Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗
– А де ж ти живеш? – поцікавилася я у сестри.
– Коли помер господар, якого я доглядала, його діти продали мені батьківський будинок у передмісті Чикаго. Тож житло я маю, прошу в гості! – посміхнулася Наталія.
– Ти одна змогла купити будинок? – здивувалася я.
– Так. Там це можливо. Також маю автівку, але її я придбала в кредит.
Ми сиділи до ранку за столом. Цікаво було дізнатися про Америку та її жителів не з книжок та телевізора, а від мешканки країни. Наталія, не дивлячись на всі випробування життя, не втратила почуття гумору. Я дізналася, що американці взагалі не мають звички готувати їжу вдома та не знають смак борщу. Вони або купують напівфабрикати, або їдять все з банок, або йдуть на обід до ресторану.
– Ось тому вони залюбки беруть на роботу українок, – засміялася Наталія. – Бо люблять гарно поїсти, а біля плити стоять не хочуть.
Ми довго сміялися, коли сестра розповіла про родину, де їй довелося працювати кілька місяців.
– Уявіть собі, – розповідала Наталія, повеселіла від ста грамів. – У двокімнатній квартирі в центрі Чикаго мешкають похилого віку брат і сестра. Дітей у них немає, але на рахунку у неї два мільйони доларів, а у нього – чотири. Автівки вони не мають, бо дорого її обслуговувати, харчуються кавою з булочкою та консервами з банки. І це ще не все! Йому сімдесят вісім років, він має стільки грошей, але ще працює сторожем!
– Можливо, вони брешуть, що мають такі статки? – дивуюся я, бо не можу збагнути, навіщо гнутися на роботі, коли є за що жити?
– Я на власні очі бачила їхні чекові книжки, коли розраховувалася по них. Але чекайте! Цікаве ще попереду! Цей чоловік щодня несе додому по рулону туалетного паперу, який краде в громадській вбиральні! Він приносить їх додому та складує в спальні!
– Не може бути! – я сміялася до сліз.
– Може! А бабцю я вожу на автівці по середах та п’ятницях в басейн плавати. Там видають кожного разу рушник, який усі люди залишають там, бо він входить до вартості абонемента, і наступного разу дадуть новий. А мільйонерша везе рушник додому і складає у стоси в тій самій спальні. Рушники та туалетний папір складені від підлоги до самої стелі.
– Що вони з ними будуть робити? – не можу стримати сміх.
– Мені самій було цікаво дізнатися, але не встигла. Мене звільнили, бо, як сказав дід, «ця українка забагато їсть».
– А бабця така стара і плаває в басейні?
– Розумієш, Марійко, там жінка в сімдесят років виглядає на українку, якій лише п’ятдесят. Там після семидесяти років жінки ведуть активний спосіб життя, вони вже виростили дітей, допомогли онукам, тож свій час витрачають у своє задоволення: ходять в салони, ресторани, басейни, на вечори відпочинку та мандрують світом. Вони не голодували, як ми, не працювали з п’яти років, до того ж, отримують достойну пенсію.
І поринули ми у далекі спогади, туди, де лишилося наше дитинство і було втрачене здоров’я…
…грудня 1999 р
Після відвідин нашої родини, Наталія нам часто телефонує. Я радію відновленню стосунків з сестрою, бо вже й не сподівалася її побачити. До того ж, вона залишилася єдиною родичкою з нашої колись великої родини. Нещодавно вона зателефонувала і сказала, що їздила в гості до Джесіки в штат Каліфорнію, розповіла своїй подрузі про подорож в Україну, про наше життя.
– І знаєш, що запропонувала Джесіка? – сказала Наталія. – Говорить мені: «Давай я куплю Роману та Марії корову. Буде у них завжди свіже молоко, сир, масло». Я їй: «Корові потрібно сіно, щоб давала молоко», а вона каже: «Я й сіно можу купити».
– Вона не знає, що корову треба пасти на луках і заготовляти кожного року сіно? – запитала я, сміючись.
– Сумніваюсь, щоб вона взагалі живу корову бачила! – сміється Наталія. – А пропозиція її купити серйозна.
– Подякуй цій добрій жінці, – сказала я. – Але у нашому віці та з нашими болячками ми вже не зможемо її утримувати.
Наталія стримала своє слово, і напередодні Нового року нам прямісінько в хату принесли від неї три величезні коробки. Це були посилки з подарунками від Наталії – вона обіцяла їх надіслати, коли у нас гостювала. Чого там тільки не було! І светрики та кофтинки на дорослих і дітей, і джинси, і халати теплі та літні, і взуття чоловіче та жіноче, і кава та цукерки, і ліки Роману від хвороби серця та поліартриту, і навіть мило, шампуні та парфуми! Завалили крамом півкімнати.
– І як тепер ми будемо все це розподіляти? – питаю Романа.
– Нехай діти та онуки приїздять та самі вибирають, що кому підходить та подобається, – сказав він та почав все складати в коробки.
Вночі я довго не могла заснути. Все думалося, що ми Наталії майже ніхто, у неї своє життя, а ось вирішила нам допомогти. Звичайно, вона могла цього не робити, ніхто б її не осудив. Але ж допомогла, і зробила це з власної ініціативи. Чи то рідна кров заграла, чи така щедра та добра у неї душа?
…травня 2000 р
Їздила до міста за ліками собі та Романові. Раніше в селі був і пологовий будинок, і фельдшерсько-акушерський пункт, і аптека, а зараз лишилася в маленькому приміщенні лише фельдшер. Тому кожного місяця, чекаючи день пенсії, складаємо довжелезний список потрібних ліків. Щодня його корегуємо, то щось викреслюючи, до чимось поповнюємо список. Отримавши пенсію, хтось із нас їде до районної аптеки, яка ковтає добрий шматок наших грошей.
У переповненій маршрутці хтось із молодих поступився мені місцем. Я подякувала, всілася і почала пильно вдивлятися в того юнака, який запросив мене присісти, але марно: напевне, це був син когось із моїх колишніх учнів. Мою увагу привернули чоловік та жінка, які стояли в проході салону. Їм було десь під шістдесят років, але вони то дивилися один на одного теплими поглядами, то чоловік щось шепотів їй на вушко, а жінка посміхалася, то обнімали одне одного за талію. Ці відносини не були вульгарними, я б назвала їх теплими та ніжними. Мені було приємно споглядати, як вже немолоді люди так уважно відносяться одне до одного. Переді мною сиділи двоє молоденьких дівчат, які теж деякий час спостерігали за парою, а потім почали між собою перешіптуватися.
– Ніби молодята, – пирснула білявка.
– І не кажи, – хмикнула рудоволоса. – У їхньому віці не про кохання думати, а час на цвинтарі місце бронювати.
Дівчата засміялися, а мені багато чого хотілося їм сказати, але був не слушний момент. Вони ще молоді, тому не розуміють, що кохання не вибирає час або вік. У житті воно одне-єдине, навіть немає у множині слів «кохання» і «любов». Іноді молоді люди плутають кохання з пристрастю та сексом, не розуміючи, що всі ці складові – одне ціле. А ще до цього я б додала прихильність, симпатію та взаємоповагу. І коли поміж двох нема кохання, то люди лиш терплять присутність одне одного, щодня виконуючи обов’язки чоловіка, дружини, батьків. Їх життя буденне та сіре, і мені шкода такі подружжя.
За рік мені буде шістдесят п’ять років, але я з впевненістю могла б сказати цим дівчаткам, що кохання не старіє з роками, на відміну від людей. У моєму житті його було багато-багато, і в той час воно було єдине. Ним можна і зараз смакувати, згадуючи кожен прожитий день. Воно стало навіть міцнішим та впевненішим в собі, бо відпало все неістотне, незначне, дріб’язкове. З роками розчинився присмак гіркоти полину, залишивши коханню самі солодкі вершки. У немолоді роки вже не вирують хвилі розчарувань, ревнощів та невірності, залишається впевненість, що твоя половинка вже не зрадить, не покине, не знайде іншу. Охоплює приємне відчуття, що тепер вже назавжди, до останнього подиху…
…липня 2001 р
Яка ж я рада, бо до мене приїхали Валя з Васею! Наші зустрічі стають дедалі рідші, бо батьки Валі померли, і подруга раз на кілька років приїздить на їхні могилки та навідується до мене.
Надворі стоїть приємний теплий тихий вечір, тож ми накрили стіл в садку. Чоловіки хильнули по чарчині та ведуть свої розмови, а Валя розповідає про Галинку, яка живе та працює в сонячній Італії, у місті Неаполь.
