Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗
- Чи є, діду, стиглі кавуни? - спитав молодий Радюк.
- Дині вже давненько показались, а кавунчика - може, й знайдемо.
Онисько швиденько подибав на баштан і приніс здорового кавуна. Кавун був з одного боку зовсім білий, бо Онисько закопав його в ріллю, ще й зверху притрусив сухим бадиллям, щоб часом хто не вкрав першого кавуна. Взявши складаний ніж, що висів на припоні коло пояса, Онисько розрізав кавуна надвоє. Кавун був стиглий і червоний, як жар. Онисько з гордістю подав кавуна панам, як подають трофеї, добуті на війні.
- Спасибі, діду, спасибі! - дякували пани. Молодий панич порізав кавуна на скибки й поклав на траві. Скибки розпались, і зсередини випав червоний вовк. Всі посідали на землі і з'їли цілого кавуна дочиста!
- Тепер, діду, давайте динь абощо? - казав панич.
- Е! де вже пак після кавуна та дині! Треба було їсти передніше диню, а потім кавуна, - промовив дід і виніс з куреня велику жовту диню. Молодий Радюк розрізав диню; насіння не вилилось, а випало довгими зліпленими рядками, - прикмета, що диня була не проста, а дубівка. В повітрі полився аромат. Швидко од тієї дині не зосталось і шматочка.
- Тепер і до роботи можна браться! - промовив дід поважним тоном, обертаючись до панича. - А нумо, паничу, зносить дині та вибирать огірки!
- Як нумо, то й нумо! - сказав панич. - Давайте, діду, торбину або мішка, я вам поможу вибирать огірки.
- Куди вам там вибирать! То я так тільки жартую, - сказав дід трохи м'якішим голосом.
- Чого ви, діду! Ви думаєте, що я незугарний до роботи?
- Сидіть та лучче люльку куріть!
- Е! тепер, діду, інший час настав на світі. Годі вже панам сидіти, згорнувши руки! Треба й панам до роботи браться, розділять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім.
- Може, й буде! Дай боже! А ви все-таки ляжте коло куреня та куріть люльку.
Молодого Радюка вразили дідові жарти. Він узяв мішка, прив'язав мотузка до одного узиря, а другим кінцем прив'язав до зав'язки й накинув собі через ліву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи огірки.
- То надіньте ж рукавички, бо руки поколете! - жартував дід.
- Не бійтесь, не поколю!
- Але скиньте чоботи, бо зовсім витопчете отими закаблуками огудиння!
Молодий Радюк мусив скинуть чоботи й пішов на баштан в самих шкарпетках. Він почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе жалка кропива. Деякі огірки були вкриті колючечками й кололи його делікатні руки. Радюк накидав багацько огірків у мішок, і вага почала нагинать йому шию. Мотузок різав в плече, неначе гострим жалом ножа. Радюк мусив перекидать мішок з плеча на плече. А мотузок все-таки шмульгав, а потім почав пекти. Під гарячим небом, на гарячій, як присок, ріллі йому було важко, як у лазні; спина почала страшно боліти. Піт лився з його, як вода, і капав на зелене огудиння.
- Та годі вже вам вибирать! Висипте огірки на траву та лягайте в холодку. Чи бачите, скільки я навибирав слідком за вами!
Радюк подивився на діда, а в діда в мішку було більше огірків, ніж у його!
- Як же ви багацько кидаєте! Не розгортаєте добре огудиння. Коли зігнали оскому, то цур їй, цій роботі. Лягайте на бік та читайте книжечку!
Молодий панич і справді подумав, що цур їй, тій роботі в таку спеку! Він вперше, жартуючи, спробував, яка то важка проста робота.
- Ой, болить спина! - крикнув він, лягаючи в холодку і швиргонувши мішок на траву.
- А що б ви сказали, якби вам довелося нажать копу жита в таку спеку? - спитав дід, осміхаючись.
- Не знаю, що я сказав би. Лучче я, діду, піду зривать стиглі дині!
- Чи візьмете просту роботу, а мені оддасте книжки? А коли сказать правду, то це ще іграшка, а не робота, - казав дід.
- Почекайте, діду! Як одпочину, то поможу вам зносить дині. Але за те ви мені заспіваєте пісень. Добре?
- Куди вже мені, старому, до пісень! Нехай молодші співають. Я вже своє одспівав!
Молодий Радюк, спочивши, пішов рвать дині. Він клав їх у той самий мішок, а проклятий мотузок знов різав його, наче серпом, у плече. Він підмостив хусточку, а мотузок муляв і через хусточку. Тоді він вернувся до куреня.
В спині в його судомило. Радюк зрозумів, яка то важка чорна робота простого народу.
- Паничу! а підмостіть і мені хусточку під мотузку, щоб не було мулько! - крикнув дід, сміючись.
Тим часом дід і наймит вибрали огірки, зсипали їх на купу на траві, позривали стиглі дині й позносили до куреня. Онисько знайшов аж десять стиглих кавунів, у котрих коло хвостика кучерява в'язь поприсихала. Купи зелених огірків, жовтих динь, кавунів всякої масті веселили очі й старого Радюка, й молодого. Кругом куреня запахло динями, пшеничкою, огірками, і тонкі пахощі далеко розходились у теплому повітрі. Дід зібрав лушпиння й одніс його далеко в степ, щоб не занадились на баштан кузки й звірки та оси.
Наймит запріг коні й поклав на віз кілька кавунів і динь. Батько сам швиденько покатав додому, а за рештою приїхав другий наймит простим возом. Молодий Радюк не поїхав додому з батьком, а зостався до вечора на баштані.
Надходив вечір. Сонце вже не пекло косим промінням; надворі було тепло, як у добре натопленій хаті. Од кукурудзи полягла по баштані тінь довгими рядками. Коні паслись по степу хапаючись; їм не надокучали мухи та ґедзі. Молодий Радюк роздягся й роззувся. Він навіть скинув картуз і жилетку, неначе одежа давила його серед вольного степу. Сонце спустилось, неначе лягло на степ, і почало засовуваться за зелене море. Молодий Радюк провів очима сонце до останнього променя і задумався. Надворі починало сутеніть. Онисько запалив багаття з сухого бур'яну. Густий дим піднявся, валував та зігнав набік мошку.
- Чи не хочете, діду, мого тютюну? - промовив Радюк, запалюючи папіроску.
- То й дайте, коли маєте!
Дід насипав тютюну в свою зелену люльку й почав пахкать одним кінцем рота, не випускаючи з другого кінця рота цибука.
- І курите ж ви, паничу, кат зна що! Та це вода, а не тютюн! Нічогісінько не чую! їй же богу, не чую!
І дід плюнув набік, потім витяг з кишені гаманець з своїм тютюном і закадив мархоткою так, що Радюк мусив оступиться й сісти оддалеки.
- Діду! я чув, що ви вмієте всяких пісень, та ще й дуже давніх? Чи не заспівали б ви мені, а я б і позаписував в оцю книжечку? - сказав Радюк.
- А вам навіщо те здалося? - промовив дід стиха, глянувши скоса на Радюка.
- Та так.
- Як так, то й нехай буде так... - промовив дід, зирнувши сердито на книжечку.
- Я чув, що ви, діду, вмієте всяких казок?
- Хіба я стара баба, щоб казки казав! - промовив дід ще сердитіше.
Дід дуже не йняв віри паничеві і чогось страхався тієї книжечки. Він бачив такі книжечки в тяжку годину свого життя, як його сина в некрути брали, як його ганяли на панщину й записували панщанні дні.
- І нащо, паничу, вам здалися наші пісні та казки? Ви народ вчений, письменний.
- Ви, діду, людина стара, то зрозумієте мене. Я людина вчена, і я дуже цікавий знати все, навіть пісні, та ще й стародавні, козацькі.
- О, я козацьких пісень багацько знаю! - сказав дід, не втерпівши.
- Бачите, діду, тепер вже пишуть книжки сільською українською мовою, то й сільська мова, й сільські пісні стали дуже потрібні задля вчених людей.
- Може, й правда; може, воно й так! Не знаю! Ви письменні; ви більше за мене знаєте.
Вважаючи на те, що дід трохи подається, Радюк витяг з кишені кілька дрібних книжечок і знайшов між ними ті, де були Шевченкові утвори. Він знайшов Шевченкову "Наймичку" і почав читати. Не вперше він читав селянам українські утвори Вовчка й Шевченка і знав, що ні одна поема не доходить так до серця, як "Наймичка".
- Чи ти ба! їй-богу, по-нашому написано! - аж крикнув наймит, лежачи животом на траві. І він посунувся на грудях ближче й почав слухать, підперши лице долонями й пацаючи вряди-годи ногами.
