Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов (книга бесплатный формат txt) 📗
І от тепер, через десять років, сиджу в кафе «Магія» по вулиці Жовтневій, дивлюся за шибку, де розцвітає ранок. І в мене знову нічого немає. Мої речі лежать на вулиці Свободи, в руїні, яка майже не замикається, ноутбук стоїть біля вікна, завішаного ковдрою. В тій руїні живеться так, як живуть народи Півночі у наметах. Можна розтопити камін, погріти біля нього руки, можна попрати білизну дощовою водою, можна вмитися над великим старовинним мідним тазом. Можна кип’ятильником нагріти кави.
Усвідомлюю, що ніколи не дам ладу своєму замку. Скільки б не економила, скільки б не залазила в кредити, не позичала грошей, мені не під силу навіть замінити дах. Я порахувала, потрібно, як мінімум, сто п’ятдесят шиферин, а кожна шиферина коштує п’ятдесят гривень. Ще потрібні куточки, зливні труби, оплата майстрам. Ні, це неможливо!
Кафе зачиняється. Виходжу з тихої зали, де лежать на столах перевернуті стільці, мов убиті птахи на високих берегах. Знову в дзеркалі бачу відображення — продовгувате бліде обличчя з високими бровами. Але тепер і це обличчя здається чужим.
На вулиці вже пахне їжею, у відчинені кватирки долітає смак тушкованої картоплі з м’ясом, смаженої цибулі, яєчні. Місто за високими вікнами в теплі збирається на роботу. Ніколи не любила готувати, простоювати над плитою, але в мене є одна блакитна каструлька з чорними вушками, у ній чомусь все виходить смачне. Подумала: от би зараз наліпити вареників з маком або з сиром, намастити медом чи сметаною.
— Доброго ранку, пані журналістко!
— Та доброго, — відповідаю знехотя. Не люблю, коли хтось зупиняє думки. А тут ще назустріч — Зазора. Його приземиста постать з портфелем іде, розхитуючись, як судно на хвилях.
— Сподіваюся, ви ще не забули, де працюєте? Закінчується зима, а вас усе немає.
— Завтра буду.
— Будьте… ласкаві.
Не люблю, коли він запобігливо чемний і непохитний, як стратостат. Уявляю, як його рве зсередини, що мене так довго немає. У колективі десяток людей, кожен має теліпати руками й ногами, щоб наша газетка вижила, щоб ті копійки, які нам держава платить, ми відробили. Фізично відчуваю його зневагу, майже ненависть. Сьогодні що — вівторок? Значить поскакав до адміністрації на летучку. В редакції газетний день, запарка. Якби була я, то шеф би так не поспішав. Кроків за десять він виймає носовика, як простирадло, дружина йому шиє їх удома, розправляє на всю ширину. Він так завжди робить, коли хоче показати, як спітнів і як йому зле. Все, треба йти на роботу.
Майже пробігаю квартал, думаю, як потрапити в будинок через такий високий сніг. Ослаблені легені запалилися, глибокий сухий кашель не дає дихнути. Де ж це снігова лопата, мабуть, в кочегарці. Аж ось завертаю за ріг вулиці і бачу, що стежка прокидана від самих воріт і до крилечка. Біля кочегарки припорошений слід від вантажівки і величезна купа розпиляних кругляків дров. Оце новина! Невже мій квартирант не перетворився на втікача і намагається боротися? З труби, що виведена до кватирки його кімнати, в’ється синюватий димок. Так ми ще й опалюємо!
Роздумувати знову про те, що змушує цього чоловіка жити в руїні, мені ніколи. Тим більше, що його немає вдома. Відмикаю двері, піднімаюся сходами вгору. Біля дверей кімнати лежить гора нарубаних дров. Моє житло нахололо, майже льодяне. Вмикаю обігрівач, розпалюю камін, починаю збиратися на роботу.
Хутір прокидався рано. Лісяні обвальковані глиною хати вистигали. Треба було опалювати. Коли випадав глибокий сніг і до скирт із соломою не добредеш, розпалювали в печах нехворощ. Горіло, аж тріщало. Зверху клали сируватий хмиз, вогонь пожадливо накидався на нього, як звір на здобич. Тягнувся сіруватий димок. Дехто збирався на роботу в село, школярі, а з ними й дорослі виходили о сьомій ранку. Мороз — не мороз, завірюха чи сніг до пояса, попереду хтось із чоловіків ішов у битих валянках і робив слід. За ним рухалися решта. Дорога то піднімалася на пагорби, то тікала вниз. По обидва боки було поле, а за ним — ліси. На пагорбах вітер здимав сніг, іти було легше. Як правило, всі шість кілометрів мовчали, щоб не хапати морозного вітру. Інколи виходили вовки і стояли поодаль, хуторяни їх не боялися. Між ними і звірами була мовчазна угода: і ті, й інші жили окремим життям, не завдаючи одне одному шкоди. Недарма ж хуторян прозивали чаклунами й звалювали на них біди. Чи посушливе літо, чи падає худоба, чи вимокло сіно — все через тих хуторян, бодай їм було пусто.
Начальство полюбляло нехворощан за покірність. Все, що було в погребах — бочки з медом, солониною, грибами, — а ще ямки із мороженими в’юнами, горщики з молозивом, запеченими сливами ішло на пригощання уповноважених. Хуторяни гнали самогонку, наливали калюжку на лаву й запалювали, чи горітиме. У хатах завішували вікна, обмазували тістом чавуни з брагою, говорили пошепки. Брали самогонку, доки горіла, настоювали на зубрівці. Як тільки на дорозі з’являлася бричка, запряжена білою кобилою, хуторяни, без того худі й жилаві, зменшувалися, схиляли голови, думали, як цього разу догодити начальству, що йому піднести і чим його здивувати.
А тим часом голова колгоспу не дозволяв їм орати городи кіньми, бо коней навесні мало й вони вироблені, рубати сухостій на дрова. Опалювали тільки соломою й хмизом. Солому вночі крали зі скирт, приносили додому разом з льодом, а хмиз тягали з лісу, по снігу.
Мені назавжди запам’ятаються ранки. В печі розгорається солома, пахне димком, на столі блимає гасова лампа. Бабуся ставить у горняті картоплю, тоненько кришить мерзле сало й цибулю. За якусь часину на всю хату пахне засмажка, так пахне, що всидіти за теплим комином неможливо. Злажу на припічок, а там холодно.
— Ти ще поспи, хай снідають тато й мама та Вова. Їм у село йти, — каже бабуся.
— Нічого, нічого, всі помістимося, — усміхається тато.
Загортає мене в рядно, саджає біля себе на лавці. Кожен чистить собі гарячу картоплину, потім вмокає в засмажку і їсть із квашеною капустою. Перед тим, як піти, батько несе мене на припічок, я заскакую на піч. На комині умліває кваша. Засуваю палець у горщик, щоб покуштувати. Ненароком горщик перекидається і падає на черінь, укриту солдатською ковдрою.
— Бабусю, вас не було в хаті, а тут таке трапилося! З отієї занавіски, що біля печі, зліз вишитий гном. Я сама бачила, стрибнув на комин і перекинув квашу. Тепер тут усе розлите.
— І в кого ти таке вродилося? — сміється бабуся. — Треба спитати, може десь брехунів приймають?
Коли бабуся виходить, я злажу з печі і прошу вибачення у гнома, вишитого на занавісці. Гном підморгує мені, під ним хитається гриб-мухомор. Ми базікаємо про се-те, мов нічого й не трапилося.
Коли підбилося вгору сонце, приходить Ніна, дочка Рудого Василя. Ніна принесла з собою нитки й гачок, перезнімає з рушника мереживо. Рушник висить над іконами, Ніна стоїть на табуретці, раз по раз дивиться на візерунок і крутить гачком. Як нудно!
— Ніно, а навіщо заміж виходять? — запитую.
— Бо всі дівчата повинні виходить заміж.
— І я теж?
— Як виростеш.
Перспектива готувати скриню, в’язати мереживо і вишивати мене засмучує.
— А якщо я буду ось така? — закопилюю губи й настовбурчую вуха, — теж вийду заміж?
— Усі виходять.
Згадую Лукію, у неї зуби, наче кілки, а справді, вийшла ж. Іще Андрієм як попирає.
— А ти за кого йтимеш?
— Хто посватає. У мене ще рушників не вистачає.
— Так візьми в нас, у бабусі багато.
— Не можна, люди засміють. Треба неодмінно свої рушники, п’ятнадцять або двадцять. Іще двоє простирадл, дві скатерки, килимок на стіну, домоткані доріжки.
Бідна, бідна Ніна. У неї все обличчя в ластовинні, наче горобцями побите. Косичка руда, кучерява й коротка, на кінці закручена, схожа на поросячий хвіст. Руки теж у ластовинні.
Я дивилася, як Ніна пильнує біля візерунка, дівчина надовго замовкла, немов блукала вже у своєму недалекому заміжжі. Раз по раз її очі зникали за вікном, а руки все крутили й крутили нитки. Тоді ми ще не знали про укрупнення, про те, що незабаром залишимо свій хутір, розлетимося по світах, і вже, може, й не побачимося. Ніна спочатку виїде до села, ніхто її так і не посватає. Тоді вона візьме торбинку з харчами й рушить у Крим, начебто до брата, який служив в армії, і залишиться там працювати на виноградниках.
