Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

У Катрини перехопило подих, і вона запитально кивнула на жовтий будинок.

— Атож, — відповів Харрі. — Професор Філіп Беккер.

Очі Катрини Братт спалахнули, але голос залишався спо­кійним.

— Є відчуття, що я незабаром натисну на delete.

— Можливо. — Харрі перевірив, чи всі патрони на місці.

— Так, двох викрадачів жінок з одним і тим самим почерком бути не може. — І Катрина покрутила головою, наче розминаючись перед боксерським двобоєм.

— І я так вважаю.

— Ех, якби знаття про це, коли ми були тут уперше!

«Чому я, — подумав Харрі, — на відміну від Катрини Братт, майже не відчуваю ніякого збудження, чому не кваплюся провести затримання? Тому що точно знаю, що буде потім». А потім буде спустошливе усвідомлення, що він спізнився. Щось подібне, мабуть, відчуває пожежник, дивлячись на руїни, що куряться. Так, але не цього разу. Цього разу ним володіло інше відчуття. Сумнів. Відбитки пальців та запис із «Стуру-центру» будуть, звісно, прийняті в суді, але все одно доказів замало. Цей убивця банальних помилок не припускався. Та й не міг Беккер бути тією людиною, яка приліпила голову Сильвії Оттерсен на тулуб сніговика й заморозила поліцейського в його власному холодильнику, та ще й написала Харрі: «Ти маєш запитати себе ось про що. Хто зліпив сніговика?»

— Ну то що? — запитала Катрина. — Братимемо самі?

— Поки що чекаємо, коли під’їдуть хлопці. Потім зателефонуємо.

— А якщо він не вдома?

— Він удома.

— Звідки ти...

— Подивися на вікно у вітальні. Затримай погляд на секунду-другу.

Вона подивилася. І побачила за склом великого панорамного вікна біле мерехтіння, яке він, мабуть, давно помітив. Відблиск від екрана телевізора.

Вони чекали мовчки, і на вулиці було тихо. Каркнула во­рона — і знову тиша. І тут задзвонив телефон Харрі — прибули машини прикриття.

Харрі коротко змалював їм ситуацію: він не хоче бачити жодного хлопця у формі, поки їх не покличуть або вони не почують постріл чи крики.

— Вимкни звук у мобільнику, — порадила Катрина, коли він скінчив розмову.

Харрі усміхнувся, зробив, як вона сказала, і скоса кинув погляд на її обличчя. Він пам’ятав, яким воно було, коли вони відчинили холодильник, але тепер на цьому обличчі не відбивалося ані страху, ані хвилювання, тільки зосередженість. Харрі сунув телефон до кишені піджака, де він стукнувся об револьвер.

Вони вийшли з машини, перейшли дорогу й відчинили двері. Мокрий гравій вперто обліплював підошви. Харрі затримав погляд на вікні у вітальні й прослідкував за рухом тіні на білому килимі.

Перед дверима Катрина подивилася на Харрі, той кивнув. Вона подзвонила. Зсередини пролунало вимогливе «дінь-дон».

Вони зачекали. Нічого. Ані кроків, ані тіней за скляними дверима. Харрі приклав до них вухо — найпростіший та дивовижно ефективний спосіб дізнатися, що діється всередині будинку, але нічого не почув, навіть звуків телевізора. Тоді він відійшов на три кроки назад, узявся обома руками за край даху над ґанком і підтягнувся, поки не побачив через вікно всю вітальню. Спиною до нього на підлозі перед телевізором сиділа, схрестивши ноги, людина в сірому пальті. На гулястому черепі чорним німбом сиділи величезні навушники. Від них до телевізора тягнувся дріт.

— У нього навушники, він нічого не чує, — сказав Харрі, опускаючись вниз та спостерігаючи, як Катрина обережно натискає ручку дверей.

Гумові прокладки по периметру дверей з легким шурхотом відігнулися.

— Схоже, на нас чекали, — тихо сказала Катрина й уві­йшла до будинку.

Захоплений зненацька, Харрі, беззвучно лаючись, послідував за нею. Катрина була вже біля дверей до вітальні і відчинила їх. Вона стояла у проймі, поки Харрі не опинився поруч. Зробила крок убік, проминула невеликий п’єдестал, ваза на якому загрозливо гойднулася, але, на щастя, не впала.

До людини, яка сиділа спиною до них перед телевізором, залишалося не менше шести метрів.

На екрані маленький хлопчик невпевнено намагався зробити крок, тримаючись за палець усміхненої жінки. При­ставка DVD під телевізором сяяла блакитними вогниками. Дежа-в’ю. Харрі вже це бачив і відчував це горе: так само тихо було в кімнаті, така сама любительська зйомка сімейного щастя, контраст між «тоді» та «зараз», трагедія, зіграна майже до кінця, яка чекає на фінал.

Катрина підняла палець, але Харрі сам устиг помітити.

Прямо за чоловіком, між незакінченою головоломкою та гральною приставкою «Геймбій», лежав, наче звичайна іг­рашка, пістолет. «Глок-21», оцінив Харрі й відчув, як заклекотіла кров від раптового припливу адреналіну.

У них було дві можливості: залишатися біля дверей, гукнути Беккера й розбиратися з наслідками конфлікту з озб­роєною людиною. Або роззброїти його до того, як він їх помітить. Харрі поклав руку на плече Катрині й заступив її собою, а сам у цей час обмірковував, скільки секунд знадобиться Беккеру, щоб обернутися, схопити пістолет, прицілитися й вистрелити. Самому Харрі, мабуть, щоб дістатися до Беккера, вистачить чотирьох великих кроків. За спиною в Харрі не було світла, отже тінь він не відкине, а екран телевізора надто яскравий, у ньому він не відіб’ється.

Харрі затамував подих і зробив крок — якомога тихіше, спина перед телевізором навіть не поворухнулася. Підняв ногу, уже хотів зробити другий крок, — і тут позаду почувся дзенькіт. Проклята ваза! Людина різко повернулася, Харрі побачив здивоване обличчя Філіпа Беккера.

Харрі закляк, вони витріщилися один на одного, екран телевізора позаду Беккера раптом згас. Беккер розтулив рота, наче хотів щось сказати, білки очей у нього почервоніли, а щоки блищали від сліз.

— Пістолет! — крикнула Катрина.

Харрі спіймав її відображення в екрані: вона стояла в дверях, широко розставивши ноги, витягнувши вперед руки, які стискали револьвер.

Здавалося, час сповільнив біг, став тягучою безформною матерією, і тільки почуття продовжували жити у реальному часі.

Досвідчений поліцейський, яким був Харрі, мав інстинк­тивно впасти на підлогу й вихопити зброю, але його зупинила яскрава, різка, наче стоп-кадр, картинка, що промайнула в глибині свідомості: мертва людина лежить на підлозі, вражена кулею досвідченого поліцейського. Знову дежа-в’ю. Ще одна ознака минулого. Харрі пересунувся праворуч, перекриваючи Катрині лінію обстрілу, і почув за спиною клацання добре змащеної зброї, звук курка, що став на місце, — палець відпустив спусковий гачок.

Пістолет лежав прямо біля лівої руки Беккера, на яку він опирався. Кісточки пальців та зап’ясток побіліли. Отже, на них припадає вага тіла. У правій руці — пульт від телевізора. Якщо Беккер зараз спробує взяти пістолет правою рукою, він утратить рівновагу.

— Не рухайся, — голосно сказав Харрі.

Один рух Беккер таки зробив: двічі кліпнув очима, наче від цього Катрина та Харрі мали зникнути. Харрі спокійно та впевнено підійшов до нього, нахилився й підняв пістолет, що був на подив легкий. Такий легкий, що Харрі зрозумів: він не заряджений.

Він поклав пістолет до кишені поруч зі своїм револьвером і присів навпочіпки. У віддзеркаленні на екрані він бачив, що Катрина все ще цілиться в них, від хвилювання переминаючись з ноги на ногу. Харрі простягнув Беккеру руку, той відсахнувся й повалився на підлогу, Харрі зняв із нього навушники.

— Де Юнас? — запитав Харрі.

Беккер подивився на нього, явно не розуміючи, ані про що його запитують, ані що взагалі відбувається.

— Де Юнас? — повторив Харрі й закричав: — Юнасе! Юнасе, ти тут?

— Тихіше! — сказав Беккер. — Він спить. — Голос у нього був сонний, наче він накачався заспокійливим. Він показав на навушники. — Не можна його будити.

Харрі ковтнув слину:

— Де він?

— Де? — Беккер потрусив своєю ґулястою головою. Зда­ється, він тільки зараз упізнав Харрі. — У своєму ліжку, звіс­но. Всі хлопчики мають спати в своїх ліжках, — співучим голосом додав він.

Харрі поліз до іншої кишені піджака й дістав наручники.

— Витягніть руки, — наказав він.