Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗
Ну що ж, подумав Муталіб, моя карта бита, ваша взяла, товаришу майор, а тут ще сьогодні вранці «пощастило» їхати на роботу разом з Оприщенком, той протиснувся до Муталіба у трамваї, майже нічого не говорив цілу дорогу, тільки сопів і цмокав своїм карасячим ротиком, а потім зітхнув і мовив багатозначно: «Не переживайте, колего, є така стародавня мудрість: переживати треба тоді, коли вже сталося».
Що він мав на увазі — чи Іринку, чи Степана, чи, може, все разом — Муталіб не знав, та насилу стримався, щоб не послати Оприщенка з його стародавньою мудрістю. Так і промовчав до кінцевої зупинки, а тут, уже в клініці, його раптом викликав Волощук і сказав, що ходять неприємні чутки, нібито він, Муталіб, багато собі дозволяє, пускає сторонніх людей не туди, куди треба, йому, Волощукові, начхати на брехні, але ж то правда, що дружина одного пацієнта заходила навіть у реанімаційне відділення.
«Я їй цього не дозволяв, — сказав Муталіб. — Хоча б тому, що не маю права, ви ж знаєте. А якщо повірили…»
«Ну-ну, не гарячкуй, — пом’якшав Волощук. — І не нарікай на свої права, ти принаймні міг зробити зауваження, що в реанімаційне відділення заходити заборонено. Балаган тут мені влаштували! Я вам покажу балаган!..»
Він так смачно вилаявся, що іншим разом у Муталіба зів’яли б вуха, але в голові знову спливло: «Переживати треба тоді, коли вже сталося», і він подумав, що Оприщенко, окрім Іринки й Степана, мав на увазі щось іще.
Саме тоді й підвернулася йому під гарячу руку Катерина — у білому халатику й косинці, з віником у руці (безглуздя якесь!), синяки під очима, — і він зірвався й сказав, щоб ішла звідси геть і не з’являлася до завтра, сказав, що Степанові легше, тут є кому за ним доглядати, а її, Катерину, саму доведеться покласти в лікарню, якщо вона не схаменеться. Все, іди, щоб я тебе не бачив!
Катерина зіщулилася, змаліла, потім ухопила його за руку, хотіла щось сказати, але тільки кусала пошерхлі губи. Її очі налилися слізьми, та замість того, щоб заспокоїти Катерину, він висмикнув руку і, ніби чогось злякавшись, швидко пішов од неї. Уже за хвилю дорікав собі, що зірвався на крик, що думав тоді не стільки про Катерину, як про себе самого, про доноси Оприщенка, гнів Волощука, про всі ті прикрощі, які обступили його з усіх боків.
Ось і тепер, кажучи Степанові, що сам відіслав Катерину, аби відпочила, він нітився від думки, що було це трохи не так, проте й далі чув у своєму голосі роздратування.
— Тобі що, важко без неї?
— Та ні. Я тільки боявся, що вона попала в якусь халепу.
— Усе гаразд, нехай трохи розвіється.
— Вона зовсім не знає Києва.
— У неї є язик, не мала дитина, — так само дражливо сказав Муталіб.
— Думаєш, вона така бідова у мене? То тільки зверху. А так вона як травинка.
— Нічого з нею не станеться.
«Даремно ти такий упевнений, — кольнула йому думка. — Хіба не знаєш, на що здатні жінки в такому стані?»
І сказав уже м’якшим тоном:
— Не бійся, не загубиться. Вона теж без тебе не може.
— Ти так думаєш?
— Це ж видно. Яка б ще жінка так упадала біля тебе?
— Це правда. Таких немає більше. Я, Муталібе, ось що хочу сказати. Часто мені здається, що я вже колись жив на цьому світі. От іду, бува, десь отак, де ще ніколи не був, а мені здається, що я тут був. Чи то запах якийсь уловлю, чи колір, але відчуваю, що тут я не вперше, ходив уже. І ходив не за цього життя, колись дуже давно. Може, сто чи й тисячу років тому.
— Таке не тільки з тобою буває, — сказав Муталіб. — Пам’ять наша ще не розгадана.
— Я не впевнений, що жив колись на цьому світі. Але думаю собі, що, може, хтось із предків моїх це бачив і воно передалося мені?
— Тут я тобі нічого не поясню. Сам би хотів знати.
— А може, нам цього і знати не треба? Ну, якби ми все знали, то, може, і жити було б не цікаво? Ні, ти не смійся. Я теж учився в школі. Але тепер, коли згадую, як доводив бабусі Улиті, що земля кругла, то мені стає соромно. Що ти мені говориш, сердилась бабуся Улита, навіщо мені ці балачки, коли я бачу своїми очима, що земля рівна. Вийди і подивися сам: є гори, горби, яруги, рівчаки, але земля рівна. Тоді я аж синів од безсилля, так хотів довести їй, що земля кругла, що вона крутиться. Галілей знайшовся! А тепер мені соромно, тепер думаю: а що, якби тоді, коли бабуся Улита заслабла, я почав їй доводити, що воду вона пила не з Маріцьончиного джерела? Чи стала б вона на ноги? Ти як думаєш?
— Це відомо одному Богові, — сказав Муталіб. — Чого це тебе потягло на такі розмови?
— Бо я хочу щось тебе попросити. Послухаєш мене?
— Ти про що? — насторожився Муталіб.
— Я поїду, — сказав Степан.
— Куди?
— Додому поїду.
— Ти що це собі намислив? — гостро спитав Муталіб. — Про яку «дому» говориш?
— Не думай нічого, я не маю надії на Маріцьончине джерело, — стиха усміхнувся Степан. — Але я мушу поїхати.
— Це ти скис через те, що Катерини немає?
— Ні, якраз я і жду її, щоб сказати про це. Нам треба їхати.
«Тобі не поможе ніяке джерело, ніякий Щедрик, ніякий праліс, — холодно подумав Муталіб. — Хоч би як ти вірив у ці дива, хоч яке чудодійне зілля не пив би, а тобі не обійтися без скальпеля, брате. Це не та хвороба, яка боїться навіювання».
— Не кажи дурниць, Степане! Саме став оклигувати, а тобі заманулося їхати.
— Якраз тому… що оклигав, — вперто сказав Степан. — Тепер я доїду, тепер здужаю… Підлікуюся вдома, наберуся сили й приїду. Хай мине… цей високосний рік. Скільки ж тут зосталося — дурниця. Піддужаю і приїду.
— Та при чому тут високосний рік?
— Може, й ні при чому, але я так вирішив. Я, Муталібе, скучив… Так скучив за дітьми, за селом, що ти не уявляєш собі. Кожну стежечку бачу, я ж тобі вже казав. Тільки гляну на все — й оживу, ти мене тоді не впізнаєш.
— Я проти. Не смій і думати.
— Чому? — Степан так подивився на Муталіба, що той одвів очі.
— Не розумію твоєї нетерплячки. Люди роками лежать…
— Лежать ті, що не можуть ходити… А я ходжу. Хтозна, як воно буде потім, та поки носять ноги, треба їхати, Муталібе. Ковтатиму ці ж самі ліки… яка різниця, де їх ковтати?.. Там гірше не буде. З дітьми побуду, скучив же… А зразу після Нового року я в тебе, так і знай.
«На початку року було б непогано, — подумав Муталіб. — Якраз отримаємо нові препарати. Може, й справді, хай би минув цей високосний?.. Закляття якесь. Аби ж знаття, що ти, Степане, протримаєшся».
— Ні, — рішуче сказав Муталіб, проганяючи ще невиразну, але настирливу думку. — Я не відпускаю тебе. Не вередуй!
— Я не вередую. Вдача така дурна: як уже наповратився, то не відступлюся.
— Це на тебе найшло. Буває. Занудьгував — от і потягло додому.
— Ні, я мушу поїхати.
— Один день без Катерини — і вже розпустив нюні. Не можна так.
— Катерина тут ні при чому.
— А що?
— Пече мені, — сказав Степан. — Гірше як ото без води пече.
— Скоро вона прибіжить. Думаю, завтра ти й заговориш інакше.
— Ні, — повторив він. — Пече мені. Мушу поїхати. Хоч на день…
Причина була не в Катерині, і коли вона — уже майже вночі — тихенько прослизнула до Степана в палату, йому запекло ще дужче: їхати, їхати!
Як на те, Катерина розгорнула чималий пакунок і, ніби пояснюючи, де вона цілий день пропадала, стала хвалитися покупками: ось платтячко для Настуні на літо, подивись, яке гарне, зовсім дешеве, легеньке, не жарке, у дрібненьку квіточку; ось сорочечки для Юрася й Іванка, теж любо глянути, хай будуть на гостинець із Києва, і Степан, дивлячись, як вона втішно перебирає дитячі речі, подумав, що ніяка сила його тут більше не втримає. Нехай Муталіб вибачає, але він поїде, хай би й каміння з неба, його ніщо не зупинить, і коли він сказав про це Катерині, вона майже не здивувалася. Вислухала його, на диво, спокійно, не перебиваючи, потім, правда, спитала:
— А що на це Муталіб? Ти казав йому?
— Казав, він не дуже хоче відпускати, але якщо сильно попросимо, то відпустить. Ми ж ненадовго поїдемо.
