Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗
3 серпня 2006 року Президент України Віктор Ющенко назвав Віктора Януковича прем’єр-міністром України.
Юрій Луценко, чия посада лишалася для уряду реваншистів найбільш привабливою, не раз і не два заявляв про свій намір працювати на своєму місці тільки з «помаранчевою» командою. Після призначення Януковича головою уряду він залишився в ньому.
– Так, я тоді втратив у рейтингах, це безумовно. Але я про рейтинги не думав. Все ж таки працювати треба було, якісь рішення приймати треба. Я дійсно категорично не хотів працювати з урядом Януковича. А далі відбувалися такі речі. Президент, який кивав, коли я говорив про своє негайне звільнення, і ніколи не суперечив у цих заявах, раптом почав відігрувати назад і казати: «У мене нема кандидата на цю посаду, і я би хотів, щоб ти лишився». Я пояснював, що мені це неприйнятно, і я публічно це оголосив. «Тим не менше, – говорить президент, я буду відстоювати твою кандидатуру». Для мене цей уряд не змінив ні на йоту роботу МВС. Хтось не вірить, але на той момент свідки по Щербаню давали показання, і сам він був «Беркутом» зустрінутий в аеропорту. Були затримані всі сто двадцять молодчиків, які пішли на штурм найбільшого в Україні Дніпропетровського ринку з використанням заточок і гумових пістолетів. Вся ця зброя використовувалася проти міліції. Ринок ми не віддали. Незважаючи ні на що, в Криму за підозрою в причетності до банди, на рахунку якої – десятки трупів, був затриманий депутат від «регіоналів», який мав там статус «смотрящего». [36] Правда, всі ці речі були поховані Прокуратурою. Бо на той момент донецький пришелець прийшов і в Генпрокуратуру, де «сів» на слідство і поховав будь-які наші починання. Я робив усе, що міг, хоча мені регулярно натякали, щоб я написав заяву. Коли зрозуміли, що мене не можна ні приручити, ні змінити, в боротьбі з міністром стали нищити міліцію.
Сьогодні Юрій згадує, що друга половина 2006 року для нього пройшла під знаком зняття з посади. З одного боку, він розумів бажання президента не віддавати реваншистам МВС, Міністерство оборони та Міністерство закордонних справ. З іншого – відчував, що кожен день роботи з тими, до кого він ставився з неприхованою відразою, стає дедалі менш результативним для нього як керівника МВС. Живучи в очікуванні зняття, він уже не міг і не мав права приймати якісь кардинальні рішення, розуміючи: дуже скоро вони будуть скасовані провладним наступником. Зрештою польовий командир усвідомлював, наскільки він втрачає довіру тих, хто вірив йому і йшов за ним у 2000–2004 роках.
Нарешті крига скресла.
– Я виніс всі речі з кабінету, поставив прощальні рюмки, запросив міністрів, із якими дружив. Ми вже встигли по рюмці випити, коли мені подзвонили: Янукович хоче зі мною зустрітись. Я кажу, що я з ним не хочу зустрічатися. Тим не менше мене попросили терміново під їхати. Звертався особисто один із керівників Партії регіонів, у нього екстрена ситуація. Я думаю: в нього, можливо, дійсно щось сталося. Зустрілися. Він каже: «З вами хоче зустрітися Віктор Федорович». Я кажу, що я з ним ні хера не хочу зустрічатися. І тут він заходить з іншої кімнати, посміхається. А ми з ним не бачилися два роки, з часів революції. «Вікторе Федоровичу, – кажу, – здрасьтє. А я ось кажу, що з вами працювати не хочу і не буду». Він: «Ты не горячись, вот президент говорит, что видит на этом месте только тебя. Я, в принципе, не против, только возьмешь первым замом такого-то». – «Вікторе Федоровичу, в мене смотрящих ніколи не було і не буде». – «А как мы будем работать?» – «Ми якщо і будемо працювати, то ви будете працювати тільки зі мною, а не зі смотрящим. Я зараз піду до президента і напишу йому заяву про відвід, бо я так працювати не хочу». Він каже, що це моя справа. В принципі, на цьому розмова завершилася. Президент мене не прийняв. Я чотири з половиною години просидів у нього в приймальні. Я знав, що він прийшов і перебуває в кабінеті. Я в принципі не скаржуся на здоров’я, але в результаті такого сидіння мій тиск дуже сильно піднявся. Я був госпіталізований і опинився в лікарні, під крапельницею. Звичайно, я міг написати і після цього заяву про відставку, і вона була б задовільнена. Але тут саме з’явилися працівники МВС і сказали: «Такий хід дуже красивий для політика і неправильний для керівника міністерства. Є незавершені справи». Я довго думав і вирішив: я залишуся сам із собою в цьому уряді. Зробив прес-конференцію, приніс вибачення за те, що я змінюю своє рішення, і сказав, що все-таки мої дії будуть такими ж, як в уряді Тимошенко і Єханурова. Між іншим, коли Янукович гучно святкував сто днів уряду, мене на місці спитали, які підсумки моїх ста днів у цьому уряді. Тоді я сказав: мої сто днів минули в незабутньому 2005 році, і з тих пір я пріоритети не міняв.
Цікаво, що залишити Луценка міністром внутрішніх справ рекомендував не хто інший, як тепер уже народний депутат Рінат Ахметов. Незважаючи на те, що рік тому Луценко викликав його з-за кордону попити чайку, обіцяючи в разі відмови важкі сорок років. «Я не адвокат Луценка, але виступав як адвокат, – пояснює бізнесмен. – Я забув про обшук у «Люксі», проведений із бронетранспортером. Я забув про те, що моїх співробітників клали обличчям на землю. Я забув, що в брудному взутті бігали по моєму ліжку. Я сказав: «Ми мусимо бути шляхетні, ми мусимо дивитися вперед, ми мусимо бути вище цього. Уразі, якщо Луценко як професіонал не буде справлятись, я перший проголосую проти нього».
Проте 2 листопада, коли в парламенті голосували відсторонення Луценка від посади, його голос значиться серед тих, хто проголосував «за». Правда, особисто Ахметов не відвідував парламенту з серпня 2006 року, а сам він зізнався, що віддав свою картку для голосування колезі-однопартійцю, депутату Борису Колесникову. Зміна пояснюється дуже просто: Луценка не приручили. Гучна справа депутата кримського парламенту від блоку «За Януковича» О. Мельника стала останньою краплею.
Луценко направив на півострів спеціальну групу для доведення старих справ проти членів найкрупніших ОПГ регіону – «Башмаків» та «Сейлему». За підтримки прокурора Криму на півострові активно почали затримувати бойовиків. У горах Криму відкопували десятки трупів, в катакомбах знаходили зброю. Декілька депутатів місцевого парламенту емігрували до Росії та Ізраїлю. Один з них – Олександр Мельник – повірив у нову, «свою», владу, повернувся і був затриманий. Його привезли в Київ під стіни суду, щоб отримати рішення про увязнення в зв’язку з підозрою в десятках епізодів злочинної діяльності групи, на рахунку якої Луценко назвав вбивство головного редактора севастопольської газети, двох міліціонерів та десятків бізнесменів. Новопризначений заступник Генпрокурора з донецькою пропискою Кузьмін вчинив просто: протягом трьох діб не подав подання до суду, і затриманого мусили відпустити. Він відразу виїхав знову до Москви.
Тепер відомо, що для усунення Луценка було передбачено два плани. Перший: профільний комітет рекомендує парламенту викликати міністра для звіту, а потім задовольнити його заяву про відставку. Факт, що Луценко цю заяву вже відкликав, вони проігнорували. Одначе задіяти цей сценарій не вдалося. Другий: відсторонення Луценка з посади разом зі створенням комісії за фактом публікації про міліцейське свавілля у газеті «2000», відомій своїми антипомаранчевими поглядами. В результаті застосували запроваджений другий варіант – і якщо звільнити Луценка не вдасться, то підвісити на гачок – реально.
Комісію по Луценку очолив Володимир Сівкович із Партії регіонів. Цікаво, що сам він мав шанси стати фігурантом у справі, яку порушувало МВС, – про те, як виводилися гроші «Укрзалізниці» на проведення міфічної аерофотозйомки. Загалом, голосування стосовно Луценка відбило процеси, які відбуваються за політичними лаштунками. Генпрокуратура не підтвердила жодного з десятків звинувачень проти міністра. Напередодні Янукович заявив у парламенті, що не має претензій до Луценка. Але навряд чи голоси Партії регіонів віддавалися за відсторонення Луценка без погодження з Януковичем. Не менш цікаво, що за відсторонення Луценка проголосував і Сергій Клюєв, брат якого підтримує теплі стосунки з міністром внутрішніх справ.
36
Прізвище він не назвав, але, за версією «Української правди» (2.11.2006) зрозуміло, що Луценко мав на увазі Олександра Мельника з Партії регіонів у парламенті півострова.
