рукою рукоятки пістолета. Щоб у будь-яку мить витягти його, якщо Кінський хвіст передумає й кинеться навздогін. Перед тим, як він своєю сильною рукою схопить її, вона без жодних вагань повинна застрелити його або себе. Котрий з двох варіантів треба вибрати, вона не знала. Можливо, до останку не знатиме.
Однак ніхто її не переслідував. У готельному коридорі панувала тиша. Двері ліфта з дзенькотом розчинились, і Аомаме зайшла всередину. Натиснула на кнопку фойє й дочекалася, коли двері зачиняться. Прикусивши губу, стежила за покажчиком поверхів. Спустившись униз, пройшла через просторе фойє й сіла в таксі, що стояло перед входом. Дощ уже зовсім перестав, але з автомобіля стікало стільки дощових крапель, що здавалося, наче він щойно виринув зпід води. «До західного входу станції Сіндзюку», — сказала Аомаме. Коли таксі рушило від готелю, вона щосили видихнула повітря, що зібралося в тілі. Заплющила очі й звільнила голову від будь-яких думок. Не хотіла ні про що думати.
Її сильно занудило. Відчуття було таке, ніби щось у шлунку піднімається до горла. Та якось вона повернула його назад. Натиснувши на кнопку, опустила наполовину шибку і набрала в легені вологого нічного повітря. Спершись на спинку сидіння, кілька разів глибоко дихнула. У роті відчувала зловісний запах. Здавалося, наче в тілі щось гниє.
Вона раптом знайшла в кишені своїх бавовняних штанів дві жувальні гумки. Тремтячими руками зірвала паперову обгортку й поволі жувала. М'ята. Рідний, знайомий запах, який трохи втихомирив нерви. Поки вона рухала щелепами, неприємний запах у роті мало-помалу слабшав. «Це означає, що насправді ніщо в мені не гниє, — подумала Аомаме. — Це страх навіяв мені таке дивне відчуття».
«У всякому разі, цим усе скінчилося, — міркувала вона. — Більше нікого не доведеться мені вбивати. Але я зробила правильно, — повторювала вона собі. — Той чоловік заслужив смерті. І, крім того, чисто випадково, він сам її прагнув. А я, за його бажанням, допомогла йому спокійно вмерти. Нічого неправильного не зробила. Лише пішла проти закону».
Та хоч скільки вона повторювала собі такі слова, в душі не могла себе переконати в їхній правильності. Нещодавно вона вбила своїми руками незвичнулюдину. Все ще виразно пригадувала, як безшумно встромила в чоловікову шию гостре вістря голки. Як побачила незвичнуреакцію, яка її немало збентежила. Відкривши долоні, Аомаме якийсь час їх оглядала. Вони чимось відрізнялися від тих, якими були перед тим. Але чим, вона не могла визначити.
