Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
Колоністи жили в трьох поселеннях, а наземні їхні споруди скидались на храми-маунги індіанців або на степові округлі піраміди. У середині пірамід були чудові фрески із зображеннями відомих і незнаних людям богів. Складний внутрішній світ колоністів розділяв дійсність на дні трансів-медитацій і дні звичайних буднів. Під камінними бутонами пірамід, у лабіринтах складних підземель розміщувались архіви, резервуари і досконала техніка, яку використовували рідко.
– Знаєш, Марку, у колонії є людське дитя. Дівчинка. Їй було тільки п’ять, коли її єдину врятували після катастрофи… – розповідала братові Аріадна біля вечірнього багаття.
– А скільки їй зараз?
– Шістнадцять.
– Цікаво було б її побачити…
Внутрішню заглибленість у колоністів спричинила нелегка доля, вічна дорога. Покинувши Землю півстоліття тому, мандрівники довго не могли знайти собі світ, де б можна було раз і назавжди осісти. Їх переслідували катастрофи, вони лишали позаду одну домівку за іншою, тікали від війн та епідемій. Врешті моноліт духовно зміцнених і об’єднаних людей розпорошився по галактиці, а ця крихітна колонія отаборилась на Сонячній Короні. Їх не лякала близька загибель Сонця, вдача фаталістів і внутрішні шукання їх привчили не заглядати наперед. Серед таких диваків волею долі жила шістнадцятилітня дівчинка з ім’ям Променея, і до неї на зустріч прямувала Маркова сестра.
Аріадна пригальмувала на пагорбі, щоб іще раз роздивитись поселення. Дві овальні піраміди з вохристими боками скидалися на древні ковчеги. Вони височіли посеред хвилястої рівнини, а за ними, за рядком будиночків з круглими віконцями приховалась обвита плющем альтанка. Там гостя розгледіла фігуру дівчини, яка схилила біляву голову над столом і, здавалось, нічого навкруги не помічала. Аріадна сама собі посміхнулась, примружилась на величезне око Сонця і стала спускатися з пагорба. Подумала: «Певно, вона…»
Дівчина в коротких шортах і білій сорочці, босоніж, креслила щось на папері. Чи малювала? Довгі візерунчасті сережки з невідомого металу спадали на її відкриті плечі. Підлога рясніла змальованими аркушами.
– Променея? – стиха, щоб не налякати, мовила гостя.
Дівча стрепенулось, як ластівка. В її погляді не було ні остраху, ні запитань. Пальці випустили олівець, а світлі очі сканували чужинку. Тоді дівча посміхнулось своєю відкритою світлою посмішкою і повела рукою – сідай. Хвиля вітру підхопила змальований аркуш, гостя зловила його і стала роздивлятись, присівши на стільчик. Із пірамід лунали приглушені звуки співів-молитов, так колоністи супроводжували свої душі у часі й просторі в дивних медитаціях. Аріадні защеміло від відчуття прірви між життям колоністів і земним спадком дівчинки. «Як тобі, мабуть, буває самотньо…» – чомусь спало на думку. Сірі очі спостерігали за кожним її рухом.
– Я бачу, ти малюєш дахи і захід сонця, такі дахи є і в тому місті, де я народилась. – Аріадна пробувала знайти точку опертя в розмові.
– Малюю те, що на душі. А звідки воно там – хто його знає… Мені снились такі мозаїки дахів. Може, то з дитинства, – відповіла дівчинка замислено і розцвіла посмішкою, мовляв, ми на рівних, я тебе приймаю. Можу грати за твоїми правилами, бо ми ж, певною мірою, сестри. Принаймні народжені на одній планеті, а може, і в одному місті.
– Мене звуть Аріадна. Я принесла тобі книжки про твою далеку батьківщину. Тут є багато фотографій.
Розмова зав’язалась, а ще – проткалась якась ниточка поміж ними двома. Марко вгадав присутність тої ниточки одразу ж, коли розшукав їх надвечір в альтанці. Прохолода білої ночі лоскотала язичками вітрів. Денна робота завершилась, і альтанка ніби запрошувала усіх їх, таких різних, зійтись ближче. Коли Марко побачив дві постаті, схилені над камінним столиком, то хвиля давно забутої теплоти здійнялась у нього в грудях. Дві гарні, окрилені молодістю і чистотою спілкування молоді істоти, з переливами сміху й ефірними жестами рук. Краса, і молодість, і впевненість належали їм обом. Була в тому спілкуванні довіра до світу, до цієї дивної планети, одна до одної і якась невтомленість життя, нефальшивість…
Юнак почув уривок розмови:
– …вашій цивілізації простіше, усе поділене на реальне й потойбічне. А у нас є три величини, і то щонайменше! Священна тріада. В них – усі сполучення і прояви. Моя родина – великі шукачі й провідники, я намагаюсь їх наздогнати, але біда в тому, що моє тіло чуже, непристосоване… Мене тягне до того, що я малюю…
Аріадна помітила Марка, підхопилась:
– Знайомтесь. Моя рідна душа – мій брат. Думаю, вам буде про що поговорити.
Довго ще всі троє сиділи в міражах білої ночі, розповідаючи історії, у розбурханій справжнім спілкуванням дійсності. До них линули сумні октави з пірамід. Променея розповідала про уривчасті спогади дитинства: мамині руки, що витягали її з колиски, дахи, річки і квітучі сади. Марко показав свою найдорогоціннішу фотографію з орбіти Сонячної Корони. Променея довго роздивлялась її, зблиснула непрохана сльоза, і тільки мовила:
– Ми називаємо її Золотоцвіт. Небо зацвітає золотом раз на рік, світлішає, а тоді надовго захмарюється знов.
Того вечора не гнітило ні безводдя, ні різність світів. Усі вони були людьми.
«Експедиція вже триває місяць і затримується ще на кілька тижнів. Я безмежно щасливий тут бути. На цій планеті, поряд з цією дівчиною – мені відкривається новий простір для зросту. Я стаю кращим. Повітря насичене дивовижним еліксиром… Мабуть, скоро почну літати!» – такі записи стали з’являтись у Марковому щоденнику. Колоністи невидимо впливали на землян своєю простотою і відкритістю, своїм спокоєм, добром і мудрістю відчуттів. Не тільки Маркові хотілось тут побути довше під трохи задимленим сонцем, серед людей, вільніших від умовностей, щасливіших і правдивіших.
І фізично мешканці планети відрізнялись – були легші тілом, ніж люди. Вони майже не розрізняли кольорів, лише напівтони, картини світу сприймали внутрішнім зором. Усміхнені люди дивились в очі, а проникали у найпотаємніші стани душі. Перебування на Сонячній Короні стало смугою очищення для землян, внутрішньою перевіркою.
Марко не знав, як до неї підступитись. Уже давно підійшов би, обійняв, та невидима сила втримувала. Жарти, легка хмаринка дотику, погляд крізь густі вії – і ні кроку далі. У цій пустельній красуні була глибинна жіночість. Квінтесенція прекрасної частини людства. Може тому, що ніхто ніколи не вчив, якою жінка має бути, а тільки заохочував – прислухайся до голосу зсередини, там все є, там все заховане…
Променея завжди шукала власного шляху. І в своїй першій любові знаходила себе вільною від сум’яття, що її зазвичай переслідувало. Не було ніяковості через те, що доля її надовго позбавила товариства землян. Не було питань. Тільки прянощі нового спілкування з кимось, таким до болю подібним. Тому і розтягувала години розмов, ледь видимих прихованих натяків і такого терпкого, незнаного доти бажання. «Навіть не думай підійти до мене перший, я сама зроблю крок назустріч», – ніби попереджала.
Одного вечора, коли проводжала Марка до втоптаної вже між табором і поселенням стежки, промовив виразний внутрішній голос – сьогодні. Вона довше, ніж звичайно, затримала руку юнака у своїй, а другою несміливо торкнула темного чуба:
– Якби ти одним, тільки одним поцілунком зміг торкнути мою душу – я б лишилася з тобою… – тихо, але переконливо сказала дівчина і відкинула пасмо світлого неслухняного волосся на засмаглу спину. Сірі очі дивились прямо і без лукавства, з ледь вловимою смішинкою. Юнак мало не заточився від несподіванки. Тоді обережно заправив ще одне її пасмо за маленьке прозоре вушко.
– Одним? – не міг ще отямитись від її раптової дорослості. Тут же відчув, що її дар – та виняткова щирість зі своєю сутністю і з Природою.
Марка пройняла трема. Він пристрасно бажав, щоб уся ця мить наповнилась істинним змістом. «Ось тут я стою, запилюжений, передчасно зістарений, а переді мною найчистіше створіння Всесвіту чекає мого поцілунку, як в старовинних легендах свята земля чекає небесного дощу. Щоб напоїв її і сам напився, і громом сповістив новий початок…»
