Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов (книга бесплатный формат txt) 📗
За синім вікном маленька дівчинка в червоному катається на роликах. Може, то дитинство прийшло мене втішити? Патли вогню розкидає вітер з димаря, і я думаю про те, як чотири місяці тому планувала відбудувати свій замок. Яким я його бачила, як я його любила.
Мене лихоманить, мабуть, вперше зізнаюся собі, що дому так і не знайшла. Переїздила з однієї квартири на іншу, купила цю руїну, бо все чогось шукала. Як та нехворощ, росту в хуторі на сухому пагорбі, а на ораних грядках не приживаюся. Хоча дім людський не на землі, а в душі.
Мені стало жарко, як минулого пекельного літа. Я підійшла до вікна, відчинила кватирку. І тут відчула сильний біль у грудях. Схопилася за підвіконня, закрутився і захитався світ, занудило, — з рота хлинула кривава піна. І все, темнота, більше нічого.
Потім я лежу на білому простирадлі в білій палаті. Сюди, мабуть, приніс мене квартирант. Он він стоїть у кутку, як зайва річ. Медсестра ладнає крапельницю, лікар рахує пульс. Слава сидить на краєчку ліжка. У них чорні непроникні обличчя, наче мене серед них немає.
— Ви повернете її, повернете? — плаче Слава.
Всі мовчать.
Трохи згодом Славка і квартирант виходять. Я біжу за ними. Славка повертається і вкриває мене, другу, на ліжку.
Вони сідають на дивані в кінці коридору.
— Я навіть не розповів їй про себе, — каже квартирант.
— А треба? — схлипує Славка.
— Той будинок купив для мене батько, коли ще був живий. Хотів, щоб я відкрив нотаріальну контору. У мене є право на власність двадцятирічної давності.
— Знайшли, про що говорити. Вона вистраждала через це.
— Я міг би його викупити.
— Тепер зможете.
Кричу: «Ні, ні, ні! Я ще не дописала повісті про нас з тобою».
Диск лежить біля каміна, там немає лише останньої глави…
А вони й далі сидять, обхопивши коліна зв’язаними руками. Мені легко, нічого не болить, підскакую на одній нозі і, сміючись, злітаю до стелі.
А знаєш, я нікуди не поїду, буду в замку, з тобою. Вийду якось на сходи у піні блузи та в зборочках зеленої спідниці на високих до неба підборах. Із-за лацкана твого піджака вигляне малюк-душа із сірничину завбільшки. Ти замреш. А я стоятиму відчужена, мов би жоден чоловік ще не наближався до мене.
Опиняюся серед поля, на колишньому хуторі, в оточенні лісів. Збігаю вниз, де прокинувся бурчак, під кіркою льоду виблискує вода. Дерева ще неживі, але назустріч мені скидають галузки. Над бурчаком нависли обвалисті береги, пориті гадюками, торішнє листя ледь пахне грибами. Нахиляюся напитися, і тут чую, як хтось наближається, тріщить гілками й шарудить листям.
— Ти прийшла, — каже батько, — тебе тут ніхто не чекав.
— Тату, де ви?
— Ми всі біля тебе.
Піднімаю голову і бачу: на пагорбі стоїть увесь хутір і тихо гомонить. Чоловіки, — хто в чорній од крові сорочці, хто з порваними жилами і розтерзаною плоттю. Голі жінки, з розметаним волоссям, що затуляють обвугленими руками груди. Коні і корови з проваленими боками, обвислими нутрощами.
Мене охоплює жах, який не може вмістити одне людське тіло. Пронизує дикий біль.
— Кожен має збудувати свій дім, — каже батько. — І ніколи не питай себе, навіщо живеш на цій землі.
Примітки (до електронної версії)
Перелік виявлених і виправлених верстальником помилок набору:
Стор. 35: Зоя одягає найкраще плаття до столу і сколює мишкою [волоюсся] => волосся.
Стор. 78: Чи хто хоч знає в місті, яке [волося] => волосся в його дружини?
Стор. 80: Дихала глибоко, з [присвитом] => присвистом, рам’я на ній піднімалося, не хотіло прикривати од холоду ледь живе тіло.
Стор. 94: Батько намагався заговорити про матір, але їхні розмови обмежувалися переглядом щоденника, його [запитанями] => запитаннями про вчителів і її відповідями: «Як скажете, тату».
Стор. 118: На Землі живе десять мільярдів ротів, сідниць, [у двічі] => удвічі більше рук і ніг, які з дня на день знищують нашу планету.
Стор. 121: Жінка розповідала, що колись у їхньому дворі [розвезлася] => розверзлася земля і утворилася глибока щілина.
Стор. 140: Тут же розпотрошили коробочку з [льодяники] => льодяниками.
Стор. 144: В інтернаті не любили вчителя праці [не] => на прізвисько Віл, котрий вибивав із хлопців дурість.
Стор. 173: Вперше за довгі місяці поневірянь Сава забув, що в нього немає [метрику] => метрики, що в нього немає даху, немає нічого, і що на кожному кроці може напоротися на міліцію, яка знову запроторить його в патронат.
