Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗

За іншим столом — поляки, як завше галасливі, з морем алкоголю на столі. Таке враження, що поляки тільки ві Львові відриваються «на цалего», тут вони переганяють через себе декалітри горілки. Вигідно спродавши товар, квасять тепер так, що аж гай гуде. Над ними, спершись на стіл, нахилився «зйомник» — фарц, який знімає клієнтів. Видно, не весь ще товар продали «франики», як прозвали їх львівські фарци. Ось полька висовує з-під столу спортову торбу, розкриває, «зйомник» озирається на боки, чи не з’явилася в ресторані міліція, щойно після цього зазирає до торби, мацає рукою, киває і випрямляється. Полька бере з собою другого поляка і, підхопивши торбу, чимчикують за «зйомником».

Між столиками з діловим виглядом снує якийсь курдупель. Росту малого, але напомпований понад міру — непропорційно широкі плечі і груди колесом. Він не танцює, але це не означає, що ритми музики ковзають повз його вуха, він реагує на них кожним своїм рухом. Він усіх знає, зі всіма вітається, навіть із заїжджими поляками.

— Честь, Франю!

— Serwus, Zbychu! Sie masz? Dzisiaj twoj dzien, nie? [1]

— Gdzie tam moj! Sluchaj, te wasze menty! Juz tutaj mam ich! [2] — Збишко чиркає долонею попід горлом. — Dzisiaj jedno auto zawrocili do Polski! Nawet towar nie zdolalem przepakowac. Мату srany dzien. Ale siadaj do nas. [3]

— Nie, dzieki, jestem w pracy [4].

— Ano, tak! — регоче Збишко. — Musisz pracowac, znam twoja prace. Jak skonczysz — przyjdz do nas. Mamy takze slicznych panienek. Popatrz na Dorote [5]. Дорота, Дорота, візьми до рота! — заспівав поляк українською.

— Stul pysk, draniu! [6] — дзявкнула п’яна Дорота.

— A widzisz, jaka piekna? [7]

Франьо-курдупель дефілює далі, звинно, обминаючи крісла, випростані ноги, танцюючі пари. Він то зникає мені з очей, то несподівано з’являється, підходить до одного стола, до іншого, нахиляється, перешіптується, роззирається. Ось перебалакує з кількома повіями, уважно перебігає поглядом по залі і зупиняє свій погляд на нас. Погляд цей не віщує нічого радісного, погляд вивчає кожного з нас. Коли він зупиняється на мені, я недбало позіхаю і тягнуся за шампаном. Я розслаблений і спокійний, як ніколи. Від випитого душа рветься на простори, хочеться притулитися до чогось теплого і пружного.

За кілька хвилин бачу курдупеля уже біля сосок. Схоже на те, що вони чимось незадоволені, їхні сусіди по столу, двоє лисіючих з животиками дядечків, вийшли покурити. Коли вони з’являються знову, курдупель перехоплює їх на півдорозі, і починається торгівля. Соски стежать за нею з неприхованим інтересом. Я теж. Дядечки виразно збивають ціну. Курдупель стоїть на своєму. Жести його недвозначні: або-або. Нарешті, коли вже дійшли згоди, курдупель дає знак пальцями, і втішені соски випливають з-за столу, аби в супроводі дядечків покинути залу. Так працюють справжні сутенери.

Повернувшись назад, соски застають уже за своїм столом двох представників Середньої Азії в тюбетейках.

А курдупель усе снує і снує свою павутину… Мене, однак, непокоїть, що він занадто часто зиркає у наш бік. Щоправда, я не танцюю, і моє роздивляння по залі справді може викликати підозру. Обстеживши танцюючі пари, виловлюю оком чудесну блондинку в таких тугих джинсах, що усі звабні випуклості — як на долоні. Вона витанцьовує з якимсь добряче захмелілим піциком, явно не кавалером. «Ах, Адеса, жемчужина у моря! Ти, Адеса, знала многа горя». Коли музика закінчується, я все ще продовжую стежити за блондинкою. Піцик підводить її до бенкетного столу, де розмістилося зо двадцять осіб, і сідає навпроти. На столі букети квітів, які свідчать про те, що нарід гуляє чиїсь уродини.

При перших звуках музики я пересікаю відстань, яка нас розділяє, і запрошую блондинку до танцю. По дорозі минаємо курдупля.

— Сервус, Надю! — кидає він, встромивши свої очі просто в мене.

— Привіт, Франю! Ти чому мене не поздоровляєш?

— А ніби з чим?

— З уродинами!

— Невже? Ну всьо — фалюю за шампаном.

— Одним шампаном не обійдеться!

Але тут нас підхоплює вихор танцю і Франьо зникає.

— Я бачу, цей Франьо знає весь ресторан.

— Аякже! Така в нього робота.

— Яка саме?

Надя сміється і уникає відповіді. Вона захмеліла, і очі її світяться безмежною радістю.

— І скільки вам нині гепнуло?

— Вісімнадцять.

— Поздоровляю. А можна я вас теж привітаю шампаном? Обіцяю, що однією пляшкою не обійдеться.

Далі я з’ясовую, що Надя працює секретаркою в науково-дослідному інституті на Лєрмонтова. Я встигаю ще витягти з неї номер телефону, і танець закінчується.

— Не забудьте про шампанське, — сміється Надя, коли я, відпровадивши, підсовую їй крісло.

Запросити її на наступний танець не вийшло, оскільки музиканти зробили перерву, і за нашим столом знову стало гамірно. Ось Теймураз починає допитувати Маріанну, в панчохах вона чи в колготках, а коли дізнається, що в панчохах, то з’ясовує, де саме вони закінчуються. Руки Отара вже вирушили у кругосвітню подорож по Єлені. Усе нормально. Я радий за них.

Виходжу до вбиральні і зосереджено розчісую буйну тоді ще чуприну, мружачи очі від клубів диму. Раптом помічаю за своєю спиною курдупля, рука з гребінцем заклякає. Він усміхається, але обличчя в нього суворе, навіть жорстоке. Перебитий ніс, шрам на щоці. У мене теж перебитий ніс і шрам на скроні. Але чомусь не такий грізний вигляд. Та й біцепсами не можу похвалитися. Він киває набік, і я слухняно відходжу подалі від курців.

— Під греків працюєте?

Запитання ловить мене зненацька, і я про всяк випадок трясу головою, водночас гарячково обдумуючи якусь відповідь. Але якою може бути відповідь? Краще за все — вдавати захмелілого. Як він мене розкусив?

— Давай без фокусів, — проказує Франьо. — Я за тобою давно спостерігаю. Вийдем, поговоримо.

У фойє він вибирає безлюдний кут.

— Що це за тьолки з тобою? Я їх раніше не бачив.

— З Одеси.

— За чужу територію треба платити. Хіба ти цього не знаєш?

— Знаю.

— А вони про це знають?

— Вони ні. Вони просто відпочивають. Я теж.

— Шлангом прикидаєшся? Ти чув про Франя Короля?

— Ні.

— Це я.

— Дуже приємно, Юрко.

— Перестань хохмити. Я пізнав тебе. Я з твоїми домовився, що Збоїсько і Голоско ваші. По «Ватру» включно. Мало?

Він прийняв мене за когось іншого, але за кого? Що йому відповісти? Тут ми не зовсім і самі. Якихось двоє збуїв крутяться неподалік і позирають з-під лоба… Догрався. Будуть бити. Чи не будуть? Ні, таки, мабуть, будуть. Такі люблять бити.

— Ну, ваші теж не раз порушували територію, а я удавав, що не помітив.

— Ти про Шиньйона? Це ж дурак! І коли то було? Але після того, як ти розправився з тими чудиками з Підзамча, я тебе почав поважати. Та й для Шиньйона ти авторитет.

І тут я згадав! Боже мій! Я згадав, за кого він мене має!

Це було взимку в кафе «Ватра», неподалік готелю «Львів». Кафе «Ватра» у пізній час перетворювалося на гадючник, у якому доправлялися всі, хто ще не прийняв всієї своєї дози. Ми з Віктором забрели туди з дуже простою метою — зняти пару колєжанок на суботній пікнік у лісі. Як на те, у «Ватрі» вже засідала сама п’янота, кілька прокурених штахет погоди не робило, і нам не залишалося нічого ліпшого, як і собі доправитися перед сном. Раптом до нас підійшли цигани зі Збоїськ і запитали:

— Ви цигани?

Віктор справді дуже скидався на цигана. Хоча в дійсності таких здорованів серед циган мені не доводилося бачити. Крім того, він комік. Він міг веселити будь-яку публіку і сипати сто слів на хвилину. З ним було дуже вигідно тинятися по кнайпах. Я ніколи не вмів миттєво підшукати першої фрази для знайомства з панною. Зазвичай я видушував її з себе уже тоді, коли танець закінчувався, або панна виходила з трамваю. Віктор брав тоті перші репліки просто зі стелі. Починаючи від банального «Дівчата, ви сестри?» до галантного «Боже, які у вас чарівні очка!» або «Дівчата, це не ви загубили десятку? Ні? Чудово, проп’ємо разом». Коли панни ковтали цього нехитрого гачка, на сцені появлявся і я. Головне, не давати паннам оговтатися і засипати їх лавиною слів. Я брав інтелектом, Віктор — словесною половою. Разом ми творили чудову пару, розігруючи, мов за нотами, увесь спектакль. Але й ми інколи зазнавали провалу. Якщо за столиком сиділи дві самотні панни, то це не означало, що вони вільні. Вони могли виглядати своїх кавалерів. Почувши: «Ми чекаємо наших хлопців», — я миттєво скисав і втрачав інтерес до розмови, моє метання бісеру припинялося, і я перемикав увагу на келих, але Віктора це не стримувало.