Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Що? Тут? Відбувалося?!
Нахилився, підняв. Засунув чомусь руку всередину. Там він здався мені теплим та сухим, ніби його щойно скинули. Прихопив із собою. Як доказ, чи що?
Завжди казав, що добрі справи без наслідків не залишаються. Та навіжена дівка навіть пробувала пручатися, коли я заштовхував її до машини. Кинув ідіотці ліжник, що пилюжився на задньому сидінні ледь не три місяці, був навіть трохи вимащений травою. Певно, ще з того вихідного, коли випадково Нінель…
Стоп. Я вже повнолітній. Тож нікого не повинно цікавити що і навіщо я зберігаю у своїй машині та як його використовую. Зараз таке моє недбальство, бо таки треба було витягти цю брудну ганчірку із салону та заштовхати до пральної машинки, стало у пригоді.
Моя «знахідка» стукотіла зубами, хоч, певно, не так від холоднечі, як від стресу. Добре хоча б те, що коли вливав у неї чай із термосу, не пручалася. Тільки трохи мляво все ще намагалася переконати мене, що оте дитинча серед степу не привиділося їй, а таки існувало і навіть розмовляло. Воно мені треба, сперечатися? Ну, бачила. Дехто он інопланетян бачить.
Певно, це, врешті, зрозуміла й вона. Трохи заспокоїлася. Чи не вперше глянула мені просто в очі. Отепер вона виглядала більш-менш нормальною. Навіть симпатичною здалася. Ну, звісно, як на чий смак. Є чоловіки, яким подобаються отакі — ледь не прозорі, худорляві дівчата. Модель, чи що? Хоча навряд. Зростом не вийшла. І ще — там професія такий відбиток накладає, що хоч у лахміття зодягни, а відчувається звичка позувати на людях. А ця…
Стоп. Знайшов час думати про зовнішність дівчиська. От зараз вона спитає щось геть безглузде. Типу: вважаєш мене божевільною? Цікаво, чи образиться, якщо почує у відповідь правду? Хоч божевільним слід вважати й мене, за компанію. Бо хто, маючи хоч трохи оливи в голові, буде намагатися додзвонитися до ремонтників посеред новорічної ночі?!
Он, здається, кілометрах в трьох чи в чотирьох звідси ночує якийсь автобус. Піти скооперуватися із водієм, чи що?! До речі, певно, містики у появі дівчини серед степу нема: приїхала на автобусі, а коли той поламався, вирішила добиратися далі пішки. Навіщо, то вже інше питання, яке, врешті, мене не обходить.
— Ти до міста їхав?
Питання не блискуче, але усе ж належить до «нормальних», тож мовчки киваю.
— Мені не віриш! — І це не схоже на запитання. Швидше ствердження. — Тож, певно, мав би поспішати, але…
— Хм! Але у мене машина поламана! Зламалася при екстреній зупинці, коли думав, як на тебе не наїхати! От, бачиш? — для наочності, чи що, ще раз провертаю ключ запалення.
І що б ви думали? Мотор — всупереч усьому, що я знаю про свій мерс, а характер у нього капосний! — заводиться відразу. В його чмиханні мені вчувається неприкрита насмішка: що, розумако, якби не супутниця, то просидів би тут до ранку, повільно замерзав би, так і не спробувавши ще раз увімкнути двигун.
— Що ж! Востаннє питаю, — не надто переймаючись тим, що оте «востаннє» звучить вперше, повертаю голову до дівчини: — Таки зі мною поїдеш чи будеш примарну дитину розшукувати?
Від запитання вона здригається, та я не чекаю відповіді й газую з місця так, що колеса вищать.
— Ремінь пристебни! — Не те, що я такий прихильник усяких правил, але схоже, що супутниця не надто звикла до швидкої їзди, бо ледь не впала на мене при повороті.
Вона не реагує. Період просвітлення закінчився, чи як?
Ні, бачте, дехто надто заклопотаний тим, що розглядає пухнасту дитячу рукавичку, прикрашену вишитою сніжинкою. Із кишені витягла, звідки ж ще тут такий непотріб візьметься? Щось пов’язане із тією дитячою вдяганкою крутиться в голові. Ніби нещодавно бачив схожу. Але де, де? Здається, знаю…
Роздуми уриває дзвінок мобільного. Цікаво, хто ж це прорвався посеред шквалу дзвінків в новорічну ніч?
«Хто» я побачив відразу, лише зиркнув на телефон. Не стримався, чортихнувся вголос. Нічого, перед цією незнайомкою можна. Нащось кинув погляд на годинник перед тим, як натиснути на кнопку «відповісти». Тринадцять хвилин на першу.
Нічогенько так починається Новий рік, бо як його зустрінеш, то так уже поведеться аж до наступного.
Руслана
Не люблю піжонів.
Не дуже оригінальна заява. Ніхто із моїх знайомих поки що не стверджував протилежного. А хлопець — чи все ж молодий чоловік, йому якось більше пасує саме таке назвисько, — за кермом мерсу належить саме до цієї когорти. Неозброєним оком видно.
Та зараз комизитися нема чого. Не думаю, що так просто знайти того, хто, переконаний у божевіллі першого-ліпшого стрічного, буде таку «знахідку» відпоювати гарячим чаєм, ще й прихопить із собою, явно спізнюючись кудись на важливу зустріч. Кохання з першого погляду пролітає. Варто лише глянути на себе у дзеркало заднього виду. Мною зараз навіть збоченець навряд чи зацікавився б. Певно, мій янгол-охоронець, що навряд чи у захваті від своєї підопічної, таки розстарався на Новий рік, підкинув доброго самаритянина.
Не надто оригінальні роздуми, правда? Але добре забивають голову. Створюють ілюзію: я можу не думати про те, що лякає найбільше. А це навіть не дитяча рукавичка, затиснута в долоні, а мій власний светр, закинутий супутником на заднє сидіння. Смішно боятися улюбленої одежини, еге ж? Але як побачила її кинуту на сніг, то зрозуміла: моєї допомоги ніхто не потребує і я можу йти під три чорти. А як же те дівчатко, буде замерзати далі, ховаючись від сторонніх очей? Хоча…
Хто сказав, що привиди мають бути прозорими? Невже ті голівудські розумники їх особисто бачили?! Але ж… чи можуть привиди мерзнути? Хіба у них є кров чи бодай тіло? Це ж фантоми!
Господи, яка дурня в голову лізе! Я навіть зраділа, коли у супутника (цікаво, ми навіть не познайомилися, тільки зараз зрозуміла) задзвякав мобільний. Мабуть, слова про піжона доведеться забирати назад: мелодія без наворотів. Ледь не стандарт. Так само, як і трубка. Зручний прилад, багатофункціональний, але не із найдорожчих і без зайвих викрутасів. Це я, колишня продавчиня з мобільного салону, вже напевне знаю.
Олеже, де тебе чорти носять?!
Співрозмовник верещить у свою слухавку так, що добре чути й мені. Хлопця ж він, певно, ледь не оглушив, але точно не злякав. Отже, мого рятівника звати Олег!
— Катаюся. Люблю, знаєте, Новий рік посеред холодного та порожнього степу в машині зустрічати. Шеф у курсі, де я і чого.
— А ти у курсі, що Мстислава у лікарню забрали просто від святкового столу, га?!
— Стиште децибели, шановний! — настільки спокійно, що я відчуваю мимовільну повагу, радить Олег. — Я в курсі, що Мстислав Маврикійович захворів. Усі люди час від часу хворіють. І це нормально. Тільки не в усіх у розпорядженні найкрутіші лікарі міста. У тій особливій лікарні гарантовано ніхто сьогодні і краплини не випив. Це інші страх заливають дешевим алкоголем.
Співрозмовник Олега змовкає. Певно, чекав на геть іншу реакцію, ледь не на паніку. А я бачу, що хлопець переконаний: усе не так погано. Бо... Усе набагато гірше. Навіть пальці лівиці, що стискають кермо, побіліли від напруги. Чи то, може, він не надто вправний водій і йому важко вести отакі розмови на слизькій трасі? Найліпше для мене зараз вдавати із себе глухоніму клінічну дебілку, якій плювати на чужу розмову. Але, всупереч розумній думці, обережно забираю у супутника телефон. Тепер сама тримаю мобілку біля його вуха. Здається, Олег відчуває полегкість, навіть вдячно хитнув головою.
— Ну, звісно, коли шефа забирає «швидка» просто із новорічного прийому — то дрібниці. Особливо, коли лікарі не певні, чи не везуть його простісінько в реанімацію. А ти не подумав, скільки людей із присутніх схочуть скористатися своїм везінням і наказати підлеглим пошукати документи в офісі хворого?!
Голос у слухавці не перестає горланити.
— Тих, хто додумається до цього, буде небагато. Менше, ніж тих, хто випадково почує від Вас таку пораду і скористається нею. Зараз біля Вас багато сторонніх?
