Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
— Кримчаки?! Ага, пригадую... здається...
— Ви непритомним були, то ми вас із тіточкою Мартою, можна сказати, з того світу витягли!
— Так уже і з того світу?.. — недовірливо мовив поранений і зробив спробу перевернутися зі спини на бік: очевидно, мав намір підвестися.
— Ой, паничу, заради Бога не ворушіться!!! — скрикнула Олександра. — Вам не можна ще вставати в жодному разі, а якщо на бочок лягти хочете, то я вас сама переверну!
Втім, хворий не слухав її попереджувальних зойків і продовжував безладні рухи. Та миттєвий гострий біль прошив тіло хороброго неслуха, і він знову знепритомнів.
— Тіточко!!! — зойкнула Олександра, підскочивши до дверей.
На щастя, Марта вже поспішала на заклик:
— Що сталося?! Чого волаєш, наче божевільна?..
— Ой, тіточко, ой, рідна!!! — заскиглила попівна. — Він отямився, одразу піднятися спробував, та знову знепритомнів!..
Дівчина ледве не плакала від досади й жалості до пораненого.
— А ти куди дивилася, дурепо?! — сплеснула руками знахарка.
— Я говорила, та він не послухався... і от!.. — Олександра схлипнула, вказуючи на юнака.
— Не говорити треба було, а притримати цього неслуха... Подивись–но, чи сухі пов’язки? А раптом перемінити потрібно...
— Начебто сухо все...
— Так начебто чи сухо?!
— Сухо, тіточко.
— Хвала Богові! Давай–но разом перевернемо його на бочок...
Зробивши це, жінки відступили назад. Схиливши голову набік, Марта мовила:
— Ну от, нехай поспить, йому корисно.
Й відразу звернулася до племінниці:
— До речі, і ти б теж поспала, а за ним я тепер догляну.
— Ой, тіточко, не треба, я як сиділа тут, так іще посиджу... — спробувала заперечити Олександра, але цілителька владно прикрикнула:
— А ну хутко спати пішла!!! Думаєш, я не бачу, до чого ти стомилася? Не вистачало ще, аби ти заснула тут, а цей неслух знову підвестися спробував. Тоді таке може статися...
Довелось підкоритися. Тайкома позіхаючи в кулака, Олександра пішла до себе. Марта ж подумала: «Схоже, ці упертюхи варті одне одного! Обоє рябоє...» — але злякавшись очманілої думки, перехрестилася на образи й зайняла місце племінниці біля ліжка хворого.
Рогатин,
1516–1517 роки
Козаки йменували пораненого шанобливо, але коротко: «Наш панич».
Поки тіточка і племінниця лікували підопічного, розпитувати не було часу. Та коли нічого не відаючий господар будинку по завершенні поточних справ (а їх виявилося напрочуд багато!) нарешті повернувся до себе, відразу ж з’ясувалося, що доля закинула в Рогатин не просто панича, а одного з найшляхетніших, найродовитіших шляхтичів славетного герба Корибутів! Двадцятишестирічний Іван Михайлович зовсім нещодавно одержав титул князя Вишневецького, серед місцевої шляхти виділявся силою, хоробрістю, мав добру репутацію при королівському дворі.
Від усього почутого у бідолашного панотця Гавриша у голові здійнявся справжнісінький безлад, він не знав, радіти цій несподіванці чи журитися?! Тільки подумати, сам князь Вишневецький... Ах, яка честь!!!
Щоб докладно розібратися у події, панотець з раннього ранку замкнувся у себе в кімнаті й до пізнього вечора «радився» з пузатою сулією сливового спотикачу настільки завзято, що пропустив узагалі всі служби. Зате у підсумку дійшов досить філософічного висновку: усі ми, грішники, перебуваємо в руці Божій, усе, що робиться, — на краще, а отже, і цей шляхтич звалився на його не зовсім тверезу голову зовсім недарма... Ой, недарма!!!
Отож і вийшло, що залишок осені, всю зиму й навіть початок весни Іван Вишневецький провів у будинку п’яниці–попа Гаврила Лісовського. У період видужання за ним доглядала сама цілителька, яка справедливо розсудила, що улюблена племінниця виросла, а береженого, як кажуть...
Тіточка Марта відсилала дівчину з будинку під будь–яким приводом. Але як на лихо, Олександра виникала начебто з–під землі, саме коли тіточці необхідно було відлучитися. У ці миті племінниця займала місце біля ліжка хворого, чим була надзвичайно щаслива. Запаморочливі секунди скороминущих зустрічей пробігали, і на зміну чарівним відчуттям радості приходив тяжкий період очікування нового побачення. Так повторювалося щодня: на одну–єдину солодку мить ворота в країну дівочих мрій раптом відкривалися, ледь молодий князь проявляв щось схоже на тінь почуття у настільки короткий час...
Однак по мірі посилення холодів знахарка відчула, що занедужує. Почалося все зі звичайної застуди, закінчилося ж тим, що на руках у юної Олександри виявилися одразу ж двоє хворих з тією лише різницею, що князь явно одужував, тоді як тіточці ставало дедалі гірше. Втім, Іван був зовсім не проти, що за ним доглядає молоденьке дівча. Під час перев’язок він частенько посилав їй з–під прищулених повік загадкові погляди, що вселяли у її свідомість надію на майбутнє. У ці хвилини Олександра уявляла собі, як їх обох поглинають любов і пристрасть, описані у віршованих романах і романтичних віршах, яких вона, попри юний вік, уже прочитала безліч. Іноді попівна нишком спостерігала за парубком з вікна, і дівоче серце при цьому солодко завмирало.
Коли ж молоді люди залишалися разом, доглядальниця розважала хворого читанням уголос Святого письма, поетичних творів Гомера, сказань про небезпечні пригоди мандрівників і завойовників нових земель, про які в піднебесному світі тепер пам’ятали хіба що пергамент та папір, а також романтичних оповідань про кохання й ненависть, про зрадництво і відданість. У такі хвилини князь зовсім забував, що перед ним усього лише безвісна попівна з Рогатина. Вони разом сміялися, переживали, сперечалися, іноді їхні погляди збігалися, іноді ні.
Поступово якась магічна сила, донині невідома Олександрі, заповнювала весь її внутрішній світ павутинням дивних фантазій. Час для дівчини зупинився, уперше в житті доля щасливою рукою підхопила її й не відпускала. І Сашунька була безмірно щасливою.
Нарешті зміни, що відбувалися з дівчиною, були помічені не тільки нашорошеною тіточкою, але навіть вічно зайнятим батьком. Той у свою чергу зажадав, щоб Марта напоумила непутящу Олександру. Так би мовити, суто по–жіночому...
— Дивись мені, дівко, себе в суворості утримуй! — хрипіла Марта в студений грудневий вечір, коли злягла остаточно.
— Ой, що ви таке говорите, тіточко?! — попівна зашарілася так сильно, що яскраво–червоними зробилися не тільки обидві її щоки, але також шия, вуха й навіть чоло.
— Знаю, що кажу...
Знахарка захекалася, перевела подих і продовжила:
— Ти хто?! Дочка попа з Рогатина, от ти хто така! А він...
— Тіточко!..
— Помовч, коли старші говорять... Ти всього лише попівна, а він — князь, спадкоємець найшляхетнішого роду! Хіба ти йому рівня?! А не утримаєш поклику серця...
— Ой, тіточко, ви про що?..
— Помовч нарешті! Я хоч і розхворілася зовсім, але не осліпла, усе бачу: і як ти до князя тягнешся, і як він тобі посміхається... Отож, коли поклику серця не втримаєш і в подолі принесеш сама знаєш кого... Хто тебе тоді заміж візьме — ні дружину, ні вдовицю, з дитинчам чужим?! А ганьба на голову твого батька — із цим як бути?..
— Так, до речі: ганьба!.. Ганьба й осуд!!! — глибокодумно промимрив панотець Гавриїл, який немовби ненароком виявився поруч.
— Ой, що за пристрасті такі!!! — не втерпівши, гримнула Олександра й стрілою вилетіла з будинку на двір, щоб остудити розпашіле чоло.
І тільки залишившись наодинці з собою, вдивляючись у затягнуте низькими хмарами похмуре беззоряне небо, зрозуміла: як не сумно, однак тіточка Марта права у всьому! Відтоді як Іван Вишневецький з’явився тут, вона дивилася на молодого князя не просто як на героя, що взявся захистити простий люд від татарських набігів, але й як на свого особистого заступника. Недарма ж підносила вдячні молитви Пресвятій Богородиці за те, що вберегла її від гіркої долі, уготованної зниклій назавжди подружці Марисі, — а вберегти її тепер зможе не хто інший, як молодий князь, про здоров’я якого вона всіляко печеться. Але це тепер, а от одужає він — тоді сяде на свого баского коня й разом з вірними воїнами назавжди покине Рогатин...
