Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗

На вході у будівлю нам трапився цибатий жвавий дядько, якого я спочатку сприйняла за одного з небагатьох представників місцевого персоналу.

– Здоров, Мітю, як самопочуття? – запитав лікар, тиснучи йому дружньо руку, проте пильно заглядаючи увічі.

Трохи збуджено, та загалом цілком адекватно той відповів:

– Дякувати Богу, Дмитре Михайловичу… Я у село хотів відлучитися… Обіцяв Довгалям нись керт поаршовати [4]… Копійку зароблю та й назад. Знаєте, же за мнов не треба позирати [5]…

– Знаю, Мітю, знаю. Дивись, аби на вечірній медогляд встиг…

Помітивши здивування у моі?х очах, лікар тут же пояснив:

– Певні пацієнти мають особливу довіру, ба, навіть пошану. Загалом, вони – цілком нормальні люди, якщо не провокувати у них агресію. Місцеві поводяться з ними поблажливо і довіряють просту роботу. А я намагаюсь закривати на це очі. Фінансування нашого закладу настільки мізерне, що кожен зароблений пацієнтами гріш приносить і?м величезну радість. А Мітя… Він працював колись вчителем фізики (так-так, не дивуйтеся)… Жив самітником, відлюдно… Почав спиватися…

Тепер не п’є, а на калим купує дешеві ласощі і всім роздає. Знає, що варто зірватися, і не вийде за ворота щонайменше півроку.

– Я чула, місцеві не надто люб’язно ставляться до таких відвідин…

Лікар на мить спохмурнів:

– Це не зовсім так… Буває, щоправда, часом буйні втікають, самі бачите – надто вузьке коло персоналу, аби цього уникнути… Всі інциденти, що зрідка трапляються з місцевими, улагоджую я сам, особисто. А інакше… Дехто з них (кивнув у бік корпусу) насправді нормальніший навіть за нас із вами. Більше того, доля розпорядилася з ними отаким чином напрочуд поблажливо, нагородивши своєрідним ув’язненням, відмежовуючим від хаосу, що панує у звичному житті. Дехто з них цілком свідомо не хоче повертатися у минуле, і я не жену. На щастя, у медицині існує безліч термінів, якими можна обґрунтувати найнезначніші прояви психічних захворювань. Повірте, що останні притаманні і нам із вами, і практично кожній людині… Тому невибаглива сільська і?жа, свіже повітря, фізична праця і заспокійливе на ніч у вигляді ліків – набагато дієвіші за отой моральний безлад, котрий оточуватиме і?х по поверненню додому. Кожен із них має власну біографію і обставини, що спричинили і?х появу тут. Ви ж психоаналітик, і, як ніхто, маєте це усвідомлювати. Людським фактором ми не можемо нехтувати…

…Я прислухалася до лікаревих слів і пронизувалась повагою до нього. Не був він насправді черствим і цинічним, як здалося на перший погляд.

У першому корпусі, до якого ми потрапили, було доволі чисто і охайно. Як розповів лікар, приміщення розподілялось на дві частини – чоловічу і жіночу. Посередині, вздовж довгого коридору, тягнулися допоміжні покоі? – побутівки та кілька майстерень. Якби я не знала, де насправді знаходжуся, подумала б, що то є звичайнісінький пансіонат санаторно-лікувального типу. Проте я добре розуміла, що треба бути насторожі. Кілька жінок, котрих ми зустріли на шляху за роботою (хто мив вікна, а хто натирав до блиску підлогу), доброзичливо віталися з лікарем, прискіпливо оглядаючи супутницю, проте особливого тепла у тих поглядах не було. А хтось взагалі вдавав, що мене не помічає.

– Загалом тут знаходяться люди, що пережили у свій час посталкогольні чи психологічні депресіі?, – пояснював лікар. – Надто активного медикаментозного втручання вони вже не потребують. Більше – відчуття потрібності і зайнятості, і, ви самі бачите, працетерапія дає неабиякі наслідки, – він відверто пишався охайністю, за якою слідкували самі мешканці.

– А якщо часом хтось «зривається» і робить непередбачувані діі?? Що тоді?

– Тоді вони автоматично потрапляють у сусідній корпус, а суворішого покарання для нихне існує, повірте. Єдине, що вони усвідомлюють напевно і до кінця – це власну безпечність, знаходячись тут.

– Тож, якщо вони не несуть жодноі? загрози для суспільства, навіщо і?х утримувати при нестачі коштів на найнеобхідніші речі? Невже не людяніше відпустити і?х у лоно сім’і? і періодично забирати на реабілітаційний період? Це було б набагато демократичніше по відношенню до всіх і в першу чергу до тих, хто справді потребує медикаментів і невпинного нагляду…

– Людяніше, кажете? Людяніше тримати і?х там, де вони відчувають власну захищеність, повноцінність, якщо хочете. Там, звідки вони потрапили, і?х вже давно списали і, повірте, не поспішають забирати назад. Суспільство приймає до себе виключно успішних людей, інших нещадно відкидає, немов зайвий мотлох, непотріб. А той «непотріб» часом виявляється значно глибшим і чистішим за морально стійкий самозакоханий прошарок суспільства…

У одній із майстерень, куди ми потрапили, терпко пахло лісом. Там сиділо двоє чоловіків, схилившись над роботою. Один із них, доволі молодий ще, весь припорошений сивим пилом від деревини, завзято вишкрябував маленькою ручною пилкою непіддатливий ясеновий бовванчик. Він підвів голову до гостей і привітно привітався.

– Як, Іване, робота йде? Незабаром тобі виставку влаштуємо. Іван у нас – знаний тесля, – вже до мене звернувся лікар, і я помітила поруч із задоволеним похвалою Іваном цілий ряд свіжотесаних фігурок.

Другий чоловік, скоцюбившись над швацьким верстатом, порався з лагодженням черевиків – своі?х чи чужих, байдуже. Він був старшим за першого і мав суворе зосереджене обличчя. Волосся його було білим, наче сніг. Той сидів мовчки і лишень ледь помітним порухом голови дав знати, що вітає відвідувачів. А далі знову поринув у роботу з відвертим бажанням, аби його не чіпали.

– І тобі, Василю, здоров, – виходячи, кивнув лікар і вже за дверима пояснив. – Івана привезла сюди племінниця, котру він оселив у власній хаті разом з і?і? чоловіком та дітваками. Він майстер був на все село, не зважаючи на те, що пив багато і гуляв гучно. А як пустив рідню на поріг, не до вподоби і?м став, ось і привезли, мотивуючи пияцтвом. А тепер він і сам повертатися не хоче, каже: «Що я там забув? Най собі ґаздують молодята, як я і?м на заваді». На свята оте кубло до нього навідується, навіть забирають його додому часом, та як приводять, починають бідкатися, мовляв, знову до паленки [6] тягнувся. Я і?м не надто вірю, а Іван по тих відвідинах тиждень похмурий ходить – голови не підводить. Незабаром оживає і знову хапається до роботи…

– А Василь що – німий?..

– Ні, не німий. Василь – інша історія… У Василя хата згоріла. Разом із родиною. В одну мить він став сивий, як лунь. Як те сталося – достеменно ніхто не знає. його вдома не було, а повернувся – побачив тліюче згарище. Ось і побілів. Розвернувся й пішов світ за очі. Всю ніч його селом шукали, а потім ще день і ще ніч… За тиждень дядько Степан знайшов його у нас під воротами, ось і прийняли. Він веде себе спокійно, єдине – мову йому заціпило, ні з ким не розмовляє. Та ще ночами плаче – вборсається під матрац, аби ніхто не чув, і виє там тихенько, наче вовк на повний місяць… Нещодавно ми йому верстат облаштували, тепер він усіх черевиками обшиває. Мовчки.

– Виходить, у вас справжній притулок… Комуна для тих, кому нікуди йти…

Лікар мовчав… Вийшовши на свіже подвір’я, завагався:

– Що ж, не знаю, чи варто показувати вам «святая святих»?.. Навіть якщо ви маєте щире бажання справді тут залишитися, думаю, після відвідин «янгольського» ви з’ясовуватимете час найближчого рейсового автобуса до міста.

Якусь хвилину ми ще помовчали, зважуючи доцільність відвідин, і я рішуче сказала:

– Ходімо…

І ми рушили до «янгольського». Тут все було інакше, ніж у першому корпусі. Всі двері, без винятку, були оббиті дерматином, і в кожних зловісно вилискувало скляне очко. Я зиркнула налікаря, і він, розуміючи мене без слів, пояснив: – У нас надто вузьке коло персоналу, аби встановити нагляд за кожною палатою. Тому ми пристосували двері так, аби дві наші санітарки, що змінюються почергово, мали змогу спостерігати за пацієнтами безпосередньо не контактуючи. Це не важко, адже всього на лікуванні тут зна– ходиться вісімнадцятеро пацієнтів. Дві палати чоловічі, дві – жіночі. Звісно, коли потрібне термінове втручання, медсестри поспішають на допомогу, а інакше… намагаються не наражатись зайвий раз на несподіванки. Маєте бажання увійти? – він насмішкувато кивнув у бік однієі? з палат, очікуючи моєі? реакціі?. Я обернулася на кремезного Янча, що невідступно йшов за нами, гаряче, мов зіпрілий кінь, дихаючи у потилицю. Він здавався надійним і чимось нагадував мені Гошу. Я без вагань відповіла: