Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Іван дістав свого коня, і тепер він весь час у сідлі. Радгосп прийняв зовсім інший вигляд. З культпропу зроблено контору, плякати забуто, політруків відправлено назад до партії. Все більше з'являлось різного тягла, все більше й більше корів і свиней. Купували, де могли і як могли. Бракувало кредитів. Іван позичав на власну руку, входив в ділові стосунки з іншими радгоспами, з шкільними господарствами, з окремими людьми, якщо такі десь появлялися. Як тільки скінчилася перша сівба, всі сили кинуто на ремонт. Вичищались грузи, крились дахи, прочищались доріжки, підстригались дерева, садились квіти. Цілі валки матеріялів потягнулись до радгоспу — збіжжя, солома, дерево, молодий висад, знаряддя. Іван ненаситний для нього нема забагато, все скуповує, все тягне.
І кухню достотно змінили, звели піддашшя вмурували котли, поставили столи. Тільки вариво не зміг змінити — все кандьор та кандьор пшоняний та баланда гречана. Найбільша Іванова журба, якій годі зарадити.
Соковитий, яскравий, соняшний ранок, гомонять навіжено жайворонки, б'є зозуля, Іван мчить через парк, через город, через поля на своєму каштановому, що дістав у військових. На кожній ділянці люди. Рухаються кволо, повільно, іноді сидять чи лежать. Побачать директора — швидше зводяться, швидше рухають руками.
— Добридень дівки! І що ж це ви не співаєте?
— Нас колись, товаришу директор, вчили такої байки: «і кому же в ум пойдьот на желудок пєть голодний».
— Ти, бачу, вчена!
— Вчена та недовчена — відповідає красуня.
Іван мчить далі. Ось трактористи заорюють лисини в житі, що вимерзли. Жито нерівне, підніжжя заросле дерном.
— Здоров, Сидоре! Ну, як іде?
— Йде то йде, а от що махорки катма… Вмираю, товаришу директор!
— Не вмреш, не вмреш, а махорка буде. — Іван далі стрибає через поле люцерни до картоплиська. Тут найбільше люду — босі, в полотняному, мовчазні. — І це ви сьогодні стільки втяли? Федоро! Ой, не пущу Ониська на вишки. Затям!
— Мені тепер не до Ониська.
— Ну, розпустила нюні. А ще й Семенова дочка! — Іван скаче далі. Буряки, капуста, соняшники, кукурудза, мак. І скрізь рух.
По полях засюрчав сюрчок. Обід. З усіх усюдів змійками в'ються разочки людей в напрямку двору.
— Ей, Оксано! Чого дзьоба повісила? — гомонить невгомонний Гнат, Куркулем званий. Залишаяні щоки, порепані губи, обвітрений чуб. Тягне його «отут в бебехах та ще під печінкою», але й до Оксани десь там тягне.
За Оксану говорить Малашка — єдина ще тут «бой-дівка».
— Вона, бач, хвалиться: поснідала либонь росою Божою, вітриком закусила, сонечком запила.
— А, баланди поїсть і все загоїться. Сьогодні жижавка!
— Ти б, Гнате, язичка тримав — вилетить.
— То він, бач, листя вишневого накурився, мозок вчадів.
— Ну, ви там недоторки, а думав котрусь для ночі виберу…
Заспівав Гнат хрипло з останніх сил. На широкому, зеленому дворі стоять довгими хвостами, одно біля одного, дівчата й хлопці, у кожного якась посудина. На кількох стовпах піддашшя, крите старою, поржавілою бляхою, велечезний відкритий котел парує на підмурівці, міцна, з позакачуваними рукавами і підтиканою спідницею, завкухні Параска, дерев'яним черпаком наливає кожному миску зеленої юшки з молодої кропивки. Тут же побіч менший котел з кашею і великий стіл з горою накраяного, чорного хліба. Черпак баланди, ложка гречаної каши, окраєць хліба.
— Ви б, Параско, змилувались та вкинули до тієї баланди хоч якого кота.
— Або хоч яку ворону.
— А ви такі бистрі, то зловіть. І вкину, — говорить Параска.
— Лийте, лийте. Для мене відерце баланди і пузо повне. А може б так вареничків… Та із сметанкою…
— заспівав котрийсь.
— Лийте, лийте! Не задержуй поїзда!
— Ееех! — зідхає в голос дядько Свирид.
— Тільки, Свириде, без політики. Тільки без політики!
Беруть і відходять, беруть і відходять, розсідаються біля стола, на траві, на колоді, брязкають мисочки, черепи, риночки, бляшанки. Поївши, кожне миє в кориті свій посуд. Тракторист Сидір, що його вельми вченим визнають, бо книги всілякі вичитує та на скрипці польку підпідьомкає, тай галстуха попід шию крутить… Зараз він в комбінезоні засмальцьованім та й руки в оливі… Так той самий Сидір підсунувся до Гната, що лине пузом до неба, з руками під потилицею, а очі, мов у кота, зажмурені, і канючить:
— Вишню ще маєш?
— Ууум! — бурчить крізь сон Гнат.
— Вииишні дай! Тягне!
— Не витягне… Ти ж тракторист. Махри домагайся.
— Не дають.
— То бий по трактору… ууум! Ууум!
— гуде Гнат і одразу засипає.
Довкруги розкидані по траві голі, брудні, засмаглі жіночі ноги, худі зашльогані обличчя. Там то там димок виринає, і курці зсовуються в такі місця, мов таргани до кришки хліба. Вилинялий, подібний на мощі печерського угодника, дядько з сивастою, коротко стриженою, вивітреною бородою, наполегливо дивиться в рот сусідові, що в ньому стирчить шматок згорненого, жовтого паперу. Засохлі його уста самі по собі плямкають.
— Дай, слух, разок…
— На! Тягни! — Угодник печерський з побожністю переймає за чубок бичка і жадібно його смокче. Інший знову гризе чубук люльки — листям, ватою, корою набиває, дим, мов з димаря, валить, гострим чадом несе… І розмовляє з сусідом Греком Дмитром з Решіток…
— Та в нього ж… У Мороза… Бувало: сало вам, отаке в долоню, старе, залежане, пампушки з часником… Гладишка кислого молока… А прийдеш увечорі, так хрест святий, що не брешу: миска отака вареників, що їйбогу, їси, їси, черево тріщить, а ти їси… На сніп жали… Сім йому — восьмий собі… Нажнеш копу. Дев'ять з половиною собі, а сніп дванадцять хунтів… От і щитай. А тут півхунта… — додає по хвилині перерви. Дмитро Грек мовчить. Все мовчить. Босі ноги стирчать догори. Чути хропіння. Від стріхи до стріхи шпарко прошмигують горобці, за городами у синяві над луками кружляють лелеки.
І враз від конюшні сюрчок.
— Дайош! Дайош! — гукає бригадир. Босі ноги поволі ворушаться, голови поволі підводяться. Дівчата розпростують спідниці… І знову по розлогих полях у ясному леготі сонця вештаються темні точки. Лелеки далі кружляють в глибокій синяві.
Іван росте вгору — така вість пішла про нього довкруги. На всі засідання до області кличуть, думки про все питають, до Києва раз-по-раз викликають, і до преси пішло, і в Москві вже знають. А тут довкруги дивне твориться, села на корню висихають, знов хвилею пройшла чистка, на цей раз не петлюрівців, не білих, не троцкістів, а бригадирів, райкомів, комсомольців. Впали й такі спілі груші, як перший з перших стражів революції великого жовтня Мишко Калиниченко. Вість про це кривавою плямою відбилася довкруги, кажуть, за ним давно назирці ходили, бачили совість його, як ніч темну, а то враз до попа пішов, навколішки впав, руки здіймав, рясу брудну і драну цілував, — спасіть, отче, бо гине жива душа!
— Така, бачте, плянета на нього найшла. І забрали непокаяну душу, а коли спитали чи правда, що в попа був — вдарився в груди: — Був не був, а беріть! Готов, братці! Віддаю себе на поруганіє.
Не дуже за ним, за Мишком, плакали, а Параска Кудирлиха так та прилюдно христилася та до самого неба співала:
— Ой, дійшли мої та молитвоньки та до самого Господонька… Та до матінки Цариці нашої небесної — ой, дійшли! А Господонько наш святий та не прийде києм карати, сам ти, глюципере проклятий, руку на себе положиш, прийдуть по тебе такі ж головорізи, як і ти сам, і не стане по вас сліду людського, а діткам та внукам переказуватимуть, які то ви на цій землі грішній та діла творили — Ироди ви западющі!
