Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Проте я так не закричав до яблунівського люду, бо нічого б не втямили з моїх волань, а тільки подивилися б як на несамовитого, якого слід ізолювати від колгоспників «Барвінку» з допомогою районної міліції!
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ,
де відбуваються події ще загадковіші й химерніші
Гнаний банджо-гітарою з шістьма ординарними струнами, банджо-тенором із чотирма ординарними струнами, банджо-укулеєю, банджо-мандоліною та іншими немилосердними інструментами, котрі з чиєїсь жорстокої волі творили в моїй голові джазові еротичні ритми, я бравою риссю дістався берега яблунівського ставка. Злякавшись, жаби з зелених долоньок латаття шубовснули в глибину, розбивши на скалки небесну голубизну поверхні. Мабуть, і я б кинувся слідом за жабами в ставок — якщо музику не втоплю, то хоча б утоплю себе! —та в цей час музика в голові стихла. Запала тиша, солодша — всупереч усяким дисонансам — наймилозвучнішого суголосного звучання. Звільнення від тиранії какофонії було таке несподіване й раптове, що тиша спершу оглушила мене не менше, ніж недавнє вивергання пошлої еротики.
Не встиг я натішитись тишею, смакуючи нею, мов найприскіпливіший гурман, як у голові моїй щось клацнуло. З таким звуком перемикають зіпсовану клавішу в радіоприймачі, бажаючи послухати іншу програму. Почулися загонисті, вогняні звуки скрипки, басолі, бубона,— це грали українські троїсті музики. Свідомістю й підсвідомістю, нутром і єством, усіма своїми фібрами я відчув, що троїсті музики грають гопак. Власне, вони грали, а ритми гопака разом із кров’ю струменіли по моїх жилах, хвилі гопака доходили до кожної клітинки й капілярчика, вони складали моє дихання, зір моїх очей, матеріальність моїх думок і почуттів. І я — вже був не я, а якийсь феномен, який увібрав у себе зміст і форму танцю, а тепер неминуче мав виразити й зміст отой і форму. Усвідомлюючи чи й не усвідомлюючи своїх вчинків, бо зараз мої воля й свідомість належали якійсь вищій силі, а ця сила, можливо, прибрала подобизну народного танцю, я заходився танцювати гопак.
Танцював гопак, хоча здавалось, що то не я танцюю гопак, а гопак витанцьовує мною, як хоче. Розумієте? Взявся руками в боки і, присідаючи та викидаючи вперед ноги, вигукував:
— Жінку дайте! Хочу танцювати гопак із жінкою!
Власне, то не я кричав, а та вища сила народного танцю,
що підпорядкувала душу, кликала жінку, щоб шаленіти спільно з нею у вихорі, у полум’ї, у нестямі. І, видно, така вже була магія мого бажання, що неминуче мала витворити жінку — й витворила, й жінка раптом появилась із верболозів. Соломія! Скільки ж ми не бачилися з тобою, Соломіє, тож не барись, іди на вогонь танцю, хай вогонь спалює обох, бо тільки вдвох і можна звідати солодке страждання.
Загорнута в старовинні строї, Соломія скидалась на велику барвисту квітку, яка чомусь надбала подобизну жінки. Запаска й керсетка її, дякуючи світловим рефлексам, палахкотіли кольорами веселки, до того спричинялись нитки основи й піткання, переплетені під різним кутом. Рисунок на керсетці складався з пружків, кожен із яких ішов косо, вертикально чи горизонтально, на рисунку виділялись квадратні та ромбовидні фігури. Крайні поля запаски вражали різнокольоровими узорчатими смугами, а середнє поле вбирало зір темно-вишневим насиченим кольором. Верхня двоколірна заснівка — зелене з голубим — виступала з-під пояса, схоплювала Соломіїн стан мовби живими барвистими блискавками.
— Четвер середу догнав на льоду, як став тащить, аж лід тріщить,— кинув я примовку до танцю, щоб веселіше та завзятіше вихилялося й руки-ноги туди-сюди викидалися.
— Ішла баба дубнячком, зачепилась гапличком, сюди смик, туди смик — одчепися, мій гаплик,— підхопила Соломія, й зерна її зубів засвітилися в усмішці, як зерна дорідної кукурудзи.
— Ой жаль шевця, та не вернеться: набрав підошов та і к чорту пішов!
— І жив — не любила, і вмер — не тужила, і на лавці лежить — і не буду любить!
— І ти тут, і я тут, а хто ж у нас дома, тільки піч на кирпич, солом’яні дрова...
— Трошки гречки, трохи проса, трошки взута, трошки боса...
Велике діло гопак, який гримить у твоїй голові, який кидає твоє тіло у шал танцю й вичаровує в яблунівських левадах таку жінку, як Соломія, та ще в старовинному одязі, та ще в червоних чобітках. А ноги ж її в тих чобітках — наче дві лілеї білі, що в гарячий вогонь вступили. А груди ж її у вишиваній керсетці — як дві голубки, що на крилатих чортах літають чи то в раю, чи то в пеклі. А губи її, а щоки її, а брови її, а очі її — зоряна метелиця, та й годі!
Отака людина, бачте... Ще недавно Соломія, навідавшись до знахарчиної хати, горювала й тужила за сином Максимом. За сином Максимом, який начебто доводився сином і мені, хоча я ні сном ні духом не відав раніше про нього. Аби не побільшувати її материнське горе, я згоджувався, не заперечував... А тепер ось, виплакавши криваві сльози, вдарила Соломія горем об землю. А тепер ось, у сльозах хустку виправши і на грудях висушивши, танцює Соломія, і так мені хочеться, щоб нашому танцю не було краю, щоб до Соломії не поверталась журба так, як ластівка повертається навесні.
Музика, що звучала в голові, обірвалась, натомість почулись карбовані ритми похідного маршу. Я й не стямився, коли перестав танцювати і, випроставшись та випнувши груди, чітким кроком рушив геть від Соломії. Вона, розгублена, глянула на мене благальним болем очей, блискучих і свіжих, мов перлиста роса на достиглій вишні. Тим поглядом просила зупинитись. Та що я міг удіяти з собою, коли належав не собі і своїм бажанням, а ритмам маршу, який лунав у свідомості, його чотиридольному розміру, його чіткому ритму, його маніфестаційній владності, а тому й вибивав крок, віддаляючись од Соломії...
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ,
де висловлюються слушні міркування про злочинну діяльність Центрального розвідувального управління США
Такого фантастичного самопочуття я ще ніколи не звідував за все своє життя. Забулось усе — поїздка Хоми до Америки, робот Вася, пояс цнотливості для Мартохи, постамент для старшого куди пошлють, породиста корова, творець рухомого живопису, бойовий побратим, козаки, фашистський офіцер... Усе це стало несправжнім, наче належало антисвіту й антиматерії. Зате справжньою стала музика, яка безперервно звучала в голові. Після блюза американських негрів, дзвона, нестримного розгулу модерної какофонії, гопака й маршу, я в той день яку тільки музику переслухав! Начебто обернувшись на радіостанцію, котра передає й приймає на довгих, коротких і ультракоротких хвилях, я чув у собі звуки волинки, віолончелі, барабана, валторни, бугая, бубона, баяна, бандури, балалайки, арфи, акордеона, гелікона, гуслів, гудка, денцівки, домри, жалійки, кастаньєт, контрабаса, литавріс, лютні, пищика і т. д. Своїм внутрішнім, музичним і абсолютним музичним слухом я слухав сонати й сонатини, тарантели й каватини, меси й набати. В мені звучали альти й контральто, тенор ліричний і тенор драматичний, бас і баритон, меццо-сопрано й колоратурне сопрано. Коли я, ховаючись від людей, ішов стежкою через колгоспний садок, то мене переслідував голос Карузо, а коли за садком здибалася самогонниця Вівдя Оберемок, то весь аж затремтів од голосу Федора Шаляпіна. Реквієм Моцарта полонив мою свідомість, коли я проходив повз Дармограїшине обійстя, на якому владарював здоровенний кудлатий пес на ланцюгу.
А то раптом втратилась виразність звуку, й голова обернулась на музичний смітник, на звалисько звуків, пісень, мелодій, ритмів. І на цьому звалиську годі було щось утямити — докупи змішались куплети з водевілів, сигнали з військових маршів, звуки ксилофона, органа, нервова тріскотнява пасажів, урочиста вшанувальність пеана, почувся навіть гуркіт ножної педалі біля фортепіано.
Задвірками та завулками дістався до знахарчиної хати, ускочив у мальований квітник... Із мішанини звуків, із музичного хаосу пробилась фуга Генделя, й на тлі поліфонічного звучання фуги Генделя стали мені снуватись думки, які, либонь, снувалися б у кожного на моєму місці. Я сам собі здавався жертвою чийогось жахливого нелюдського експерименту. Набрав із відра на лаві кухоль води — й пив її вже під фугу Баха, а коли згодом надумав покласти до рота шкоринку хліба, то жував її під фугу Моцарта. Авжеж, передача якоїсь радіостанції, на хвилі якої зараз була налаштована моя голова, повністю присвячена фугам видатних композиторів минулого. Отож і лад моїх думок
