Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

Люба, пе­ре­ле­жав­ши в по­душ­ках свої плак­сивці та ве­ре­ди, вста­ла, але не схотіла обіда­ти. В неї й справді в час та­ких нер­во­вих ви­падків про­па­дав по­тяг до їжі. Ма­ти про­си­ла й бла­га­ла її з'їсти хоч тарілку юш­ки, щоб її лич­ко не змарніло, але Лю­ба поп­ро­си­ла матір зос­та­вить пе­че­ню на вечір до чаю, а са­ма при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і побігла на Хре­ща­тик на про­гу­лян­ня, щоб роз­ва­жить се­бе та розвіяти сму­ток і до­са­ду. В неї бу­ла дум­ка стрінуть там Ме­ла­сю й розвіять свою нудьгу на свіжо­му повітрі.

Саме в той час Ме­ла­ся, по­обідав­ши всмак в рес­то­рані, вий­шла як­раз на­зустріч Любі. Лю­ба ки­ну­лась обнімать її та цілу­ва­ти. Нудьга й сму­ток в неї од­ра­зу зник, не­на­че Ме­ла­ся своїм по­ди­хом здмух­ну­ла їх з Лю­би­ної душі. При­ятельки ста­ли й по­ча­ли ба­ла­кать та оповіда­ти од­на одній усякі но­ви­ни та звістки. І в однієї і в дру­гої цього кра­му наб­ра­лось стільки, що їм до­ве­лось та­ки дов­генько сто­яти се­ред тро­ту­ару. На­товп лю­дей лив­ся, ніби річкою, їх раз у раз пха­ли й штов­ха­ли то в бо­ки, то в спи­ну, а во­ни все сто­яли й не мог­ли на­ба­ла­каться.

- Станьмо, сер­це, ко­ло стіни, бо ми тут усім за­ва­жаємо і нас раз проз раз штов­ха­ють, - ска­за­ла Ме­ла­ся до Лю­би,

Вони ніби щільно при­ту­ли­лись до стіни ма­га­зи­ну. Са­ме ко­ло две­рей ма­га­зи­ну бу­ло вправ­ле­не здо­ро­ве дзер­ка­ло. Лю­ба мо­ло­ла язи­ком і все ніби не­зу­мис­не зир­ка­ла в дзер­ка­ло та че­пу­ри­лась, поп­рав­ля­ючи ле­генький ка­пе­люш, що стир­чав на чо­ло­поч­ку на її тім'ї. Мо­роз брав все дуж­че та дуж­че. Обрій на за­ході не­на­че па­лав жов­то­га­ря­чим ог­нем, але не грів, а ніби пік мо­ро­зом і в що­ки, і в ніс, і в пуч­ки, і в но­ги.

- А я бу­ла в вас, сіпа­ла, сми­ка­ла за дзво­ник, аж пальці в ме­не пог­раб­ли, та й дур­но. Чи в вас пак ніко­го не бу­ло вдо­ма, чи що? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Нікогісінько! Нас зап­ро­си­ли знай­омі на обід, - од­повіла Лю­ба.

«А чо­му ж то з пе­карні тхну­ло сма­ля­ти­ною, чи пе­че­нею, та ще й ли­бонь ку­ря­ти­ною, - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся з не­до­мис­лом в очах. - Нев­же во­ни го­ду­ють та­ким до­ро­гим по­жив­ком своїх най­ми­чок? Гм…»

Обидві при­ятельки тут на прос­торі роз­гор­ну­ли ввесь свій крам, за­ле­жа­ний за дов­гий час, не­на­че два ко­ро­бей­ни­ки, що по­од­чи­ня­ли спої ко­роб­ки й вис­та­ви­ли крам на по­каз сільським мо­ло­ди­цям.

- Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, що ми дос­та­ли вчо­ра зап­ро­си­ни аж на двоє весіллів? Ніна й Га­ля ви­хо­дять заміж. Од­но весілля бу­де в се­ре­ду, а дру­ге в чет­вер, - зад­зи­го­ри­ла Лю­ба.

- Обидві ви­хо­дять сли­ве за­ра­зом? Ото ди­во! А діву­ва­ли во­ни обидві та­ки дов­генько; нігде прав­ди діти, - ска­за­ла Ме­ла­ся, на­чеб­то во­на са­ма й не діву­ва­ла дов­генько. - А наш сусід Нек­ра­ше­вич, - тяг­ла далі Ме­ла­ся.- та­ки на­ба­чив собі мо­ло­ду­ху; дов­го ве­ре­ду­вав та пе­ре­би­рав, а та­ки му­сить не­за­ба­ром надіти зо­лоті кай­да­ни. Йо­му впа­ла в очі Ма­ру­си­на сест­ра.

- Ота смуг­нас­та! Ну, вар­то бу­ло так дов­го пе­ре­бен­дю­вать! - обізва­лась Лю­ба. - А чи знаєш, що в нас у Києві по­зав­чо­ра тра­пи­лось? Ак­тор дра­ма­тич­но­го те­ат­ру Со­ло­гу­бов заст­ре­лив сво­го то­ва­ри­ша, ак­то­ра Го­луб­ко­ва.

- Застрелив на смерть чи тільки підстре­лив та по­ра­нив? Ох мені ли­хо! Та­ко­го ар­тис­та! та­ко­го кра­су­ня!

- Застрелив од од­но­го ра­зу. Со­ло­гу­бов довідавсь, що йо­го жінка втек­ла од йо­го й про­бу­ває в Го­луб­ко­ва. Ото ж вранці він і ввірвав­ся в йо­го жит­ло. Той са­ме тоді вми­вавсь над уми­вальни­ком. А Со­ло­гу­бов і пи­тається в йо­го: «А де моя жінка?»

- А де ж во­на справді тоді бу­ла? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Кажуть, сто­яла за шир­мою, при­ту­лив­шись у ку­точ­ку до гру­би. А Го­луб­ков і ка­же: «Одче­пись од ме­не! Йди собі геть, ко­ли од те­бе й жінка пішла геть». А той як то­рох­нув з ре­вольве­ра, так Го­луб­ков і по­ко­тивсь на підло­гу з ми­лом в ру­ках. Не встиг і руш­ни­ком втер­тись, - ле­пе­та­ла Лю­ба.

Тим ча­сом над­ворі по­ночіло. Мо­роз цу­пив, аж блискітки по­ча­ли літать про­ти одлис­ку з не­ба, аж опар знімав­ся в повітрі. Пальці на но­гах мерз­ли і в Ме­ласі, і в Лю­би. Во­ни дріботіли ніжка­ми, туп­ця­ли на од­но­му місці й усе роз­ка­зу­ва­ли про но­вин­ки. А цікаві но­вин­ки все десь бра­лись і си­па­лись, як з мішків. Во­ни обидві вже не слу­ха­ли та пе­ре­би­ва­ли од­на од­ну й го­во­ри­ли обидві ра­зом.

А мо­роз все міцнішав, вже по­чав шпи­гать Любі в ніс, в що­ки, аж в неї сльози вис­ту­пи­ли з очей. Ме­ла­ся вже тру­си­лась, як у про­пас­ниці, але не мог­ла вдер­жать язи­ка. Обидві по­чу­ва­ли, що вже не­пе­ре­лив­ки. Але Любі знов спа­ла на язик од­на но­вин­ка.

- Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, яка те­пер зміна ста­ла з Елпіди­фо­ром, як на­че­пив ор­ден че­рез пле­че й звізду на гру­дях? Він те­пе­реч­ки не­на­че збо­же­волів, ко­ли ще й пе­редніше не був тро­хи бо­жевільний. Та­ке вит­во­ряє, та­ке ви­роб­ляє, хоч зби­рай­ся, впа­ко­вуй­ся та й з до­му ку­дись манд­руй!

- Певно, вит­во­ряє те, що й мій без­тям­кий Ула­се­вич? - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

- Де там! Твій Ула­се­вич і не змо­же то­го вит­во­рять, бо йо­му, бач, не по­че­пи­ли ор­де­на че­рез пле­че. Та й доб­ре, що не по­че­пи­ли. При­най­мні він на­завж­ди зос­та­неться лю­ди­ною, як і всі лю­де. А мій Елпіди­фор не­на­че ска­зивсь: десь узя­лась пи­ха та якась не­са­мо­ви­та гор­до­витість. За­ди­рає пи­ку вго­ру пе­ред усіма, навіть пе­ре­до мною, не­сеться аж до хмар. Зовсім на­че здурів чо­ловік! Йде­мо ми раз якось по ву­лиці, а на пе­ре­ул­ку спи­няє нас зво­щик; підбіг ко­нем, та й спи­нив­ся тро­хи не під но­сом в нас, та й ка­же ве­се­ленько: «Сідай­те, ба­ри­не, я вас од­ве­зу». Елпіди­фор як спах­не, як кри­ко­не на всю ву­ли­цю:

«Який я тобі ба­рин! Я пре­вос­хо­ди­тельство! Як ти смієш так ме­не звать? Чо­го ти спи­нив­ся тут, тро­хи не наїхав нам на чо­бо­ти?» Кри­чав він, ве­ре­щав, а далі лусь йо­го ку­ла­ком у спи­ну! Зво­шик, ма­буть, був на­хаб­ний. Як на­ро­бе ґвал­ту! «Чо­го ви штов­хаєте ме­не ку­ла­ком? Я вас по­зи­ва­ти­му в суд! Хто дав вам пра­во штов­хать ме­не в спи­ну?» На­ро­бив ґвал­ту на всю ву­ли­цю. Лю­де по­ча­ли збігаться звідусіль. Та я вже якось вти­хо­ми­ри­ла зво­щи­ка, поп­ро­сив­ши ви­ба­чить за цей Елпіди­форів дур­ний вчи­нок.

- Мій Ула­се­вич ле­да­що, зовсім-та­ки ле­да­що. Нічо­го не ро­бе й та­тові не стає до по­мочі в ха­зяй­стві. Все десь ти­няється і взим­ку і влітку, завсіди швен­дяє по гос­тях, їзде на кар­ти, а більш за все, сли­ве щод­ня, кис­не в то­го навісно­го сусіда, спортс­ме­на Нек­ра­ше­ви­ча: грається кіньми вкупі з ним та ба­виться в Києві спор­том. А в ро­бо­чий час то вже до­мує та з нудьги ни­кає по пар­ку, як го­лод­на жидівська ко­за по місті.

- Мене вже не тішить і те, що він ме­не ко­хає. Ос­то­гид він мені, - ска­за­ла Лю­ба.

- Твій Елпіди­фор хоч щи­ро лю­бе те­бе й жа­лує, аж пад­кує ко­ло те­бе. А мій же то ле­да­що й не пад­кує ні ко­ло чо­го, і ки­дає ме­не са­му сли­ве що­бо­жо­го дня: все си­дить у то­го Нек­ра­ше­ви­ча та грається кіньми або грає в кар­ти, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

- А в тюрмі, ко­ли йо­му чим не до­го­дить який­сь служ­ник мос­каль, то він йо­го за­раз лясь по морді! Дає по­мор­да­си всім, в ко­го влу­чить. Про це вже скрізь по місті го­во­рять, а мені со­ром з ним вкупі по­ка­заться між лю­де й хо­дить по ву­лиці. Зовсім ска­зив­ся чо­ловік! А за­вис­ний та рев­ни­вий, то не до­ве­ди бо­же! Мені не мож­на з па­ни­ча­ми ні тан­цю­ва­ти, ні навіть роз­мов­лять. За­раз так і вче­питься, не­на­че кліщ у вівцю. А оце раз якось йду я з ним по ву­лиці, а гімна­зис­ти са­ме ви­хо­ди­ли з гімназії нам на­зустріч. Троє з їх спи­ни­лись та й див­ляться на ме­не, бо й як я гу­ляю на Хре­ща­ти­ку, то ба­га­то па­ничів спи­ня­ються та див­ляться на ме­не. А він як зак­ри­чить на їх, мов ска­зив­ся: «Чо­го ви спи­ни­лись? На­що ви ди­ви­тесь на да­му? Я вас за­раз од­ве­ду до інспек­то­ра». Я тобі ка­жу, хоч ви­би­рай­ся од йо­го на дру­гу квар­ти­ру, бо вже со­ром хо­дить з ним по ву­лиці.