Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Щодня повз маяк проходили кораблі. Старий дивився на них оцінливо, іноді плював услід, іноді махав рукою, але нічого не казав уголос. Розвіяр бачив, як пішла «Крилама». Йому дивно було згадати, як сам він стояв на її палубі, і страшно – як проз нього рухався порослий черепашками борт.
Він не знав, хто там тепер, на «Криламі». Пасажири давно розчинилися в місті, лишилися на кольорових мостах під золотими банями. А капітан на судні напевно той самий, і команда також… Вони підуть і повернуться. І знову підуть. Вони можуть пливти й бродити по всьому світу, а він, Розвіяр, не вміє ходити по воді!
Він проводжав кожний корабель із жагою й надією. Він міг би відплисти, він міг би повернутись на материк; якби ж хазяїн Агль знав, що Розвіяр вижив! А він би точно розщедрився на човен, щоб забрати з маяка «своє багатство». Але хазяїн, звісно, не знав; можливо, він і сам давно поїхав із Мірте, може, вертаючись, «Крилама» відносила і його…
Далеке місто щоранку вставало на видноколі, ширяло над водою, мінилося веселково, поблискувало золотом, міняло кольори й запалювалося вогнями, і так світилося до ранка. Розвіяр не раз і не два намагався уявити, що за люди там живуть. Високі, сухорляві, зі смаглявою шкірою й золотим волоссям; от би подивитися на їхніх жінок.
Дивно, що, сидячи на камені посеред моря, обвітрений, змучений, напівголодний Розвіяр уперше, мабуть, у житті так багато думав про жінок. Може, так діяло на нього прекрасне й неприступне місто. А може, ніколи давніше у Розвіяра не було стільки вільного часу.
Добувати їжу і їсти. Більше нічого. Розвіяр бродив по острову, збираючи уламки мушель, але їх було мало, тьмяних, некрасивих. Він допомагав старому розчиняти рибу та – іноді, коли пощастить, – патрати спійманих птахів. Старий мовчав. Розвіяр дивився на риб'ячу луску, що складалась у візерунки, і в нього перед очима виникали сторінки переписаних книг – він пам'ятав їх майже всі.
Якось удень, сховавшись у затінку маяка, Розвіяр став читати вголос – не останню книгу про «Подорож на Осиний Ніс», а ту, що переписував раніше, коли «Крилама» тільки вийшла з порту Фер. Це була історія про фаворитку самого Імператора, дуже рідкісна у Фер і заборонена в Імперії. Хазяїн Агль збирався продати переписаний примірник у Мірте – за великі гроші. Розвіяра зовсім не цікавили походеньки фаворитки: вона однаково обходилася з усіма чоловіками. Його цікавили картини чужого життя, прикрашені, але все-таки схожі на правду.
Розвіяр читав, приплющивши очі, подумки перегортав сторінку й читав далі: місто біля підніжжя вулкана… темні лабіринти зі сліпими вартівниками… спочивальня Імператора, білі і сині вогні… довга зала, басейни, підсвічені згори та знизу, натовпи придворних, музики з морськими мушлями…
Тінь маяка перейшла. Розвіяр перебрався, доганяючи її, на інший камінь. Тінь подвоїлася й злилася знов; піднявши голову, Розвіяр побачив старого – той сидів на камені, дивлячись на далеке місто Мірте.
Розвіяр знітився. Він довго мовчав, перш ніж знову почав читати вголос. Чи то від спеки, чи то від монотонного плеску хвиль пам'ять у нього потьмарилась – він кинув книгу про фаворитку й подумки розгорнув іншу. Це були «Повчальні казання про людей, звірів та інших тварей» – усілякі історії, записані одна по одній, і неможливо було відрізнити вигадку від правди. Про те, як вірні дружини літають на свято до королеви квітів, але палуба повітряного корабля проломлюється під ногами невірних дружин. Про те, як ситуха забажала стати криламою. Як дочка лісоруба вирішила вийти заміж. Про вогняних личинок, що живуть у чорному яйці: «Як лусне шкаралупа – вийде вогняна тварюка на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. її не вразить ні стріла, ні клинок…»
Розвіяр водив пальцем по долоні, виписуючи невидимі знаки; книги оповідали про все, але в жодній із них не було слова «гекса».
Тінь знов переповзла. Розвіяр сидів на сонячнім пригріві, а поряд, також на пригріві, сидів старий і дивився на горизонт.
* * *
Старий і досі нічого не казав. Щодня, загасивши маяк і закінчивши клопотатися про їжу, він сідав у затінку, і трохи далі сідав Розвіяр. Уважно дивився на свою ліву долоню – рано чи пізно на ній з'являлись уявні знаки, тоді Розвіяр водив по них пальцем і читав уголос.
Інколи старий сидів довго. Інколи скоро піднімався й ішов геть. Розвіяр читав сам собі, потім, коли спека ставала нестерпною, занурювався в море. Його одяг зашкаруб від солі, він ходив гольцем, як старий. Біла шкіра облуплювалась на плечах і руках, облізала клаптями, але Розвіяр уже не відчував болю.
– А що таке «гекса»? – спитав він якось у старого. Надія на відповідь була слабкенькою. Проте Маяк озвався майже відразу:
– Це плем'я.
– Де вони живуть? – спитав Розвіяр, зраділий з успіху. Але цього разу старий не відповів.
* * *
Минуло багато днів. Розвіяра нудило від вареної риби, він дивитись не міг на водорості. Кусник хліба снився йому вдень, коли він засинав під стулками величезної мушлі, і вночі, коли полум'я в маяку стугоніло і билось на вітрі.
Він переповідав усі, що їх переписав, книжки, деякі двічі або й тричі. З нудьги він згадав книги чужими мовами; їх було небагато, усього лише три чи чотири, зате вони були товсті. Гачки на жовтих сторінках нічого не значили, вони чергувалися без будь-якого смислу, і тільки деякі були схожі на букви. Розвіяр придумував звучання кожній букві й промовляв їх уголос. Виходило дуже смішно, якесь риб'яче булькання впереміш із пташиним свистом; іноді, промовивши фразу-другу, Розвіяр валився на спину й починав реготати, і старий дивився на нього, як на божевільного.
Одноманітність життя на острові, стогін маякового полум'я, книжки, прочитані вголос і перелиті у сни, сни, які стали маренням у спекотний полудень, – усе це могло відбити глузд. Але страшніше за все для Розвіяра була здогадка, що стала підозрою, стала жахіттям і переросла в певність: усе його життя мине тут, на острові біля підніжжя маяка. Рік у рік він буде, як і старий, вештатися гольцем, варити рибу на олійній горілці, запалювати й гасити маяк. Імені в нього не залишиться; він стане Маяком, а тоді помре, і його тіло скинуть у воду – нарешті море дістане його, як і звелено. Це присуд, а острів – відстрочка, довга й нудна. І повіривши в це, Розвіяр вирішив піднятись на верхівку маяка й кинутися звідти сторч головою.
Невідомо, здійснив би він свій рішенець, а чи ні, але дві події стались одна по одній, і все змінилося.
* * *
– Фру!
Щури в колесі вповільнили хід. Човен розвернувся кормою до берега, знайомий бакенник піднявся, утримуючи рівновагу, і склав долоні рупором.
– Гей! Маяче! Забирай паливо!
Розвіяр лежав в укритті, у хижці під дахом із мушлі. Старий звелів йому забратися з очей, щойно стало зрозуміло, що якийсь човен іде прямцем до острова.
Старий, крекчучи, спустив у воду широку темну дошку – єдину дошку на острові, що правила й за стіл, і за ліжко. По цій дошці належало вкотити нагору бочку з ліхтарною олією для маяка.
– А де малий? – крикнув бакенник. – Клич, хай допомагає!
Розвіяру було видно зі свого укриття, як старий повернув голову, запитливо дивлячись на бакенника.
– А що? – здивувався той. – Утопив ти хлопчиська, чи як?
– Іди! – гукнув старий.
Тоді Розвіяр вийшов. Удвох зі старим вони вкотили бочку по дошці й залишили в ямці серед каміння. Бакенник, не приховуючи цікавості, роздивлявся на голого засмаглого Розвіяра; старий тим часом сходив по порожню бочку, скинув у воду, вона захиталась на хвилях, і бакенник спритно підчепив її багром.
– Гей, гекса, – гукнув бакенник, – та ти роз'ївся на вільних харчах!
– Іди, іди, – пробуркотів старий.
Бакенник весело крикнув своїм щурам:
– Ну! Пішли, хороші, пішли, до обіду встигнемо!
