Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗
За столом незатишноі? вузькоі?, наче келія, кімнати, що впиралася у видовжене заокруглене зверху вікно, сидів невиразний, на перший погляд, чоловічок невизначеного віку. У коротке стрижене і?жачком волосся де-не-де вкраплювалася сивина, проте обличчя його було доволі молодим, якби не змучені, сповнені цинізму очі. Спочатку він здався мені сутулим і незграбним, гармонійно доповнюючи своі?м виглядом архітектуру замку.
Побачивши відвідувачку, він припинив заповнювати формуляри і якийсь час вивчально сканував мене поглядом. Аж поки не вказав мовчки на стілець.
– Що привело? – здавалось, він не надто налаштований на гостинну зустріч. Або ж ті, хто мав нагоду сюди завітати, не виправдовували його сподівань.
Я вмостилась на краєчку стільця, трохи розгублена отакою «гостинністю», адже, здавалося б, тут мали тішитися кожній залітній пташці.
– Я приі?хала за оголошенням, яке ви давали в Інтернеті. Вам потрібен психотерапевт…
– Мені?!! – його очі несподівано ожили і в них заплигали насмішкуваті бісики. – Мені особисто, дорогенька, психотерапевт вже не допоможе…
Я знітилась, усвідомивши безглуздість формулювання, але побачивши, як вмить запалила іскру життя у відсутніх, як здавалося, очах, вирішила не падати духом.
– Бачу, ви не надто вітаєте ентузіастів, готових знехтувати цивілізацією заради власного альтруі?зму. – Я свідомо провокувала до діалогу, котрий, судячи з всього, йому не хотілося підтримувати. І як доказ рішучості власних намірів, видобувши з наплічника свій зелений із тисненими золотими літерами диплом, поклала перед ним на стіл.
– Скільки вам років? – чоловік несподівано відверто подивився просто мені увічі. – Ви бодай усвідомлюєте, на що йдете? І чи усвідомлюють працівники охорони здоров’я, наважуючись надсилати сюди комісіі? – для галочки, чи для статистики, а потім даючи оголошення в Інтернет, що вони роблять, провокуючи таких, як ось ви, альтруі?стів, на подібні вчинки? Чомусь жоден із них не затримується тут більше, ніж на день… І бачили б ви, як ретельно вони вимивають руки після відвідин, хоча мали би по суті набагато ретельніше промивати мізки…
Він встав, видобув із шухляди цигарку і, відчинивши рипучу шибу розкраяного рамою на квадратики вікна, затягуючись, на хвилю замовк. Тепер я роздивилася його у повний зріст: справді молодий ще, може, трохи за сорок, худорлявий і попри сутулість – міцноі? збитоі? статури. Задивляючись у вікно невідомо куди, наче сам до себе, продовжував:
– Бачили ми вже тут кілька волонтерів… Вони приі?жджали, ледь покинувши студентську парту, з фанатичним блиском в очах, патетичними промовами про відданість власному покликанню і усвідомленням відповідальності… А за день-два, чи в кращому випадку за тиждень, істерично пакували валізи і без пояснень вирушали у бік автостанціі?, без найменшого докору совісті…
А бувало й таке, що батьки приі?жджали за новоспеченим «спеціалістом» і вивозили в евакуаційному режимі…
– Не турбуйтеся. За мною ніхто не приі?де. Батьків вже нема, а чоловік не знає, де я.
Він рвучко повернувся від вікна, приголомшений почутим, проте не перепитував і дав мені закінчити думку.
– Моє рішення є цілком виваженим – студентську парту я покинула з десяток років тому… Окрім усього, я не маю куди вертатися.
Лікар мовчав. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, і годі було здогадатись попри всі психоаналітичні здібності, про що він думає у цю мить. «Битий пес», – майнуло в голові, проте я пристойно витримувала паузу. Розчавивши недопалок у попільничці і прикривши вікно, він, наважившись, сказав:
– Гаразд. Ходімо. Я покажу вам наші володіння. Та пам’ятайте – ви самі мене спровокували.
«Володіння» складалися з чотирьох будівель, що знаходились на певній відстані одна від одноі?, утворюючи умовний квадрат. Одна з них стояла трохи осторонь, вибиваючись із «ансамблю», і і?і? заґратовані наглухо скляні очиці приречено глипали на подвір’я. Від будівлі тхнуло холодом і занедбаністю, наче від старого захаращеного цвинтаря. Не хотілося туди, і я зраділа, що ми пішли у другий бік, попри дивне відчуття, наче оті глиби вп’ялися мені у спину лютими, сповненими докору очима. Незрозуміле відчуття оволоділо тілом, і я не могла втриматися, аби не озирнутися. За одним із вікон стояла жінка – дуже гарна і страшна водночас. Густі чорні нечесані пасма обрамляли і?і? бліде, мов крейда, обличчя, і величезні очі пронизували ненавистю мою постать. Від того холоду я здригнулася і прискорила інтуі?тивно ходу.
– Не зважайте, – несподівано спокійно сказав лікар, не обертаючись, але напевне знаючи, про що йдеться. – Хелену відпускають виключно під конвоєм і лишень тоді, коли до неі? завітають родичі. Навіть щоденні прогулянки пацієнтів проходять під ретельним наглядом персоналу…
– Пусте, – сказала я. Проте довелося докласти певних зусиль, аби взяти себе в руки і розпочати ознайомлення з територією.
Найперше ми завітали у приміщення, від якого стійко тхнуло смаженими шкварками і кип’яченим молоком. Два довгі, на всю довжину і?дальні, столи – старі, незграбні, проте прикриті для збереження бодай умовноі? санітаріі? квітчастою цератою – впиралися у кухонний відсік, звідки крізь прочинені двері доносилася розмова. Я з полегшенням зітхнула – до цієі? хвилини, крім Хелени, я не надибала жодноі? живоі? душі. Дві жінки – баба Галька і і?і? племінниця Анця, котрі завзято кашоварили в кухні – виявились місцевими селянками, які начебто й не надто здивувалися, побачивши поруч із лікарем незнайому особу.
– Слава Ісусу Христу! – гучно привіталася літня кухарка, вправно відставляючи убік із плити величезний і непомірно, здавалось би, важкий баняк із паруючим варевом. Витерла руки у власний засмальцьований фартух, аби простягнути лікареві для привітання, в той час як молодша, Анця, тихцем, не підводячи голови, але все ж таки помітно, вивчала мене прискіпливим поглядом з-попід низько зав’язаноі? ледь не на самі очі хустки. Щось у тому погляді було недоброзичливе, та я збагнула з першоі? хвилини приі?зду, що чужакам тут не надто радіють, і сприйняла це як належне.
– Вижу, знову маєте контролерів, – насмішкувато, але незлісно кивнула баба Галька у мій бік, – ліпше би когось у поміч післали, бо туй неє шо контролювати…
– А може це і є наша поміч, Галино Василівно, хоч на перший погляд надто крихка, враховуючи специфіку нашоі? роботи, – несподівано розсміявся лікар, миттєво розрядивши тим самим напруження. І баба Галя, трохи здивована і помітно звеселіла, простягнувши руку й мені, відпарувала:
– Коби тота поміч ся обстала хоть на пувроку, то би сьме Богу дяковали… Айбо ся якось не вірує… Анцьо, звари лем пану дохтору та й паніці кофе…
І Анця заходилась клопотати над кавоварінням, чомусь так і не підвівши догори голови і не підтягнувши на чоло хустку.
… Ми сьорбали гарячу каву, а тим часом жінки розкладали у алюмінієві мисочки кашу, здобрюючи підсмаженими шкварками, розливали у такі ж ударотривкі горнята молоко і розкладали все рівними рядочками на металевому візку, що складався з чотирьох ярусів. Акуратно, аби не розхлюпати, виштовхували візочок надвір, і баба Галька перепитувала у лікаря:
– Янчо на службі? Ми у «янгольський»…
Лікар мовчки кивнув у знак згоди, а я здивовано позиркувала на нього. Я ще не знала, що «янгольським» називають отой віддалений корпус для буйних, із вікна якого тужила загадкова Хелена і куди без супроводу двометрового дебелого Янча сільські жінки боялися навідуватись.
Тим часом подвір’я поволі оживало. Біля невеличкого будиночку, де, як з’ясувалося пізніше, мешкав сам лікар, лунко тюкала сокира у руках дрібненького, проте міцного, хоч і сивого вже чоловіка, який, забачивши нас здалеку, розігнув спину і ввічливо привітався – так, як зазвичай місцеві мешканці віталися тут між собою:
– Слава Ісусу Христу…
– Слава навіки, – слушно відповідав йому лікар, і чоловічок знову взявся до роботи, а ми крокували до першого лікарняного корпусу.
