Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Слухай, Арсене, — Великошич потермосував мене за плечі, приводячи до тями. — Ми зараз їдемо на полустанок.
— Як зникла?
— Учора заступила на нічне чергування, — говорив, одягаючи плащ. — Уранці Шепета встала, а її ніде нема.
— Може, кудись пішла?
— Їм заборонено полишати пост.
— Ви вважаєте, що її?.. — я глипнув на сейф, де лежала папка.
— Так. Вона свідок номер один. Ех, довго збирали матеріали на мій запит,—скрушно мовив Сергій Антонович.
Мені не хотілося з'являтись на полустанок і бачити згорьованих Ніну та Шепету.
Густий, краплистий дощ сік обличчя. Непривітні хмари наче давили на плечі. Мокра лісосмуга, поруділа стерня і обважніле гілля беріз справляли гнітюче враження безвиході. Мене лихоманило від збудження. Над кронами дерев виднівся дах блокпоста.
Ми обминули хату і вийшли до колії. Розгублено повискував Байкал, розшуковий собака. В кімнаті поста виднілися постаті працівників міліції, сліпуче спалахував фотоапарат. Під вікном стояла Ніна, боса, в куценькому халатику, з непокритою головою. Чорне волосся збилося від дощу, і з нього струмували тоненькі цівки води на шию, плечі, скапували з халатика па ноги., Вона відчужено дивилася поперед себе і здавалася скам'янілою, що ніяка сила не зрушить її з місця. Великошич обійняв дівчину за плечі і майже поніс її до хати. Перед ним завбачливо розчинила двері Шепета.
Перестрибнувши через рейки, я попрямував до блокпоста. Байкал — чорна вівчарка з підпалинами на боках, — скавулячи, лизнув мені руку й провинно завихляв хвостом. Напевне, він не брав сліду. Кивком привітався з провідником. Я вже оговтався і міг тверезо дивитися на речі.
— Як справи, Карповичу?
— Погода ж... — старшина спересердя плюнув. — А в Байкала нема верхнього чуття.
Я заглянув до кімнати поста. У ній ніяких змін. На чистій підлозі темні плями води. На столику лежала якась книжка.
— Щось є?
— Поки що нічого.
— А що то за книжка?
— Підручник з географії для дев'ятого класу.
Я замислився, намагаючись збагнути, в який бік пішов злочинець. Коли перетнув мені дорогу дротом, біг до міста. Мене потягло в лісосмугу, хоч і не був упевнений, як Великошич, що Дубовенко зникла не з власної волі, а тим паче — загинула.
Вважав, що слідчий передчасно забив тривогу. Він теж міг помилитись. Але те прізвище. Шмигло... Чи не збіг обставин і фактів змусив слідчого написати прізвище того, на кого впала підозра? Як він його розшукав і хто такий Шмигло?
Усе ж я пильно приглядався до землі, трави, дерев, ідучи стежкою посеред лісосмуги. Нагинався і зазирав під нависле гілля, заглядав за густі кущі. Ні свіжозламаної гілки, ні прим'ятої трави, лише на стежці давні відбитки ратиць корів. Дощ щедро періщив по листю, цвьохкав по плащі, і я подумки дякував Великошичу за чоботи, бо без них забрьохався б по коліна. Терпко пахло пріллю. Подекуди витикалися з трави жовті парасольки маслят. Важкі хмари немов чіплялися за верхівки дерев.
Відійшов од полустанка кілометрів два. Порівнявся з Шепетиною копичкою. Обережно обійшов її навколо. Нікого, і сіно не розворушене. Знову не- поспіхом прошкував стежкою. Не ступив і трьох десятків кроків, як ліворуч від поля, на маленькій галявині, помітив жінку в чорній формі залізничника. Мені похололо в грудях. Став навшпиньки, щоб краще роздивитись, бо спереду заважали кущі. Жінка лежала, неначе спочивала, на правому боці, обличчям до мене і дивилася на стежку. У ній я впізнав Дубовенко.
— Ганно Микитівно, — тихо покликав.
Над нею спорхнув з кленової гілки горобець. У Дубовенко осклілі очі. Тамуючи відчай, примусив себе ще пройти кілька метрів по стежці й глянути на Дубовенко збоку. її розсипані коси прибиті дощем до трави, на потилиці забарвлені в темно-червоний колір. Кров... Я не підходив до неї, щоб не знешкодити сліди. До горла підкотився клубок нудоти, мене замлоїло, але, не снідавши, не вирвав, нічим. Тільки пекуча гіркота в роті.
Прихилився до стовбура клена і зсунув ворока з голови. Холодні краплі остуджували лице. То був перший злочин із вбивством, який довелося мені бачити. На чиїй совісті життя Дубовенко? Невже Великошич не міг передбачити і застерегти? Тепер Ніна кругла сирота. Хто ж наступний на приміті в Шмигла? Хто з них, з ким я розмовляв?
Уважно дивлячись під ноги, дістався краю лісосмуги від поля. Трава на обніжку прим'ята в напрямку міста. Ось кудою йшов злочинець. Боявся, щоб когось не здибати на стежці і не помітили з колії. Ніс Дубовенко на плечах. Я стежкою побіг до полустанка...
Біля блокпоста юрмилися старшина з Байкалом, Шепєта, наш лікар, техексперт, Великошич і начальник залізничного вокзалу. На колії стояла дрезина. За кілька хвилин я підійшов до гурту. Слідчий говорив начальнику вокзалу:
— Пришліть сюди чергову. Хай Шепета посидить з Ніною. Дівчині нелегко. Зараз заснула після уколу.
— Зроблю, — з готовністю сказав начальник. — Я вам не потрібен?
— Можете йти, — відпустив його Великошич І звернувся до Шепети: — А ви не чули, коли розбили лампочку?
Шепета задерла голову до стовпа. Я й собі туди глянув. Під металевим абажуром порожньо.
— Чула, як дзенькнуло і в кімнаті пропало світло. Думала, що перегоріла. Таке часто траплялось,— сказала Шепета, ще дужче зчорніла з лиця і всохла у тілі.
Я переводив погляд з одного на іншого присутнього: на кожному обличчі печать заклопотаності й зосередження. На них ще не відбилось розгублення і співчуття, не впала чорна тінь чиєїсь смерті.
Я не наважувався заговорити при Шепеті. Торкнув слідчого за лікоть. Великошич повернувся до мене й насторожено подивився. Я очима показав, щоб одіслав Шепету. Сергій Антонович звів брови.
— Ви заступайте на зміну, — здавлено мовив до неї. — Ніна нескоро прокинеться.
Шепета боязко піднялася сходами, зникла за дверима. Великошич нагнувся до мене і тихо запитав:
— Де?
— У лісосмузі, кілометрів зо два звідси.
— Жива?
У мене не повернувся язик відповісти, так, як він мені про знайдені останки жінки на глинищі. Я заперечно похитав головою. Великошич наказав зв'язатись по рації з відділом, щоб викликали медичну карету і поставили машину на дорозі навпроти копиці. Лікар і техексперт пішли стежкою в лісосмугу, а ми обніжком. Слід помітний, але Байкал його не брав. Дощ зробив свою справу. І все ж ми пильно вдивлялися в траву, сподіваючись щось знайти.
— Він розбив лампочку, коли Дубовенко забігла в хату по географію,—мимохідь розповідав Сергій Антонович.— Вона любила читати про різні країни. Знала географію краще за Ніну.
— Куди вона збиралася їхати на відпочинок?
— У Крим, через три дні. Вперше в житті.
Вона зустрічала і проводжала поїзди з далеких країв, а сама нікуди не вирушала. От і зібралась...
— Дубовенко була закутана в білу косинку з чорнильною цяткою на кінчику. Ніна ненароком доторкнулася пером, — пояснив слідчий.
На шляху до місця злочину ми нічого не знайшли. Прим'ята трава тяглася до міста. Вдруге я вже спокійніше дивився на Дубовенко. Потилиця розсічена чимось гострим. На білому, наче крейда, обличчі вираз тихої упокореності. Лікар повернув її на спину, чорний кітель розсунувся. Кремова блузка і сорочка спереду розірвані, на шиї й грудях синяки хижацьких укусів. Я відвернувся, подумавши: добре, що Шепета чергує, а Ніна спить.
— Звір, ох і звір! — скреготнув зубами Великошич.
На дорозі за лісосмугою засигналила машина. Я приніс ноші, і ми поклали на них Дубовенко. В тому місці колія вигиналась, і Шепета з блокпоста не могла нас бачити.
— Сходи прижени мотоцикла в кінець лісосмуги, а я пройдусь по сліду,— сказав Великошич.
Я вертався на полустанок дорогою, щоб не потрапити на очі Шепеті.
Як далі житиме Ніна? Я почувався винним у її сирітстві. Адже, коли б не розпочав розслідування, нічого не трапилося б. Досі ніщо не загрожувало її матері. А я, мабуть, наступив вовкові на хвоста. Хто ж Шмигло? Що він не вигаданий, я вже не сумнівався. І чомусь зринули в пам'яті останки тієї жінки, череп, розсічений на потилиці. Чи існував якийсь зв'язок між схожими ранами? Чи не одна і та ж рука? Запеклі злочинці завжди мають свій «почерк» вбивства. Черевики, Балюк... Невже Роман Гнатович знав Шмигла? Я перебирав його знайомих. Шмигла серед них не було. А чи мені відомі всі його знайомі?