Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

Спробував, не заводячи мотоцикла, щоб не по­чула Шепета, викотити його по схилу на дорогу. Але земля розгрузла, і колеса майже не прокручу­вались. Мотор загув, і я мерщій вскочив у сидіння, розвернувся і додав газу. Вмить вихопився на шлях. Від'їхав з півкілометра й оглянувся — Ше­пета, вся в чорному, дивилася мені вслід. Як вона

витлумачить мій вчинок? Що скаже Ніні? В її стані зараз краще непевність, аніж правда.

Зупинився з краю лісосмуги. Окинув поглядом дерева — Великошич іще не прийшов. Дощ ущу­хав: краплини поменшали і прозорі скісні серпан­тини порідшали. Не знати звідкіля потягло тютю­новим димом. Я пильніше оглянув дерева. Ген стояв Сергій Антонович у зеленій армійській на­кидці. його постать майже зливалася з листям ку­щів. Він задумливо курив, що траплялось у винят­кових випадках. Я чекав. У пам'яті зринала жива Дубовенко, симпатична, життєрадісна жінка, з якою нещодавно розмовляв, і мені не вірилось, що вже ніколи її не побачу.

— Поїхали, Арсене,— Великошич важко опус­тився позаду мене на сидіння.

По дорозі до міста він більше не сказав ані сло­ва. Лише час від часу гірко зітхав. Мене теж охоп­лював відчай.

У будинку ми розійшлися по кабінетах. Я не хо­тів заважати Великошичу. В моєму пахло запус­тінням і нежилим помешканням. Відчинив ква­тирку й сів за стіл. Перезріла вишня, зірвана в ос­танній день напередодні відпустки, яку поклав у рівчачок календаря, побабчилась і зсохлась. Я по­чувався, ніби не залишав кабінету ні на день. Сергій Антонович мав рацію: відпустка вдома — не відпочинок, хоч усе робив для того, щоб мене не турбувати. Але я сам завантажився роботою. Інакше не міг. Колись відпочину. Попереду служ­би, як у мідного казанка.

Висунув шухляду стола, підняв на дні ріжок па­перу. Здрастуй, Олю, привітався до фотокартки. Споглядав милі риси обличчя: падав перший сніг, і Оля, наставивши долоні й задерикувато сміючись, ловила зірчасті сніжинки. Які ми були щасливі!

 Тоді в наші стосунки не вкралися моя потаємність та Олине ревнування. І до кого? Переді мною по­стала тоненька постать Ніни на дощі й вітрі, самот­ня, вбита горем, і пойняв сором за Олю. Напевне, коли дізнається, що дівчина зовсім осиротіла, мучи­тиме її совість.

Я почув, як клацнув англійський замок у дверях кабінету Великошича, і засунув шухляду. Сергій Антонович, шелестячи шкіряним одягом, зупинив­ся коло вікна, заклав руки за спину і якусь хвилю мовчки споглядав мокре листя.

—     Він спочатку її оглушив, потім зґвалтував,— сказав.— І вбив. Смерть настала десь о першій го­дині ночі.

—    А ще виявили якісь сліди? — мене особливо вразила наруга над Дубовенко.

—    Жодного,— Великошич повернувся й уважно глянув на мене.— Проте ми можемо хоч зараз його заарештувати.

—    У чому ж справа?!—схопився на ноги.— Сьо­годні Дубовенко, а завтра...

—   А хто завтра, Арсене?

—   Мошняк!— випалив я.

—   Точно Мошняк?

—     Не знаю,— стенув плечима.— Якесь перед­чуття.

—     Вірне передчуття,— відійшов од вікна, і в ка­бінеті посвітлішало. — Ось ми і візьмемо його там.

—   Чого ж чекати?

—     У нас нема доказів, що саме він убив Дубо­венко. Нема. А до Мошняк він обов'язково прийде зі своїм знаряддям убивства. Аби не припинився дощ,— слідчий міцно потер перенісся.— Я ніколи так не бажав дощу.

—   І це він убив мого батька?

—   Слідство покаже, — ухильно відповів Велико­шич. — Ти збирайся додому.

—   Мене візьмете на затримання?

—    Обов'язково,—недоречно сумно посміхнувся.— Мошняк від сьогодні ночуватиме в себе. Її вже по­передили.

Як мені хотілося запитати його про Шмигла, про відвідини Балюка. Але стримався. Відчував, що нічого не скаже. Зате я знав, що, як тільки пустить­ся дощ, почнеться полювання на злочинця. Дощ для нього виявиться пасткою. Від однієї думки, що скоро побачу вбивцю, я ніби ціпенів.

Та, як на зло, випогоджувалось: здійнявся вітер і погнав сірі хмари, шматуючи їх. Подекуди в опо­лонках неба прозирала чиста блакить, де спалаху­вало сонце, посилаючи на землю світлі снопи про­міння. Вмиті дерева свіжо зеленіли листям. Мок­рий асфальт, розімлілий щоденною спекою, дихав вологим духом. З писком шугали ластівки. Хлоп'я­та в калюжах пускали кораблики, з вереском біга­ли в одних трусах. Заки я дістався дому, край неба зовсім поголубів і над річкою звелась веселка.

А я прагнув дощу.

Матері не застав. Спершу вийняв аркуш з нотат­ками і до фактів дописав — «вбивство Дубовенко». До прізвища — «Шмигло» і поруч поставив великий знак питання. Аж після того поснідав. Нічого не йшло на думку. Одне крутилося в голові: хто Шмиг­ло? Найпростіше подзвонити в паспортний стіл, і че­рез кілька хвилин знатиму всі його анкетні дані. Я метнувся до телефону. Валентина Іванівна, пас­портистка, пообіцяла швидко розшукати. І хоч збіг­ло небагато часу, а видалось вічністю... Нарешті дзвінок. Тремтячою рукою записав: Шмигло, стрі­лочник вокзалу, 1921 року народження, мешкав на вулиці Кірова. Шмигло...

Я насилу перевів подих, так сперло мені в грудях од хвилювання. Взяв себе в руки.

Шмигло. Залізничник... Мені знову пригадалась касирка Ядвіга Марківна. Закортіло розшукати то­го Шмигла і поглянути на нього хоч здалеку, крадь­кома. Ось де я припустився помилки: вчасно не поцікавився знайомими касирки. Мене обсіла важ­ка досада. Я не знаходив собі місця і ніяк не міг добрати, що саме вивело слідчого на нього. Адже в моїх словах, що на вокзалі із старих працівників одна касирка і вона нікого не впізнала на фото­картках, ні підозри, ні натяку на кого-небудь. Як же Великошич розшукав Шмигла?

І тут мене осінило: на вулиці Кірова вбили Мошняка! Значить, слідчий обійшов усіх мешканців і хтось згадав якусь дрібницю, незначний штрих. А може, сам Шмигло своєю поведінкою, обставина­ми життя викликав недовіру? Мені хотілося гризти нігті. Але тепер залишалося одне: чекати дощу і непомітно глянути на Шмигла.

Розділ двадцять сьомий

Уже другий день стояла сонячна погода.

Я вибрав момент, коли Великошича не було в прокуратурі, і забіг у паспортний стіл. Довго ди­вився на маленьку фотокартку із Шмигла, на його здрібнені риси обличчя, щоб міцно запам'ятати. Зовні він виявився звичайним чоловіком: у піджа­ку, темній сорочці, застебнутій на всі ґудзики під саму шию, круглочолий, витрішкуватий від напру­ження перед об'єктивом, із зачесаним назад волос­сям. Ніяких особливих прикмет. І все ж у мене трем­тіли руки. Я дивився на вбивцю батька і двох вій­ськових, душогуба Дубовенко.

—        Він часто після роботи підторговує на базар­чику,—раптом сказала паспортистка, вже немоло­да жінка в строгому синьому костюмі.

—   Спасибі, Валентино Іванівно.

Її повідомлення значно полегшувало здійснення мого задуму.

Вдома, щоб швидше збіг час, взявся фарбувати всередині веранду. Незабаром початок учбового ро­ку, і мати все частіше пропадала в школі, райвно. Мабуть, учора сповістили Ніну й Шепету про смерть Дубовенко, і вже містом снувалися чутки, лиховісні, з неправдоподібними вигадками. Дійдуть вони і до Шмигла, до Олі й матері. В цьому випад­ку вона обов'язково запитає мене, щоб пересвід­читись.

Фарбувати стелю найнезручніше. Відганяв од се­бе нав'язливу картину, що бачив на полустанку, та не міг: увесь час ніби вчувалося голосіння і причитання Шепети, ридання Ніни. Чим їй зарадити в горі? А я ще гнівався, що розтрубила про нашу по­дорож у Вінницю. Яка вона тоді була задоволена і щаслива! Напевне, добре, що людина заздалегідь не знає своєї долі. Наперед визначена біда отрую­вала б життя.

Крізь шибки веранди побачив на вулиці матір з учнями. Вони зупинились коло хвіртки. Я зліз із стільця. Мати із сльозами на очах, стишено та без­порадно запитала:

—   Це правда?

Я кивнув відвертаючись.

—   Коли?

—   Учора.

—   Ах, Арсене!.. — в материному голосі і відчай, і докір.

У душі вона звинувачувала мене за розслідуван­ня, яке спричинилося до загибелі Дубовенко. Я теж усвідомлював свою провину, що завчасно не перед­бачив, не застеріг. Що я? Великошич і той... Але хіба ми могли відразу натрапити на слід злочинця і викрити його, що вдало маскувався стільки років? На жаль, наші труднощі згарячу не беруться до уваги. І перед матір'ю поки що я не виправдаюсь.