Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
«Бог милосердний нехай пробачить нам гріхи наші як вільні, так і мимовільні!» — й узявся виправити прикре непорозуміння.
Отак і вийшло, що охрестили дівчинку вже в наступному — 1504 році під ім’ям Олександри. Втім, без курйозу не обійшлося: роблячи відповідний запис у церковній книзі, Гаврило чомусь вивів ім’я своєї молодої дружини — «Анастасія»! Коли ж здивована жінка і присутня на хрестинах внучатої племінниці тіточка Марта (після достопам’ятних подій раз і назавжди пробачена священиком) вказали на явну безглуздість — дописав поруч із першим друге ім’я «Олександра». Жінкам же сказав: мовляв, нічого страшного, називайте, як хочете, — Бог бачить кожне своє чадо!..
Через три роки попадя Настуся померла: так і не отямившись остаточно після дуже тяжких пологів, зів’янула тихо й непомітно, немов зірвана польова квітка. Засмучений смертю дружини священик вкотре гірко запив. Тоді тітка Марта залишила своє відлюдницьке життя на далекому хуторі й остаточно перебралася в Рогатин, щоб вести осиротіле попівське господарство та виховувати внучату племінницю. Стара цілителька навчала маля розпізнавати і вчасно збирати різне зілля, готувати відвари й цілющі напої. Далі узялася навчати її грамоти, згодом найнявши вчителів, яких тільки змогла знайти в Рогатині і в його найближчій околиці. Грошей на освіту не шкодувала, тому вже до шести років дівчинка досить непогано читала Молитвослов і Псалтир, до семи опанувала латину, до восьми — давньогрецьку.
Відтоді здібна й допитлива Олександра читала–перечитувала стародавні сувої та книги, якими славилася храмова бібліотека. Наситившись віковою мудрістю, гортаючи цупкі на дотик пергаментні сторінки, уявляла себе то мандрівником, то завойовником, то ще яким–небудь відважним сміливцем...
Отак і минуло дитинство попівни Олександри–Анастасії Лісовської.
Цікаво, яка доля чекає її попереду?
Глава 2
ШЛЮБИ УКЛАДАЮТЬСЯ НА НЕБЕСАХ
Рогатин,
пізня осінь 1516 року
Ось уже який місяць поспіль юна Олександра боялася заснути. А все тому, що бачила щоночі один і той самий жахливий–жахливий сон!.. Ледь заплющувала очі, як нескінченний кошмар повторювався знов і знов.
* * *
Прекрасною літньою дниною подружки відправилися в ліс за ягодами: росла, худенька, нескладна, чимось невловимо схожа на хлопчика Олександрунька — не красуня, але миловидна, з товстелезними рудими косами й виразними зеленими очима, а з нею дочка пекаря Марися — перша красуня Рогатина, довгонога й огрядна, з правильними рисами грецької богині, величезними блакитними очима, пухкими червоними губками, густим хвилястим чорним волоссям, уже сформованими розкішними грудьми. На неї заглядалися і старий, і молодий. Черга кандидатів у наречені зростала щодня, але з незмінною увагою вислухавши пропозиції сватів, батько–пекар щораз обіцяв подумати: мовляв, час є — дочці ледь чотирнадцять виповнилося. Куди ж поспішати?..
Подружки бігали лісом, збирали ягоди, квіти, плели вінки, наспівували пісень. Вирішили пограти в хованки: Марися під кущем смородини сховалася, проте пташки над тим місцем так і звилися, защебетали схвильовано — очевидно, гніздечко у них там заховано. Уважна Олександрунька відразу виявила Марисю й у свою чергу побігла ховатися. Знайшла старий дуб на краю галявини, залізла в просторе дупло й там причаїлася, очікуючи, коли ж подружка її знайде?! Марися лісом усе бігає, бігає, аукає, а знайти Олександруньку не може: уже й під кущики, і під молоденькі ялинки заглядала — нема ніде подружки, наче й не було! А вона тим часом сидить у своїй схованці та знай собі посміюється...
Раптом на серці в дівчини важко зробилося, хоча з чого б це, здається?! Нашорошилася, прислухалася — справді, щось дивне в лісі відбувається: змовк пташиний щебет... отже, хтось чужий з’явився! Висунулася з дупла й побачила: Марися неподалік на галявині зупинилася, квіточками замилувавшись, а в цей час до неї обережно підкрадаються... два кримчаки!
— Стережися, подружко! Біжи додому хутчіш, піднімай народ!!! — щосили скрикнула Олександрунька. Вистрибнула з дупла на землю й кинулася до подруги на допомогу, на ходу підхопивши суху жердину.
Зачувши розпачливий крик, Марися щодуху кинулася у бік Рогатина.
А перед Олександрунькою звідкилясь постав вершник на коротконогому жвавому огирі. Кочовик міг би скористатися безвідмовною зброєю — міцним арканом з кінського волосу, та оскільки жертва була зовсім поруч, вирішив схопити дівчину голими руками. От уже нахилився із сідла й хижо потягнувся, щоб упіймати одну з рудих кіс... але Олександрунька спритно ухилилася, до того ж гарненько вперіщила кримчака жердиною по попереку.
— А–а–а!!! — зойкнув вершник і тепер уже схопив волосяну петлю, однак кмітливе дівча випередило його, щосили вдаривши коня по крутому боку. Жеребець дико заіржав, звився дибки й, не розбираючи дороги, понісся геть, ледве не скинувши зі спини наїзника. Судячи з розпачливої лайки останнього, гілки дерев, що хльостали його по обличчю, заподіювали негідникові серйозних неприємностей.
Натомість Марисі не пощастило: кримчаки наздогнали її на самому узліссі. У повітрі просвистів аркан — і з жалібним зойком пораненої пташки дівчина повалилася на землю, запекло намагаючись звільнитися від пут. Один з вершників умить опинився поруч з нею, спритно скрутив, звалив жертву поперек сідла — і понісся геть.
— А–а–а!!! — розпачливо заволала попівна.
— Ря–ту–у–у!.. — голос бранки донісся вже здалеку.
Ні жива ні мертва від переляку, Олександрунька примчала в Рогатин, одразу ж кинулася до свого будинку, що стояв майже на околиці. На її лементи збіглися люди, потім жалобно вдарив набатний дзвін. Люди озброїлися хто чим міг і кинулися навздогін кримчакам, але тих уже й слід прохолов... Хіба ж хто наздожене їхніх малорослих жвавих жеребчиків?!
* * *
Олександра прокинулася від голосного шуму. Швидко підхопилася з ліжка, накинула, що під руку трапилося, вибігла на ґанок і побачила, як просто із сирої досвітньої імли на подвір’я випливає невеликий кінний загін. Вершників було близько дюжини, всі один в один — молоді, ставні.
— Агов, дівко! — звернувся козак, що їхав попереду, до Сашуньки. — Де тут у вас цілителька яка–небудь проживає?
— А що сталося? — поцікавилась тіточка Марта, що вибігла на подвір’я слідом за племінницею.
— Та панича нашого татарва клята підстрелила...
Тут один із прибулих увів на подвір’я за вуздечку двох коней, на перев’язі між якими лежав поранений молодий воїн, судячи по заляпаному брудом і закипілою кров’ю одягу — той самий панич.
— Як же це він отак сподобився? — запитала схвильована Олександра, перед внутрішнім поглядом якої миттю спливли картинки щойно баченого кошмару.
— Ми кримчаків вирішили поганяти...
— Ви?! Кримчаків?! — стрепенулася дівчина.
— Авжеж! Занадто вже розперезалися бузувіри прокляті, просто жах! Хіба не знаєш?..
— Кому і знати, як не їй, — зітхнула знахарка, але племінниця перебила її захопленим вигуком:
— Ой, слава Богу, заступники ви наші!!! А далі що?..
— Усе було добре, ми наздоганяли, бузувіри тікали так, що тільки вітер у вухах свистів.
— Ну то?..
— Отут–то наш панич вирвався далеко вперед і наскочив прямо на їхню засідку!
— Ой!!!
— Не бійся, дівко, він не з лякливих! От тільки доки ми на допомогу приспіли, собаки–кримчаки панича серйозно поранили, кольчугу двічі прострелили, проклятущі...
— Тож допоможіть, зробіть ласку, — додав той, що тримав коней з перев’язом за вуздечку. — Бо самі розумієте: коли панич кров’ю спливе, що ми його матінці скажемо?..
