Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗

— Дивися, Стьопо, тобі видніше. Я не знаю, що тут порадити, — сказала Катерина. — Ні силувати не хочу, ні з думки збивати. Якщо Муталіб дозволить, то можна поїхати, чого ж. Я сама вже скучила за малими.

— Ти сьогодні дзвонила додому?

— З батьком говорила. Всі здорові, на роботі мене підміняють, кажуть, хай Катерина буде там скільки треба. Кого не зустріне, то всі тебе згадують, як там Степан, питають. Заїжджав Мостовий, закинув мішечок гречки, сьогорічна, каже, тільки-но змолотили. Варіть, каже, дітлахам кашу.

— А про малих батько що розказує?

— Та що… Кажу ж тобі, живі-здорові, до школи ходять… Про тебе розпитують.

— Поїдемо, Катю. Це мені поможе більше за всякі пілюлі. Окріпну до Різдва, а там знов приїдемо. Хіба нам що?

— Може, й так, Стьопо, не знаю.

— І ти вилюднієш.

— Що, так споганіла?

— Та ні, схудла зовсім. І так була, як билина, а тепер половинка від тебе лишилася.

— Я ж і є твоя половина, — сказала вона.

— Моя… Тільки змарніла зовсім.

— Хоч про мене мовчи.

— Лягай отам на сусідньому ліжку, поспи. До ранку сюди вже ніхто не зайде.

— Ляжу, якщо ти так хочеш. Я зверху, постіль не розбиратиму.

— Та хоч як-небудь.

— Стьоп… — боязко покликала його Катерина.

— Що?

— А можна, я коло тебе?

— Можна, чого ж. Тільки тут тісно удвох, ти не спочинеш.

— Я трішки… Скраєчку.

Степан посунувся до стіни, повернувся на бік, і Катерина обережно лягла біля нього, лицем до Степана.

— Ти як пір’їнка, — сказав він і провів рукою по її шиї, торкнувся гострої ключиці, ямки над нею. — Ти мені зовсім не заважаєш. День не бачив тебе, а таке, як сто літ.

— Скучив?

— Ага. Кать… А тут ти зовсім не схудла. Пругкі такі…

— Подобаються?

— Ще б…

— Притисни… Мені приємно.

— Можна — я розстебну?

— Питаєш. Я ж твоя половинка. Тобі можна все.

Він відчув, що вона злегенька тремтить.

— Тобі добре так?

— Дуже. Я хочу ще. Ще… Ого, та ти ще той жеребчик…

— А ти що, вже списала мене на мило?

— Таке скажеш…

Вона провела рукою по його шорсткій щоці, торкнулася її губами.

— Колючий. Завтра тебе поголю.

— В дорогу?

— Не знаю, побачимо.

— Візьму мотоцикла і гайнемо до лісу. Зараз там підпеньків море, терен достиг, ожина.

— Розігнався.

— Я тільки подихаю. Зараз весь ліс пахне підпеньками. Ти з малими збиратимеш, а я постою, подихаю.

— Я сьогодні, знаєш, що пригадала? Як ти колись привіз відро слив червоних — величезні такі, круглі, солодкі. Тоді ти десь далеко їздив, надовго, насилу діждала тебе. Пригадую, скучила так, що як загуркотіла машина коло двору, то в мене ледь серце не вискочило…

— Еге, це тоді, як я на Житомирщину по зерно їздив.

— Так я тоді вискакую з хати, біжу, а ти йдеш мені назустріч і несеш повнісіньке відро слив. Вони падають, розсипаються, котяться по споришу, по всьому подвір’ю, а ти не бачиш нічого, так поспішаєш до мене.

— А про це я й забув.

— А я не забула. Котяться сливи по всьому подвір’ю, а ти лиш мене одну бачиш.

Вони примовкли, ніби на хвилю разом перенеслися в той день.

— Катю… Хочу сказати тобі… Щоб ти знала: я ніколи і в думці не дозволяв собі тебе зрадити.

— Я тобі вірю.

— І ще таке. Якщо мене не стане…

— Перестань! — вона поклала долоню йому на вуста.

— Не перебивай, Катю. Я не кажу, що це буде взавтра. Колись це все одно станеться, і я хочу сказати тобі: не тужи довго за мною. Трохи поплач, а там, як трапиться путній чоловік, виходь заміж.

— Безсовісний.

— Ні, вислухай до кінця. Ти дуже гарна, Катю… хороша… І молода ще. Тіло в тебе, як у дівчини. І лоно. Ніхто не скаже, що ти народила троє дітей. Тобі обов’язково трапиться хороший чоловік. Не відмовляйся од нього, навіть якщо він стрінеться тобі скоро після того, як мене не стане.

— Якщо ти не замовкнеш, я піду від тебе.

— Не перебивай, Катю, я скажу й більше до цієї розмови не повертатимусь. Це не так просто… Добрих людей багацько на світі, але вийти заміж за путнього чоловіка зовсім не просто. Щоб і тебе любив, і дітей… Отож хто б тобі що не казав, нікого не слухай. Згадай мої слова і знай, що це моя воля. Пообіцяй, що так зробиш.

— Нам спершу дітей треба поженити. Муталіб казав, що ти ще пожениш дітей.

— Поженимо. Але все може бути, і тому я хотів попросити тебе. Не гнівайся.

А вона побачила: весільні музики на їхньому подвір’ї — два брати Кумедії з гармошкою й бубном так виграють, що навіть старі діди йдуть до танцю, весело, гамірно, Іванко з білою квіткою на грудях збирається їхати по молоду, біля воріт стоїть Степанів «газон», теж заквітчаний, у стрічках, і Степан, молодий, синьоокий, хмільний від щастя, обіймає її, Катерину, за стан, гаряче шепоче на вухо: «А пам’ятаєш, як я, дурний, колись тебе сватав?» Вона сміється, горнеться до чоловіка, потім, схаменувшись, пручається, легенько ляскає його по руці — люди ж дивляться, скажуть, сина женять, а таке, як на своєму весіллі.

— Мене сьогодні циганка перестріла, — сказала Катерина.

— Багато видурила?

— Та ні, я хотіла втекти, а вона каже: бачу, жіночко, велику печаль на твоїй душі, ось дай-но твою ручку. І відразу правду почала казати, то я вже й мовчу, слухаю. Вгадала, що я приїжджа, що мене біда сюди привела, що…

— Не треба бути ворожкою, щоб це побачити.

— Слухай далі. Вгадала, що в мене троє дітей, два хлопчики й одна дівчинка.

— Бачила, як ти одежину дітям купувала.

— Ти все перекрутиш, Стьопо. Головне слухай. Каже, печаль твоя минуща, через рік здоровий буде твій чоловік.

— А чого аж рік ждати?

— Ну, тобі ж треба окріпнути після операції.

— Ясно. А я таким хитрим, знаєш, що кажу? Давай, чорнява, кажу, я тобі поворожу. Кращого ворожбита тобі не знайти. То вони тікають, як чорт від ладану.

— Ця правду вгадала, побач. Навіть сказала, що ми скоро додому поїдемо.

— Тут я із нею згоден. Але не забудь, Катю, що я тобі говорив.

— Може, ти ще й на розлучення подаси?

— Я серйозно.

— І я серйозно. Знаєш, про що я подумала? У нас із тобою ще будуть діти.

— Це тобі теж циганка наворожила?

— Ні, я так хочу. Хочу ще дівчинку. Щоб два хлопчики і дві дівчинки.

Вона тихенько пирснула у долоню й спитала сором’язливо:

— Ти ж умієш робити дівчаток?

Степан знов погладив її коси, шию, ямочку над випнутою ключицею, і в його очах став такий сум, що Катерина пошкодувала за свої слова. Затримала його руку на своїй щоці і притулилась до неї губами.

— Хто ж тобі, рідна моя, віддячить за все? — мовив Степан, пригортаючи її голову до своїх грудей, щоб Катерина не бачила, як його скронею скотилася на подушку важка сльоза.

Червоні сливи розкочувалися по зеленому спориші, білі птахи зі скутими кригою крильми замерзали в холодному лісі, диво-квіти зацвітали на тому місці, де лилося тепле молоко з дійниці, любилися риби в затишних заростях гостролистої горошниці, несамовито на льоту кували травневі зозулі, і щиглик-мальованець висиджував пташенят у глодовому кущі, і грали весільні музики… а поза цим усім білим сувоєм слалася дорога, і тією дорогою десь у далину йшов я, Щедрик, ішов із закинутою на плече паличкою, на кінці якої погойдувався білий вузлик.

3

Пронизливо задзвонив телефон, аж здригнулося щось усередині у Муталіба, зрушилося й натяглося, мов струна, і він завмер, наче вагаючись, підходити до телефону чи ні, а той і далі дзвонив різко й настирливо, без передиху — викликає міжміська!

Муталіб не наважувався узяти слухавку, ніби його скував якийсь страх — так не наважуєшся зазирнути у щойно принесену телеграму, яка може тебе порадувати, але й може принести лиху звістку. Якраз лихе передчуття й стримувало Муталіба, він не поспішав до телефону, мовби цим зволіканням ще міг одвернути біду, тінь якої переслідувала його останнім часом постійно, хоча й не знав, звідки її очікувати, але все складалося так, що рано чи пізно біда мусить постукати в його двері. Муталіб передчував її, майже фізично чув за плечима її холодне дихання.