Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

- То й ви­бе­рись! Кинь йо­го ік дідьку! Ти ж не вінча­на з ним, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Коли ж, сер­це, в нас не­ма вже й ша­га в ки­шені. Елпідифор сип­ле грішми, як по­ло­вою. І ха­барці нічо­го не по­ма­га­ють.

- Це по­га­но. Я цього не сподіва­лась, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- А це сьогодні роз­лю­ту­вавсь та пож­бу­рив тарілкою на ку­хо­вар­ку. Здурів чо­ловік зовсім! Ма­буть, і на ме­не швид­ко швир­га­ти­ме тарілка­ми, - ска­за­ла Лю­ба, тру­ся­чись од мо­ро­зу.

- Ну, цього ти йо­му не доз­во­ляй. Для те­бе луч­че, щоб ти швир­га­ла на йо­го тарілка­ми, а не він на те­бе. От я так, ма­буть, швид­ко шпур­ля­ти­му тарілка­ми на сво­го Ула­се­ви­ча, як він би­ти­ме бай­ди­ки й ме­не не лю­би­ти­ме.

- Та ти, сер­це Ме­ла­сю, та­ки наг­ля­дай за ним доб­ре, бо - якось влітку пішли ми в Царський са­док гу­лять, ко­ли ди­ви­мось, а на ве­ранді в Ша­то за дов­гим сто­лом бен­ке­тує відо­ма в нас ком­панія гультяїв. Див­люсь я, а між ни­ми стри­мить і твій Ми­шук…

- О, бач! Я це і вга­ду­ва­ла, - аж пис­ну­ла Ме­ла­ся. - Бу­ли з ни­ми й ті співач­ки з ка­фе-шан­та­на?

- Атож! Без їх в цих гультіпак ніко­ли й «во­да не ос­вя­титься», як ка­жуть в при­казці.

- Постривай же ти, нікчем­не мур­ло! Он де він мар­нує мої гро­ша­ки! А діла не ро­бе, все скла­дає на батькові плечі, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Ще во­ни, пев­но, дов­го ба­ла­ка­ли б та тру­си­лись на мо­розі. Але Лю­ба ки­ну­ла оком вздовж улиці вго­ру і вгляділа, що з го­ри йде її знай­омий уря­до­вець. Во­на бо­ялась йо­го очей, бо в йо­го очі буцімто бу­ли нав­роч­ливі.

- Ой ли­шеч­ко! Он­деч­ки йде Ко­рот­ке­вич! Я оце поп­ра­ви­лась і поз­до­ров­ша­ла. А як тільки він ска­же, що я поз­до­ров­ша­ла, то так, ка­торж­ний, од­ра­зу й нав­ро­чить своїми банька­ми.

- Ну, бог зна що ти вер­зеш. Я не вірю в ті уро­ки. Це нісенітни­ця, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Еге, доб­ра нісенітни­ця! Ко­ли тільки ска­же, що я поз­до­ров­ша­ла та гля­не на ме­не своїми очин­ка­ми, то я дру­го­го дня й зас­лаб­ну. І ма­ма так са­мо. А оце ко­лись як нав­ро­чив од­но­го німця Шмідта, то він зас­лаб та й умер, - ска­за­ла Лю­ба.

- Таки за­раз вмер? - спи­та­ла з ди­ва Ме­ла­ся.

- Він нав­ро­чив йо­го вес­ною, чи що, а во­се­ни вже німець і ду­ба дав.

Люба не­на­ро­ком зир­ну­ла в дзер­ка­ло, що бу­ло вправ­ле­не в стіні ко­ло ма­га­зи­ну, і вгляділа, що в неї ніс по­синів і во­на по­по­ган­ша­ла. Лю­ба за­ту­ли­ла синього но­са муф­тою. А тут вже наб­ли­жав­ся Ко­рот­ке­вич з страш­ни­ми нав­роч­ли­ви­ми очи­ма…

- Ой ненько моя! Як же я змерз­ла. Вже й но­ги одуб­ли. Ме­ла­сю, при­ходь до нас на чай! та не ба­рись! А як прий­деш, то й не шар­пай за дзво­ник: за­сув бу­де од­су­ну­тий, бо ми те­бе з не­терп­ляч­кою жда­ти­ме­мо, - ска­за­ла Лю­ба на про­щанні і без со­ро­му побігла на го­ру пруд­ко та швид­ко, щоб хоч тро­хи розім'ять та нагріти за­коцілілі но­ги, та все за­ту­ля­ла синього но­са.

Люба прибігла до­до­му, вбігла в ма­те­ри­ну кімна­ту з слізьми в очах і по­ча­ла біга­ти од кут­ка до кут­ка.

- Ой ма­моч­ко! Ма­буть, про­па­ли мої пальці й пуч­ки. Ма­буть, я й ніс і ву­ха по­од­мо­ро­жу­ва­ла, - не го­во­ри­ла Лю­ба, але аж ви­ща­ла од болісті в пальцях.

- Ой як мені бо­ля­че! не­на­че пе­че ме­не в пальці.

- А чо­го ж ти так зад­ля­лась на ву­лиці, що аж тру­сиш­ся, не­на­че те­бе тру­сить тряс­ця?

- Та то, ма­мо, не я вин­на, а Ме­ла­ся. Стріла ме­не на Хре­ща­ти­ку та як по­ча­ла мо­лоть язи­ком, як по­ча­ла та­ра­ба­нить, то я сто­яла, сто­яла, дріботіла та туп­ця­ла но­га­ми, на­си­лу ви­дер­жу­ва­ла. А во­на все ме­ле та й ме­ле, що й кінця не бу­ло. Ну вже й прав­да, що со­ро­ка! Ме­ла­ся з тих ле­пе­тух, кот­рим тре­ба тільки вваж­ли­во­го слу­ха­ча, щоб во­на мо­ло­ла язи­ком, а він тільки слу­хав та мов­чав. Так ле­пе­че, що мені не да­ла й сло­веч­ка про­мо­ви­ти й навіть ро­та роз­дя­вить. А мені до­кон­че ба­жа­лось де­що їй роз­ка­зать. Од­же ж не да­ла! За­би­ла мені ба­ки, за­мо­ро­чи­ла го­ло­ву й тро­хи не за­па­гу­би­ла ме­не на мо­розі на смерть. А бо­дай її не­чис­тий узяв! Доб­ре їй, що глад­ка, як піч, то й не змерз­ла. Ой про­па­ли ж мої ніженьки й ру­ченьки! Не дай гос­по­ди, як я оце од­мо­ро­зи­ла собі но­са. Я тоді заст­ре­люсь.

Люба аж зля­ка­лась, уявив­ши собі, яка то во­на бу­де кра­су­ня з од­мо­ро­же­ним синім но­сом. Од теп­ло­го повітря в по­ко­ях в Лю­би зай­шли заш­парі в пальці. Лю­ба од болісті в пальцях аж кля­ла Ме­ла­сю.

Саме в той час Ме­ла­ся з одубіли­ми но­га­ми й ру­ка­ми прибігла до Кан­ди­би, вско­чи­ла в по­кої й по­ча­ла бігать по кімнаті, мов навісна.

- Ну та й ле­пет­ли­ва ж ота ка­торж­на Лю­ба! Крий бо­же! Оце зостріла ме­не на Хре­ща­ти­ку, спи­ни­ла та як ста­ла дріботіть язи­ком, то я слу­ха­ла, слу­ха­ла та й не пе­рес­лу­ха­ла, бо її ніякий чорт ніко­ли не пе­рес­лу­хає. Зовсім за­мо­ро­зи­ла ме­не. Та я вже так змерз­ла, що втек­ла од неї, по­ки­нув­ши її се­ред улиці. Ну та й дер­ка­ло ж! Ну та й со­ро­ка! Скре­го­че та й скре­го­че так, що не да­ла мені й сло­веч­ка про­мо­ви­ти й навіть ро­та роз­дя­вить. Що поч­ну го­во­рить, то во­на спи­нить ме­не, та й сип­ле, та й сип­ле, мов го­ро­хом, та все ле­пе­че про ото­го сво­го навісно­го Елпіди­фо­ра. А бо­дай її дідько взяв! Ой про­па­ли мої но­ги! Ма­буть, пальці од­мо­ро­зи­ла, - аж си­ча­ла Ме­ла­ся од болісті в пальцях та пуч­ках.

Але це тільки зо­па­лу так го­во­ри­лось. Як тільки в Ме­ласі одійшли заш­по­ри, во­на на­тяг­ла на се­бе удя­ган­ку й дмух­ну­ла нав­за­во­ди до Лю­би на чай, нев­ва­жа­го­чи на не­давні заш­по­ри.

Люба вже га­разд обігрілась і вже й за­бу­лась за свою при­го­ду на мо­розі. На стіл по­да­ли са­мо­вар. Лю­ба пе­ре­да­ва­ла мамі до сло­веч­ка свою роз­мо­ву з Ме­ла­сею, - не­на­че чи­та­ла ма­тері якусь ціка­ву га­зе­ту, їй знов за­ба­жа­лось по­ба­чить Ме­ла­сю, до­вес­ти до кінця де­яку по­ча­ту на ву­лиці роз­мо­ву й док­ладніше роз­пи­тать за Ми­шу­ка. Ко­ли це в од­ну мить в две­рях сто­ло­вої з'яви­лась Ме­ла­ся, не рип­нув­ши навіть две­ри­ма, не­на­че ма­ра ви­ник­ла десь з-під підло­ги. Ме­ла­ся ве­се­ленько крик­ну­ла, вглядівши са­мо­вар. Лю­ба й Таїса й собі аж крик­ну­ли на ра­до­щах. Лю­ба побігла на­зустріч Ме­ласі, вхо­пи­ла в обнімок і щільно й міцно тричі цмок­ну­ла її в що­ку. За мо­роз, заш­по­ри, за свій ніс, що вже був став схо­жий на си­ню сли­ву угор­ку, лег­ко­дум­на Лю­ба вже й за­бу­лась. Во­на те­пер по­чу­ва­ла, що приємно про­ве­де вечір і в теп­ло­му за­хис­но­му за­кут­ку, на­ба­ла­кається з при­ятелькою всмак, до­нес­хо­чу, і не нудьгу­ва­ти­ме в дов­гий вечір.

Елпідифор з кабіне­ту по­чув Ме­ла­си­не дер­котіння, впізнав її го­ло­сок, спах­нув, схо­пив­ся з стільця й про­жо­гом увійшов в сто­ло­ву: в йо­го ще бу­ло на думці, що, мо­же, й по­ми­ливсь. А за сто­лом сиділа Ме­ла­ся й ко­ло­ти­ла ло­жеч­кою чай.

«І ку­дою во­на оце промк­ну­лась в гор­ниці, що не бу­ло чуть ні дзво­ни­ка, ні чов­ган­ня, ні навіть ше­лес­ту? Ма­буть, че­рез пе­кар­ню прос­ко­чи­ла. Ця Ме­ла­ся прос­лиз­не че­рез щіли­ну й роз­ко­ли­ну і вис­лиз­не звідсіль, як слизький в'юн», - ду­мав Елпіди­фор, мовч­ки зир­ка­ючи ско­са на Ме­ла­син зак­руг­ле­ний, як по­котьоло, язик, що й на хви­ли­ну не хо­вав­ся в рот. Сю­ди круть - ту­ди верть! і Елпіди­фор му­сив-та­ки сісти за стіл до чаю. Але він сидів мовч­ки й на­су­пив­ся та все ди­вив­ся вго­ру на сте­лю, витріщав очі на стіну, не­на­че зро­ду й не ба­чив її. До Ме­ласі він і сло­ва не про­мо­вив, хап­ки ви­пив один ста­кан чаю, поп­ро­щав­ся й хутчій вий­шов з сто­ло­вої, ска­зав­ши, що йде в гості.

Набалакались тоді во­ни на са­моті за весь вечір! Таїса не­на­че в той дов­гий вечір пе­ре­чи­та­ла ціка­ве оповідан­ня та аж об­ли­зу­ва­лась, по­пи­ва­ючи по­ва­гом ста­кан за ста­ка­ном до­ро­гий за­паш­ний чай з ва­рен­ням та крих­ки­ми крен­де­ля­ми, до чо­го ця ви­пе­ще­на ласійка бу­ла ду­же ла­са.

«Елпідифор на­пин­дю­чивсь чо­гось і втік. Ну та й бун­дюч­ний же він! Як­би на ме­не так гри­мав мій Ула­се­вич, я йо­му не по­ту­ра­ла б, не по­ди­ви­лась би йо­му в зу­би, а так ви­ва­ри­ла б во­ду, що він не пот­ра­пив би, ку­дою і втіка­ти. Лю­ба й Таїса, як ба­чу, пло­хенькі обидві, як плохі кур­ки», - ду­ма­ла Ме­ла­ся, чу­ючи, як Елпіди­фор туп­цяв по кабінеті та, ма­буть, че­пу­рив­ся пе­ред дзер­ка­лом, ви­ряд­жа­ючись ку­дись на кар­ти.