Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
Думки неслись табуном під пронизливим поглядом сірих запитливих очей, як під лезом меча. З мимовільним острахом представника усього людства, усіх сердечних шукань старенької Землі, він торкнув її напіввідкриті вуста. Острах розтанув. Вона сміливо обвила йому однією рукою шию, зачепившись пальцем за вухо, а другою вперлась у груди, ніби ще витримуючи звичну дистанцію. Марко провалився у вимір позареальний і наскрізь наповнився сяючим, як місяць, щастям. Її рука на передпліччі давала тяглість цій миті трепетним спротивом, а вуста зливались з його вустами надзвичайно поволі, як у німому кіно.
Променея перша розірвала поцілунок, щоб на крок відступити і подивитись цій раптом найближчій у світі людині в очі.
«Я не уявляла, як це може бути чудово…» – безхитрісно промовила вона. А Марко дико бажаючи, але остерігаючись отого її першого обмеження одним поцілунком, торкав неслухняні світлі коси.
– Променея – це ластівка, – тільки й сказав.
Трохи нахиливши голову, дівчина посміхнулась, і, видно, щось їй навіялось знов, бо зробила ще один крок назустріч і притулилась до Марка гарячим тілом, доки він не заточив її нарешті у міць своїх рук. Тоді вже поцілункам втратився лік. Для нього, як і для неї, усе видавалось первинно справжнім: вигин шиї, по якому ковзне щока, і спраглі миттєвою розлукою губи. Крила рук і два напівзімлілих серця, що мчать шалом кінських табунів. Поцілункам вже не було ліку, як не було їм перешкод і кінця.
У Різдвяну ніч сталося непоправне. У своєму таборі гості зібралися на традиційну святкову вечерю. Робота на планеті завершувалась. Марко хотів привести Променею, тому попростував до пірамід. Ніхто йому не дивувався, всі знали, що хлопець закоханий. Колоністи також святкували. По-своєму, незрозуміло землянам: співи-голосіння, чаші з мутним молочним питвом, транси і мандри у світах невидимих. У небі виднілись три прозорі мереживні місяці, три силуети на потемнілому небесному шатрі.
Променея теж сиділа в колі своєї сім’ї і, здавалось, не помітила Марка. Тримала перед собою ритуальну чашу. Її рідне вже обличчя збудило хвилю тепла всередині. Хтось дав чашу і йому, Марко зробив три ковтки. Густе питво і кольором, і смаком нагадало йому три місяці в нічному небі. Дивна сила примусила сісти в коло – усе зникло… А коли він знову розплющив очі, то втонув в очах і посмішці коханої людини. Променея дивилась йому просто в глибину глибин:
– У тебе чистий духовний світ, але ти стомлений і не довіряєш сам собі…
– Ворожіння?
– То у вас так воно зветься. А ми просто видобуваємо правду. Ти хочеш, щоб я пішла з тобою до табору?
– Дуже.
– І далі?
– Так…
– Добре. Я наздожену…
Марко не став далі переривати видінь колоністів, відійшов і в тумані щойно промовленого між ними побрів до табору. Променея вміла читати потаємні сторінки своєї і його душі, вірила в її безмежжя. І його віра відновилась, пульсувала всередині розумінням того, що стоїть він на порозі нового світу, і поріг той переступлять вони удвох…
Через півгодини Променея йшла тою самою стежкою. Її трохи похитувало від терпкої рідини, від видінь і передчуття щастя зустрічі, вона мугикала нову вивчену пісню землян. Іноді рвучко проводила долонею перед очима, наче розганяючи пелену.
Раптом дорогу перетнула похмура сіра постать. Дівчина одразу відчула загрозу. Такого вона ще не переживала. Сіра постать у клубах шерсті, у вовчій вишкіреній масці також завмерла у напрузі. Страх, таке малознайоме відчуття, але таке людське і реальне в ту мить, заступив очі. Крику в горлі не було, а хотілося кричати, гукати на допомогу.
Волохата маса з риком зробила крок уперед – зблиснув ніж. Лезо холодним блиском приворожило дівчину, її навіть на відстані пропік холодний метал. Крок назад – глуха стіна порожнечі й усвідомлення свого безсилля. Хто б то не був – він був сильніший. Променея заплющила очі і зусиллям волі спрямувала удар людині-вовкові в груди, а він уже відштовхнувся від землі у смертоносному стрибкові, щоб одним замахом сталі увірвати її життя та її щастя.
Залізна стріла вп’ялась у згусток ненависті й у сірий клубок шерсті й шкіри. Траєкторія польоту конвульсивно заломилася, і сіра маса впала на пісок. Неподалік на пагорбі Променея кутиком ока побачила дві постаті з дугами арбалетів. Дівчина було кинулась до них, але ті мовчки відвернулись і розтанули в нічному повітрі: «Невже це вони? Невже це мої прийомні батьки?» Неймовірним напруженням дехто з колоністів уміли матеріалізувати свої ефірні тіла у інших площинах. В одному з них Променея побачила батька… Вона не змогла просто так тікати, врятована. Підійшла до нерухомого тіла, взяла в руки сіре пасмо й потягнула на себе вишкірену, зі скляними очима маску. Перед нею, торкнутий блискавичною смертю, блідий і на диво спокійний лежав її прийомний брат. Вона його безмежно любила. Він також її любив… Охоплена жахом, дівчина кинулась тікати. До Марка.
Коли вона впала в його обійми, ридаючи й кусаючи губи до крові, лікареві довелось дати їй заспокійливе. Перед тим, як провалитись у цілющий сон, вона ще встигла розповісти про свою біду.
На ранок найстарший з колоністів з’явився в таборі. Земляни стомлено сиділи біля намету, де спала неспокійним, сповненим жаху й нерозуміння сном, Променея. Старійшина зі смутком мовив:
– Вона не може тут лишатись. Захищаючи її, ми втратили власного сина. Наша колонія не готова до вторгнень з іншого світу. Емоції занадто сильні. Різні. Протиріччя непоборимі. Це нас може знищити. Прощавайте. Не прилітайте більше.
І сум, і біль були у цих словах. Усе сказане вкарбувалось лезом кожному із землян. Час настав покинути цю таку привітну й чарівну, але таку людську планету. Життя таки сповнене непорозумінь і тихого смутку.
Марко забрав Променею із собою. Дві долі злились в одну. Вона стала його єдиним сонцем і центром Всесвіту. Їм стелилось багато доріг і на самій Землі, і поза нею. Дівчина цінувала кожну мить нового життя, як краплинку роси у пустелі, і її безмежне захоплення природою, різними країнами і культурами передалось і Маркові. Раніше йому Земля видавалась тісною, але не тепер. У рідній планеті з’явився небачений доти простір, простір з’явився і в кожній людині. Все засяяло в його житті світлом ізсередини.
Одного вечора вони сиділи на даху і милувались заходом сонця. Передзахідня пора стала найулюбленішим часом для Променеї, часом, коли вона малювала. Двоє людей сиділи над мозаїкою дахів, над смугою берега, а Марко давав назви пастельним малюнкам своєї дружини. Ці рисунки і його власна фотографія Сонячної Корони колись згодом потраплять у Музей Духу планети Земля. У них були простота і пристрасть. Вірність собі.
Мистецтво світанку цивілізації
В авторів цієї книжки є одна велика любов на двох – мистецтво давніх народів. Саме тому й хотілося спробувати своєю творчістю відхилити завісу в далекі часи світанку цивілізації, аби відчути їх – у польоті птаха, у зблиску риби над озером, у грозі, в ході коня, шепоті листя чи посмішці коханої людини…
Прагнули донести думку, що доісторичне мистецтво і боги давні – це не протистояння іншим вірам чи культурам. Космос єдиний, і всі в ньому єдині. Лише проявляються вони десятками різних шляхів, сотнями різних оповідей. Це – як любов: одне велике почуття може вмістити в собі так багато… Від насолоди – до ненависті, від страху – до блаженства, а ще – радість, смуток, зрада, політ, біль, щастя, розпач, байдужість і найвища єдність.
Давні боги і давні традиції не загрожують і не заперечуюють пізніші релігії. Вони їх збагачують, а може, навіть пояснюють. Вони визначають нас із вами, наше коріння.
Є така наука – культурна антропологія. Вона реставрує світогляд людини Природи, коли не існувало ще писаних текстів, а тільки міфи, легенди та образотворчість. Мистецтво приймалося як дар, кожним своїм штрихом присвячений богам, сакральному та невідомому.
