Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Я завжди дотримувався цих принципів…
— І до війни, і під час війни, і після неї?
— Так.
— Ці самі принципи ви визнавали і в тридцяті, і в сорокові, і в п’ятдесяті роки?
— Так.
— Отже, ви вірили в чисте кохання, перебуваючи в рядах гітлерівської партії і СС?
— Хто вам сказав про це?
— Ви самі. Ви ж сказали, що вірили в сороковому році в ті самі принципи, що й тепер… Хіба не так?
— Хто вам сказав про СС?
— Ви не були членом СС?
— Не шантажуйте мене! Панове, — він повернувся до залу, — тут зібралася банда! Це червоні!
— Пане Гофмайер, ви уникаєте відповіді: ви були в СС?
Зал заревів.
— Панораму по обличчях! — крикнув Люс Георгу, який сидів за камерою. — Крупно!
— Зробив!
— Ще крупніше!
— Сволота! Негідники! Провокатори! — репетували старі, схопившись зі своїх місць.
Люс знов обернувся до Георга й засміявся, як видихнув:
— Знімайте звук, хлопці, і вимикайте світло! Все. Цей балаган мені більше не потрібен.
— Яке ви мали право знімати наші збори?! — надривалася бабуся, підскочивши до Люса. — Ми притягнемо вас до суду! Це провокація!
…Незабаром прибув наряд поліції. Гофмайєр звинуватив Люса в дифамації й наклепі і зажадав, щоб засвітили відзняту плівку. Довелося їхати в поліцію — пояснювати. Люс відмовився давати показання доти, поки не приїде адвокат. Він знав, що Гофмайєр нічого не доб’ється, бо Георг дістав у президента «чистих коханців» дозвіл на проведення зйомок. Однак Люс відчував, як калатає серце і бридко холонуть руки. «Рабська душа, — подумав він, — досі я не можу вичавити з себе страху».
Поліцейський офіцер, зробивши допит, сказав, що він не бачить протизаконних дій у тому, що сталося в барі під час зустрічі, запланованій керівництвом «асоціації по захисту чистого кохання». Він запропонував Гофмайєру оскаржити його рішення, плівку ж заарештовувати не став, бо Люс провадив зйомки згідно з дозволом, який він дістав офіційним шляхом.
— Я не міг би накласти арешт на плівку, пане Гофмайєр, бо конституція Федеративної Республіки гарантує свободу зібрань так само, як і свободу слова, — додав поліцейський.
— Плівка — не слово, пане офіцер, — заперечив Гофмайєр, — я оскаржу ваше рішення.
У Люса тремтіли руки, і він ненавидів себе за те, що Гофмайєр бачив, як у нього тремтіли руки.
Коли він повернувся до готелю, в «ресептіон», йому передали телефонограму з Кіпріані — там відпочивала Нора з дітьми. «Фрау Люс чекала дзвінка до третьої години ночі. Пана Люса просять не дзвонити до десятої години ранку, бо фрау Люс не буде в номері і нічний дзвінок може налякати хлопчиків»
Люс пішов до себе і сів біля вікна. Світанок був сірий, похмурий. Голуби, що літали над площею, здавалися брудними, немов чайки в гавані.
«Дурненька, — подумав Люс про дружину. — Вона хоче збудити в мені ревнощі. Я ж знаю, що, незважаючи на всі її істерики, вона найвірніша мені людина. Єдина вірна, до кінця. Вона думає, що коли ревнують, значить, люблять. Вона ніяк не хоче погодитись зі мною, що ревнощі — це від себелюбства. Рибонько моя…»
Люс вирішив поспати дві години, — нічні зйомки на вулицях зірвалися через те, що група просиділа в поліції. Він уже ліг, але зразу ж підвівся, зрозумівши, що не засне: те, що зйомка в барі закінчилася щасливо, додало йому енергії, якої так чекає художник. Забуваєш про все: про втому, про телеграму Нори з Кіпріані, про страх у поліції. Все минає, лишається тільки одне відчайдушне бажання продовжувати роботу.
Люс написав на аркушику паперу: «В творчості треба, як у горах, не втрачати висоти». Йому сподобалася ця фраза, він прочитав її вголос і подзвонив асистентові:
— Мій дорогий Георг, не кидайте в мене черевиком. Давайте відстріляємося сьогодні до половини дня, щоб увечері знімати в Західному Берліні. Руки сверблять. У вас також? Я дуже радий. Спускайтеся вниз, вип’ємо кави.
Але кави він випити не зміг: розгублений Георг приніс ранкову газету, в якій повідомлялося, що поліція знайшла в будинку Люса труп Ганса Ф. Дорнброка.
Прокурор Берг сказав:
— Фердінанд Люс, я викликав вас як свідка. Коли в мене буде достатньо доказів, я припиню допит, тому що тоді кожне ваше слово може обернутися проти вас, і вам не обійтися без адвоката, бо із свідка ви станете обвинуваченим.
— Можу поцікавитись — у чому?
— Я, знаєте, дотримуюсь поступовості… Не будемо поспішати. Саме у вас на квартирі загинув Дорнброк.
— Виходить, мене звинувачують у вбивстві?
— Я вас ні в чому не звинувачую, пане Люс. Я викликав вас як свідка. Ви готові правдиво відповідати на мої запитання?
— Так. Готовий. Я готовий на все, аби тільки швидше закінчився цей жах! Я готовий на все! У газетах почалося цькування, продюсер уже тікає від мене! Чому мене звинувачують!? У чому?! Я не винен у самогубстві Ганса! Не винен!
Берг знову надовго замовк, а Люс, поглядаючи на те, як старий перебирає якісь папірці на столі, подумав: «Усе-таки я зоологічний боягуз. Я боюся, навіть коли знаю, що невинен. Недаремно мене завжди тягне зробити картину про героя, який коли й перемагає злочинців, то лише від комплексу неповноцінності. Художник розкриває себе найкраще саме в тому, чого йому бракує. Тільки такий добрий художник, як Томас Манн, міг написати авантюриста Фелікса Круля. Оскар Уайльд тонше від усіх писав про чисте кохання… А баболюб ніколи не зможе написати ніжність, хіба що тільки під старість, коли ним володітиме не бажання, а гірка пам’ять, — усе пройшло мимо, все, що могло б прикрасити його й облагородити… Проклятуща німецька манера — теоретизувати… Навіть у кабінеті прокурора. Коли б у моєму мозку поставили датчики, які можуть автоматично, без мене, записувати думки, вийшла б велика книжка. Деякі письменники носять у кишені книжечки й записують у них чужі слова і свої думки. Ідіоти! Будь-яка організація творчості безглузда і йде від бездарності. Геній щедрий, він не боїться, що думка, не занесена в реєстр, зникне. Виходить, ця думка ніщо, коли вона пурхає, як метелик, і за нею треба бігати з сачком… Зараз ця стара сволота почне ставити свої запитання, він ще тільки готується до цього, а я вже весь спітнів Яка гидка, холодна пика в цього старого… Відворотна пика один ніс чого вартий… Мабуть, був п’яниця, не інакше… Або склеротик. Взагалі, всіх стариків треба ізолювати від суспільства В них немає інтересів, спільних з людьми, які хочуть просто любити жінку, просто пити пиво й просто грати в теніс… Вони всі зляться, що вони скоро дуба дадуть, ці мумії».
— Розкажіть про вашу останню зустріч з Гансом Дорнброком, — попросив Берг.
— Я був у ванній… Це було десь близько години ночі, я збирався в бар. Він прийшов до мене трошки п’яний, дуже схвильований.
— Як ви могли визначити, що він був трошки п’яний і дуже схвильований?
— Так мені здалося… Звідки я знаю, як це можна визначити? Мені здалося, що він був ледь-ледь п’яний і дуже збуджений…
— Може, ви хочете все розповісти без моїх навідних запитань? Дехто домагається спілкування зі мною, щоб якось спекатися думки, що це допит. А ви як?
— Мені було б зручніше розповісти вам усе, що я знаю, без ваших уточнюючих запитань.
— Добре. Будь ласка.
— Ганс попросив що-небудь випити… Я сказав йому, щоб він пошукав у мене на другому поверсі, в бібліотеці. Там, здається, щось лишилося. Він знайшов пляшку, випив, потім спитав: «Чи можу я посидіти в тебе півгодини, сюди мають подзвонити, я дав твій телефон одній людині. Він скоро подзвонить сюди, і я тоді поїду додому». Я відповів йому, що він може тут і заночувати: Нора з дітьми в Італії, весь будинок у його розпорядженні. Він тоді спитав мене… Хоча це довга історія: ми з ним говорили про мистецтво, поки я одягався. А потім я поїхав. А коли сьогодні повернувся — я літав у Ганновер, — мене чекали пани з політичного відділу кримінальної поліції. Оце, власне, і все.
