Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗
– Біля старої бабці?
– Ти що?! – Роман аж підскочив. – Ніколи так не говори про себе! Бо я дійшов висновку, що кохані жінки з роками не старіють. Вони лише вбирають в себе все найкраще з життя: не старіють, а дозрівають, не слабшають, а стають сильнішими та впевненішими у собі.
– Дякую, – говорю я, дивлячись йому у вічі.
Як же солодко дивитися в його очі, такі знайомі, такі рідні! Як приємно розуміти один одного з півслова та бути у ньому впевненій!
– Я кохаю тебе, – кажу я тихо.
– А я тебе ще більше, – відказує Роман.
…липня 1997 р
Таке вже життя: гарні новини чергуються з поганими. На світ з’явився п’ятий онук. Тепер маємо п’ятьох хлопчиків, бо в Андрійка (нарешті!) народився син. Десь у підсвідомості хотілося, щоб була хоч одна онука, але й чоловіча стать не завадить. У такий нелегкий час будуть передавати одяг від одного хлопчика до іншого. Поганою новиною є те, що у Даринки знову не склалося з чоловіком. І знову вона самотня та живе по найманих квартирах. Мені так жаль її! У всіх дітей сімейне життя склалося, а у неї… Чи то вже доля її така, чи не знаю що.
– Виходить, так повинно бути, – сказав Роман, намагаючись хоч якось мене втішити. – У житті не буває випадковостей. Якщо щось трапилось, то задля чогось.
– Чому? Чи не досить випробувань на її долю?
– Я не можу пояснити, чому так відбувається. Даринка – красуня, розумниця, добра господиня, але не щастить їй з чоловіками. Але вона, попри все, повинна пройти з гідністю свій шлях випробування. І ми її підтримаємо, допоможемо.
– Чим? Мізерною пенсією, яку ми заробили за стільки років праці?
– Трішки допоможемо матеріально, підтримаємо морально, а там знайде і вона свою долю.
– Звідки ти знаєш? – запитую я Романа з надією, бо знаю: що б він не казав – я повірю його словам. Із завмиранням серця чекаю на відповідь.
– Я відчуваю це, – каже він, а я майже заспокоююсь. – І досить сидіти вдома. Пішли до лісу! – пропонує він.
– До лісу? – перепитую, а сама знаю, що ліс заспокоїть, надасть життєвої сили та наснаги. – Зачекай трішки, я візьму води та ліки.
Нам вже нелегко долати великі відстані, але вдалині бовваніє ліс, манить до себе, і ми йдемо з Романом поруч, однією стежкою, як і по життю. Втома та хвороби забуваються, коли ми попадаємо в обійми лісу. Пустун-вітер заграває з берізками, розплітаючи їм довгі коси, перекидається на верхівки осик, ті лопотять листочками, радіють. У цей шум вплітається щебетання птаства та тихе дзюрчання невеличкої річечки. Я на мить зупиняюся, зачарована симфонією лісу.
Щоб заглибитися в хащі, нам потрібно перейти місточком, який райдугою перекинувся через річечку. Мені завжди подобалася ця місцина, тому ми з Романом зупинялися на містку кожного разу.
– Постарів місточок, – каже Роман. – Дерев’яні колоди деінде підгнили та провалилися.
– Як і ми з тобою, – пошуткувала, а жарт вийшов з присмаком гіркоти.
– А я подумав інакше. Цей місток з’єднує два береги. Люди швидко можуть здолати шлях від одного берега до іншого. Життя теж як місток, по ньому ми проходимо шлях від народження до смерті. Ось ми з тобою зупинилися відпочити на містку, ніби на якомусь відрізку життя, між тим, що було і що буде.
– Різниця лиш в тім, що містком можна пройти з цього берега на інший і повернутися назад, а в житті… – сказала я і замовкла. Не хотілося думати про сумне, коли навколо така краса! Води річки, покриті ряскою, притихли, намагаючись швиденько прошмигнути під місточком, щоб знову вирватися на волю та весело побігти далі. Ліс оточив річку, зарослі кущів впритул обліпили береги. Небо синє, аж прозоре, повітря чисте, пахне свіжістю річки.
– Яка навколо краса! – кажу я захоплено. – І все це колись доведеться покинути!
Роман мовчить, задивившись у воду. Напевне, і в його голові засіли сумні думки про те, що ми в цьому світі не вічні. Вічні і цей ліс, і річка, і густі трави, з вкрапленням блондинок-ромашок та синьооких волошок, а ми – прийдешні.
– А ти знаєш, який сьогодні день? – запитав Роман.
– Восьме липня. А що?
– Ти не забула, що сьогодні – день Февронії та Петра?
– Забула, – зізналася я.
– Я хочу тобі сказати, що не забув свою обіцянку. Пам’ятаєш?
– Іноді пам’ять підводить, але те не забула.
– Хочу повторити: коли прийде наш час покинути цей чудовий світ, то ми покинемо його разом, в один день, як Февронія та Петро. Згодна?
– Так! Інакше бути не може! – щиро кажу я.
Нам по шість десятків років, а я вірю, що так воно й буде.
…червня 1998 р
Подумати лише: пройшло сорок п’ять років, як моя двоюрідна сестра Наталія поїхала з матір’ю в Донбас, а тут навідалася до нас! Спочатку я її не пізнала. Ще б пак! Стільки років минуло, коли вона підлітком покинула нашу родину. На довгий час загубилися її сліди у широкому світі. А тут заходить якась поважна незнайома дама та й каже:
– Ну, здрастуй, Марійко!
А мені заціпило. Ловлю знайомі риси, у пам’яті прожогом пролітають тисячі облич, розумію, що знаю ці очі, а згадати не можу.
– Я – твоя сестра Наталія.
– Ти?!
Я не вірю своїм очам! Обіймаємося, плачемо та радіємо одночасно. Оговтавшись від несподіванки, кидаюся на кухню – людина ж з дороги! Коли прийшов Роман, я вже накрила на стіл. Так не терпиться дізнатися, як склалася її доля.
– Пригощайся, – кажу сестрі, накладаючи в тарелі якомога більше картопельки та салату. – Напевне, здалеку приїхала?
– Дуже далеко мене занесло, – посміхається вона. – Аж за океан. Я живу в Америці.
– Як то?! – вирвалося в мене, і вийшло так, ніби вона зізналася, що живе на Місяці.
Наталія розповіла, що її мама працювала шахтаркою, отримали вони квартиру, і все було добре, але трапилося лихо. Одного дня на шахті сталася аварія. Саме в цій зміні працювала її мати.
– Шансів на життя лікарі їй зовсім не давали, але мама дивом вижила, – розповіла Наталія. – Вона залишилася на все життя прикутою до ліжка та сліпою.
– Коли це трапилося?
– Мама пропрацювала лише два роки, – зітхнула Наталія. – І все життя провела у ліжку.
– Але ж ми отримували від неї гостинці, – нагадала я, згадавши тушонку та бублички.
– Мама попрохала ту жінку, якою передали ми гостинці, не розповідати про трагедію. Я вивчилася на медсестру, працювала у лікарні, доглядала маму. Самі розумієте, що я не могла приїхати до вас, бо не мала вільної хвилинки.
– А особисте життя? Склалося?
– Марійко, яке там особисте життя?! Мамі робили операції одна за одною, потім їй ставало гірше і гірше. Вона дуже страждала. Дуже.
Голос сестри став сумним, і я, щоб якось відволікти її від невеселих спогадів, трішки розповіла про життя нашої родини.
– А хочеш оселедця? – запитала я.
– Чому ж ти мовчала?! – Наталія сплеснула долонями. – Якби ти знала, як ми, українці, сумуємо за оселедцями! Два рази на місяць до української крамнички завозять у бочці оселедці, тож, якщо випадає вихідний день, йдемо туди із сусідкою-землячкою, купуємо оселедця, чвертку горілки, варимо картоплю в «мундирах» і влаштовуємо справжнє свято.
– Сумуєте за Батьківщиною?
– Так. Звичайно, що її з серця не викинеш, але повертатися не збираюсь.
– А діти є у тебе?
– На жаль…
– Вибач.
– Доки була жива мама, я не мала змоги з кимось побратися. Хто захотів би жити поруч з такою хворою? А потім вже було пізно.
– Як же ти опинилася в такій далекій країні?
Наталія розповіла, що її мама померла, а вона познайомилась з журналістом з Америки. Вони побралися, але його перевели на роботу в Росію, а Наталія поїхала до невідомої країни, де вже мешкає майже десять років. Подружнє життя у неї не вдалося, а ось громадянство вона вже отримала.
– Ти ж не знала мови, – сказала я. – Як ти там працювала?
– У мене було нелегке життя, – сказала вона. – Але мені завжди щастило на гарних людей. Вони були поруч зі мною в Україні, коли я боролася за мамине життя, я зустріла таких і в Америці. Зустріла добру жінку-американку, яка шукала доглядальницю для своєї хворої матері у штаті Флорида. Шість років я була поруч недужої жінки, але у мене був великий досвід роботи з такими людьми. Ми потоваришували з Джесікою, і вона навчила мене і мови, і вмінню вижити на чужині. Вже після смерті матері Джесіки я перейшла на роботу в іншу родину, але й надалі ми залишилися друзями.
