Варан - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн txt) 📗
Гордин захрипів. Рожева слина з новою силою покотилась по його підборіддю.
– Забирай, – звелів Підставка.
Рудий підхопив обм’якле тіло колишнього полководця, і за декілька секунд у кімнаті знову були тільки Підставка й Варан. І запах крові.
– Дати тобі останнє слово? – тихо спитав Підставка. – Чи одразу – на плаху?
Варан повільно повернувся на своє місце. Усівся в крісло, укрите шкурою донного дракона. Розгладив карту на коліні.
Підставка чекав, закинувши голову, роздувши величезні ніздрі.
– Ваша Незрушносте, – усе так само повільно сказав Варан. – Першим, хто наніс Залісся на карту, був бродяга на прізвисько Масляний Гак. Карлючки його не збереглись, але за особистим наказом намісника Лісового краю знято копію… Намісник – не теперішній, а ще той, колишній – вів нескінченну боротьбу з розбійниками, осілими в Чаші. Коли-не-коли серед протоколів допитів з’являлись вельми докладні землеписні пояснення… Усі вони – чи більша частина – збереглись в імператорському архіві. Жодне з них не суперечить тому, що я бачив на власні очі.
Ніздрі Підставки заворушились швидше.
– Моя власна карта, – продовжував Варан, долаючи раптову млосну слабкість, – усього лише закріплює на папері єдину правду: у Заліссі, названому також Чашею, повно заселених бунтівниками печер – але по краях, у пагорбах, біля підошви гір. У центрі, на рівнині, ніколи не було ані ярів, ані щілин, ані скельних розламів. Це все, що я можу вам сказати.
Білі й сині світильники, що горіли вздовж стін, замикали кімнату в бліде намисто світла. Підставка мовчав, не спускаючи з Варана ніздрів.
Варан раптом згадав Ліку. Злякався долі, що їй судилась. Якщо я тільки вилізу з цієї халепи, подумав Варан, я що-небудь для неї придумаю. Який-небудь шлях до відступу – будиночок купити на її ім’я… Скласти папір, що вона, мовляв, сама собі пані й може мешкати як усередині двох кордонів, так і поза їхніми межами…
Підставка трохи розплющив очі. Глянув на Варана з цікавістю:
– Пам’ять у тебе добра. Маєш ти певні чесноти, землеміре, таки маєш… Ну скажи ти мені: звідки там узятися розламам, якщо перше їх не було? Га? Гордина, бідаку, допитали, і він нітрошечки не бреше. Ти уявляєш, яка має бути щілина, щоб умістити сотню лучників? Щось не чути, щоб у Заліссі в останні роки ставались землетруси чи інші які лиха. Тихо-мирно, море коло берегів як люстерко… Може, ти не розгледів розламів, га? Адже Гордин – теж не розгледів… Травкою поросло, кущиками, ти й не помітив?
– Серед бунтарської потолочі, звісно ж, немає магів? – тихо спитав Варан.
Очі Підставки широко розплющились – і вперше за весь час розмови зробились яскравішими від ніздрів.
– А от цього ти мені не кажи, – попросив він тихо і виразно. – Це діло не про твою голову, землеміре. Для миру й спокою нам легше оголосити спільником тебе, ніж доповісти Імператору й вельможам, що на боці бунтівників у нас – невідомий досі маг… Тому що продажний чиновник – це нормально. А невідомий маг, здатний ламати землю, мов хлібець – це погано, дуже погано. Ось так.
Варан відкинувся на спинку крісла. Підставка, Імператорський Стовп, умів бути переконливим. Певно, він і Гордину Золоті Крила, командиру крилатої варти, так само дохідливо викладав свої міркування… зовсім недавно. Увечері.
– Якщо, – повільно почав Варан, – я кажу «якщо»… бо це всього лише припущення, правда? Але якщо серед бунтівників насправді є маг… Імперії було б найкраще його виявити.
– Ти що, дурень, Варасю? Імперія в моїй особі тільки це й робить!
Варан швидко перевів погляд із очей Підставки на його ніздрі й назад.
– Чутки про якогось мага, який допомагає бунтівникам, – старі як світ! Це легендарний образ, так само як підземна яга, що зжирає неслухняних дітей, або повітряний корабель, що возить вірних жінок на свято до королеви квітів, а під невірними дружинами його палуба проломлюється… Це стара байка. Усі бунтівники завжди повторюють, що в них є свій маг. Усі вони в це вірять… Бунтівникам хочеться магів, магам хочеться бунтувати. Саме тому Імператор тримає всіх чаклунів на видноті. Провінції та містечка, острівці, де нема де поставити ліву ногу – усюди зводять розкішні вежі або риють розкішні нори, і з превеликим блиском поселяють туди Імператорського мага… Якого, даруй на слові, Шуу? Так, усі вони представляють імперію, усі вони грізні, таємничі і навіюють трепет… А ще – їх видно, Варане. Вони далеко – і водночас як на долоні. Маг стежить за місцевим царком, царьок стежить за магом. Дуже зручно. Розумієш?
– Так, – сказав Варан.
Підставка нахилив голову до плеча:
– І справді… розумієш більше, ніж хочеш показати. До чого я це все розповідаю, Варане? Зараз мені потрібен час. Треба виправдати невдачу в Заліссі й задушити чергові чутки про бунтівного мага. Ти згоден принести себе в жертву Імперії й признатись у підробці?
Повітря в кімнаті задрижало. Білі й сині вогники тихо заговорили між собою – Варан чув їхні голоси, але не міг розібрати слів. Серце його, печінка й тельбухи зробились легкими, як під час падіння зі скелі – перш ніж гвинт розгорне свої лопаті, буде довге-довге падіння…
– Ні, – сказав Варан здивовано. – З якого це дива?
Підставка дивився на нього з незрозумілим виразом.
Вогники замовкли, і повітря більше не дрижало. Варан труснув головою; відчуття було таке, неначебто напередодні він добряче напився.
– Ну гаразд, – сказав Підставка м’яко. – Не хочеш – то не треба… Іди.
Варан не рухався з місця.
– Іди-іди. – Підставка роздратовано махнув рукою. – Забирайся до своєї красуні, перекажи їй вітання від мене… Завтра щоб до дев’ятої був у канцелярії. Забирайся, мені ще працювати…
Варан піднявся. Руки-ноги отерпли й ледве слухались. Луска донного дракона дзвякнула, немов крізь вату.
– На добраніч, Ваша Незрушносте.
– Іди, заради Імператора, бачити тебе не можу…
Варан розвернувся й рушив до того місця, де в стіні мали бути двері. Звичайно вони самі розчинялись, коли він наближався, ось і тепер стулки роз’їхались…
Один крок. І все. Свіже повітря, Ліка… О, як він любить життя. Як він цінує кожну хвилину. Кожну барву неба, кожну кульку повітря, що підіймалася з дна на поверхню…
– Лереаларуун, – тихо сказав за його спиною Підставка. Сказав, немов сам собі.
Стулки дверей, перше роз’їхавшись перед Вараном, раптом смикнулись і зачинились знову. Він зупинився, стоячи перед глухою стіною.
– Лереаларуун? – повторив Підставка, мов сам собі не вірячи. – Ти, землеміре, знаєш це ім’я?!
Варан повільно розвернувся. Його Незрушність різко, з якимось навіть поспіхом піднявся з крісла, перейшов кімнату, зупинився за півкроку від Варана й жадібно потягнув носом повітря:
– Ой… ой-ой-ой. Ану сядь, землеміре.
Варан скорився. Підставка лишився стояти; бліда рука його з довгими зміїстими пальцями лягла Варану на плече:
– Кажи.
– Я виріс на Круглому Іклі, – сказав Варан. – Пан, якого ви назвали, був там Імператорським магом.
– Маленький піддонець знав, як звати мешканця вежі?
– Я зустрів його, коли він прибув на острів. Він прибув на поштовому човні… Згодом ми здибалися ще раз. Мене звинуватили в… одне слово, мені «пощастило» знайти тайник із фальшивими грішми, і я здуру став їх тратити. Пан, якого ви назвали, виправдав мене перед князем, справедливо завваживши, що п’ятнадцятирічний піддонець не в змозі друкувати імператорські «сотки». Це все.
– Що ти мелеш! – Підставка забрав руку з Варанового плеча й гидливо вп’явся очима у свою долоню. – Які гроші… яке… Кругле Ікло?!
– Пан, якого ви назвали…
– Називай його на ім’я!
– Мені завжди складно було його вимовити, – помовчавши, признався Варан.
Підставка сопів. Никав по кабінету, ворушачи папери носаком кімнатної пантофлі. Поглядав на Варана люто, майже з ненавистю. Двома руками чесав щоки, від чого на блідій шкірі проступали червоні смуги.
– Кругле Ікло… Там був тайник з імператорськими грішми?
