Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
накладався на лад знаменитих фуг, думки мої прибирали їхнього темпу й ритму, їхньої тональності.
А чому б я не міг і стати жертвою експерименту, скажімо, Центрального розвідувального управління США? Цілком можливо. Хіба для ведення стратегічної розвідки вони тепер не використовують космічні апарати? Використовують, виводячи з допомогою ракети-носія «Торадже- на» на орбіту довкола Землі космічних шпигунів. Так само використовують як для стратегічної, так і для тактичної розвідки сучасні літаки зі змінною стріловидністю крила. А безпілотні й пілотовані «чорні шпигуни», які випускає фірма «Локхід»! А корабель-шпигун «Пуебло», обладнаний радіоелектронною апаратурою! Хіба не могла вся ця шпигунська надсучасна барахлівка сконцентрувати свої зусилля на тому, щоб із допомогою канібальського експерименту затягнути мене в свої шпигунські сіті?
Саме тепер, коли старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок» та полетів до Америки!
Ця думка спалахнула в моїй свідомості в музичному супроводі вже не фуги, а фугетти. Звісно, вона могла народитись під фугу й під фугато, але... може... все-таки... є... якась... закономірність у тому, що вона появилась на світ божий саме під фугетту?!
Хитрощам ворожих розвідувальних служб немає меж. Отой Пентагон у каламутній воді рибу ловить, а хоче з води вийти сухим. Оте Федеральне бюро розслідувань саме лежить у калюжі, а на весь світ кричить: «Не бризкайте!» Рада національної безпеки і риби наловить, і ніг не замочить. Рада по розвідці при Раді національної безпеки уміє з чорного біле зробити, а з білого чорне. Розвідувальна служба по атомній енергії каркає, як ворона, а хитра, як чорт. Отож коли вони всі разом такі хитрі, то хіба не могли вдатись до такого єзуїтського експерименту наді мною?!
Еге ж, еге ж! Ви тільки подумайте — вміють замаскувати мікрофони в корпусах годинників, щоб секретно записувати чужі розмови. Уміють узяти звичайнісінький шматок пористої гуми, заховати в ньому радіолампи для радіопередавача — і будьте ласкаві, маєте контейнер для шпигуна. А розвідники-дипломати хіба в натільних поясах не перевозять таємні матеріали? А хіба не влаштовують тайники в замках дамських сумочок? А каністри не обладнують так, що в них можна перевозити шпигунські радіостанції? А автоматичні ручки не перетворюють на автоматичну зброю, яка хімічними речовинами стріляє? А для фотокопіювання документів не використовують фотоапарати типу «Мінокс», хіба не замасковують їхні камери під сірникові коробки?
Звісно, я не дамська сумочка й не каністра, не пориста гума й не натільний пояс, не автоматична ручка й не фотоапарат, які вони приловчились використовувати зі шпигунською метою. Я — це, прошу панів імперіалістів, таки я! Тому-то вони й змушені піти неторованими шляхами в розвідувальній службі, тому-то й вдались до жорстокого експерименту, обернувши мою суверенну особу на радіоприймач і, можливо, на радіопередавач. Ой зловорожі служби, для яких нема нічого святого чи недозволеного, які й маму рідну обернуть на шпигунське знаряддя із тайником замість серця, які й батькові рідному нададуть схожості з каністрою чи з чим там!
У голові клацнуло, затріщало — розряди в ефірі пішли довгою трасуючою смугою, наче хтось на космічній терниці бив коноплі. Музика зникла, натомість у голові за- вихорило-захурделило голосами дикторів, чоловічими й жіночими, а деякі то наче здавались безстатевими. Які тільки мови ллялися струмками в моїй свідомості — англійська, французька, німецька, італійська, іспанська, шведська, фінська, польська, датська, чеська, болгарська, угорська, румунська, турецька, арабська! І що характерно — кожна мова була до снаги й до тями, кожне слово розумів, хоча до приїзду у Яблунівку більш-менш був обізнаний лише з німецькою. Передачі радіостанцій різними мовами то творили звуковий коктейль, який годі скуштувати на смак, а то чітко сприймалися водночас усі слова багатьма мовами — хінді, іврит, курдська, японська, албанська... Я не знаю, радіти чи сумувати зі своєї феноменальної здатності не тільки приймати безліч радіостанцій, а й розуміти всі мови світу, проте одне знав безсумнівно: через оті ЦРУ. ФБР, ЮСІА та інші розвідувальні таємні організації нещасному Макару нема талану. І хоч роби та розсядься, а як нема талану, то нема!
Податись у район до начальника відділення міліції товариша Венеційського? Так і так, мовляв, прийшов із повин- ною, хоч і не знаю, в чому провина, та повинну голову меч не січе. Бо, може, я обернувся на резидентуру, н:г шпигунське гніздо! Хапайте мене — й викривайте перед усім світом зловорожі акції секретних служб імперіалізму, які й до Яблунівки сягнули.
І не встиг я, збираючись до району, причесатись перед дзеркалом і надіти свіжу краватку, як у голові різко клацнуло, в скронях стали відлунювати розряди в ефірі, й тоді різними мовами усі радіостанції світу стали повторювати одне й те саме слово. Різними мовами воно звучало однаково, майже однаково, проте ж була національна самобутність у вимові, котра в багатоликій сукупності надавала слову інтернаціональної ваги.
Це слово — Хома!
Це слово долинало до Яблунівки з Вашінгтона й Чікаго, з Токіо й Нагасакі, з Гонолулу й Сінгапура, з Делі й Карачі. Острови Фіджі посилали у світ: Хома! Ліссабон і Копенгаген, Сідней і Кінгстоун, Ріо-де-Жанейро й Гавана, Лондон, Париж, Мадрід, Афіни, Рим, Софія, Прага, Варшава, Будапешт — усі в колисочках уст вигойдували це ім’я, наче немовля в сповитку, і, здається, чим більше воно повторювалось, тим значнішого змісту сповнювалось, в його надрах відкривалась не тільки містка історична рет- роспектива, а й ще вагоміша історична перспектива.
Почувши, що весь світ розмаїттям мов тільки й говорить про Хому, я вже нітрохи не сумнівався в тому, що справді став жертвою фантастичного експерименту розвідувальних служб навіть не одної, а кількох імперіалістичних держав, яким украй потрібна вся інформація про яблунівського колгоспника, про того, кого всі народи з такою ніжністю називають: позичений чоловік, старший куди
пошлють із колгоспу «Барвінок», грибок маслючок українського золотого Поділля!
І чим більше я вслухався в голоси радіодикторів, чим ширша й значніша інформація про Хому проникала в мій мозок, у свідомість і підсвідомість, у кров, у нервову систему, тим помітніше мінялась уся моя структура, оновлювалась, модернізувалась... І завдяки цій оновленій та модернізованій структурі я зумів побачити, почути й осягнути такі речі, які за старої структури зоставались для мене речами за сімома замками. Про це — в подальших розділах нашої розповіді.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ,
де нарешті ми бачимо Америку й Хому за синім морем, а також чуємо мудрі міркування старшого куди пошлють про чужий спосіб життя і про права людини в цитаделі капіталізму
Отже, ставши жертвою каннібальського експерименту ворожих розвідувальних служб і перетворившись на химерну радіобіологічну істоту, а також маючи постійний доступ до таких органів буржуазної преси як «Вашінгтон-пост», «Нью-Йорк таймс», «Оррор», «Мессаджеро» (яблунівські молодиці приносили ці газети з районного ярмарку), я споживав найповнішу інформацію про все і всіх. Хотів я чи не хотів, проте інформація сама вливалась у моє єство, і я знав про найновіші наміри та заміри НАТО в Європі, про масові маніфестації західнонімецьких прихильників миру в Гамбурзі й Рейланд-Пфальці, про виступ канцлера Шмідта в ландтазі. Військовий альянс між Тель-Авівом і Вашінгтоном, евакуація американського дипломатичного персоналу з мусульманських країн, зростання інфляції в Англії, плани розташування ядерних ракет на території ФРН, бойові дії патріотів Зімбабве, стратегічне значення Ормузької протоки і фігура принца Кабуса... Весь цей потік інформації вливався в душу, аж через вуха хлюпало. А ще якась історія з ліжком, виготовленим у барокковому стилі,— в цьому ліжку спала англійська королева, імператор Ефіопії й колишній шах Ірану, тепер за нього заплачено більше десяти тисяч доларів. А ще таке новітнє захворювання як «екссонофобія» — це невроз, викликаний побоюванням, що на бензозаправній станції ти не дістанеш бензину чи тобі наллють неповний бак. А ще Бангкок, так зване місто ангелів, храм ранкової зорі, вежа якого прикрашена черепашками, шматочками кольорового скла, строкатими черепочками китайської порцеляни... І ще безліч усяких новин, чуток, повідомлень, вістей, заяв, інтерв’ю, спростувань і т. д. Горе, коли нічого не знаєш і потерпаєш від інформаційного голоду, та ще більше, мабуть, горе, коли вимушено страждаєш від інформаційного переїдання, коли пережираєшся знаннями.
