Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
— Хто це… — він з острахом втупився в Гарольда. — Це не…
— Усе гаразд, він зі мною, — пробурмотіла я стомлено. — Нам потрібна ваша консультація, алхіміку.
— Я більше не… — письменник і далі поглядав на Гарольда з побоюванням. — Ласкаво просимо, добродії маги дороги. Проходите… Що це у вас, невже Зшивач?!
Він навіть присів, бажаючи краще розглянути меч у мене на поясі. Я відсторонилася:
— Ні. Ми граємо в рольові ігри.
— Я вражений, — пробурмотів алхімік, і його одутлі щоки зарожевіли. — Так, авжеж, зізнатися, сказати… Чай? Може, з трав? У вас кепський вигляд…
Я гмикнула подумки: уже чого-чого, а чаю, тим більше трав із цих рук я в житті не прийму.
— Дякую. У вас є розчинна кава в паперових пакетиках?
— Ця гидота?! Є, зовсім випадково…
Гарольд стояв посеред кімнати, мовчки вивчав стару люстру, курні фіранки, книжкову шафу з однаковими тьмяними корінцями. Я сіла на прочавлений диван і зрозуміла, що встати не зможу: не тримають ноги.
Алхімік повернувся за п’ять хвилин, і всі п’ять хвилин ми з Гарольдом мовчали. На таці, яку господар поставив на табурет, були два кухлі з гарячою водою та дві яскраві «ковбаски» розчинної кави з вершками. Я побачила в цьому знак: алхімік здогадався про мої підозри й напоказ виставив добрі наміри — самі, мовляв, розчиняйте, самі готуйте собі напій.
Тут, у старій недоглянутій квартирі, під гомін дощу за вікном, легко було уявити, що ніякої Сарани нема на світі. Що Максиміліан не вбивав принца-деспота й при вході до чорного замку не прикуті ланцюгами два сумовиті кістяки. Я теліпала ложкою у воді, спостерігаючи, як розчиняється кава.
Гарольд крутив у руках паперовий пакуночок. Алхімік із люб’язною усмішечкою допоміг йому: надірвав його, висипав у воду вміст. Гарольд підняв брови.
— А метро, — запитав він раптом невпевнено, — метро у вас ще працює?
— А куди ж воно подінеться, — радісно заторохтів алхімік. — Тільки ось люду стало забагато, у годину пік не проштовхнешся, такі юрби, жах…
— Я говорила з Едною, — повідомила я.
— Вона зізналася? — пожвавився алхімік.
— Вона лише знаряддя… Громадянине Царьков! Чи не ви мені говорили ось у цій самій кімнаті, що Мрячна Бабера має владу, поки Королівство в дорозі? Що вона безсила проти короля в його Королівстві?
— Говорив, — він нервово ковтнув. — А… що?
— Погляньте на це.
Я витягла з кишені трикутну монетку на ланцюжку. Алхімік схилив голову до плеча з підкресленим, театральним зацікавленням:
— Що це в нас? Так…
Тьмяні його очі раптом розплющилися. Поквапливо, ледь не жадібно він схопив монетку до рук. Я втримала її — за кінець золотого ланцюжка.
— Це… так… що це, дозвольте запитати?!
— Ви ж алхімік і мудрець. Ви повинні знати, що це!
— Я скажу… Зараз… Дайте, прошу вас, не бійтеся, випустіть нарешті ланцюжок, я не заберу цю річ у вас, не посмію…
Він забігав кімнатою, повертаючи монету то так, то інак:
— Який дурень повісив це на ланцюг? Можна пошкодити силові лінії… Так… Тут написано: «Замкнено… законсервовано, зібрано й закрито без терміну».
— «Законсервовано»?!
— Ну, загальний зміст такий. Оброблено для зберігання, заархівовано, якщо бажаєте. Це… Ух ти, багато читав про таке, ніколи не доводилося тримати в руках. Це, добродії, один із так званих виконавців бажань, вони траплялися людям за всіх часів. Принцип дії простій: воля простака-клієнта плюс збочений гумор виконавця. Мавпяча лапа… Золота куля… Квітка з веселковими пелюстками…
— Монетка бажань.
— Так-так… Але монетка — це просто забава, дитяча гра.
— Де Королева Туману могла здобути цю річ?
— Королева Туману? — алхімік стрепенувся. — А до чого тут вона?
— Це вона підкинула Едні монетку.
— Он як, — пробурмотів він, і гарячковий рум’янець на його щоках побляк. — Ця річ — із володінь королеви… Чого ж простішого… Чого, ви казали, побажала Една?
— Забути Оберона.
— Ох, — алхімік похитав головою. — Забула?
— Ні. Замість цього…
— Розумію, — він замислено зважив монетку на долоні. — Магу дороги, я починаю непокоїтись.
— Тільки зараз? — не витримала я.
— Ви неправильно мене зрозуміли, — він віддано зазирнув мені у вічі. — Багато років я сиджу тут тихо. Пишу дитячі книжки. Гонорари невеличкі, але я живу скромно…
— Я мені що? Живіть, як хочете.
Він замотав головою:
— Завелика увага до моєї скромної персони. Забагато впливових панів, магів, ходять до мене… До речі, ви не казали некромантові, що я його зрадив?
— Я нічого не казала некромантові, — я стисла зуби, відчуваючи, як напружився поряд Гарольд. Проклятий алхімік: перевіряє він мене, чи що?! Чи він Гарольда перевіряє, чи… якби ж знаття, чого він хоче, слизька душа!
— Але він все одно довідається, — пошепки поскаржився алхімік. — Межа між нашими світами настільки потоншала… Якщо пан некромант з’явиться, щоб помститись… Що робити бідолашному вченому?
Я згадала рівнину, загачену Сараною, обложені скелі й мертвяків-арбалетників.
— У пана некроманта нині по горло клопоту й без вас. Не трусіться так!
— Вам казати легко… А Королева Туману?
— Думаєте, вона сюди дотягнеться? Руки закороткі!
— Закороткі, — алхімік переривчасто зітхнув. — Вона мені сниться, добродії, останнім часом дуже часто… Коли вона змогла дотягтися до короля в його королівстві… То до мене, скромного вигнанця?!
— Королівство гине, — я насилу підвелася з дивана. — А ви стогнете не знати чого. Труситеся за власну шкіру!
— Моя шкіра мені дуже дорога, — він проникливо ляпав короткими віями. — Ви молоді. Вам цього не зрозуміти!
— Ви жалюгідний боягуз, — раптом сказав Гарольд.
— Так, — алхімік уклонився. — А ви, мабуть, Гарольд. Я був знайомий із вашою матінкою… Коли вона була ще дитям. То були славні часи…
— Хто ви такий?!
— Жалюгідний боягуз, як ви вже знаєте. Тільки… після всього, що трапилось, я зберігаю вірність королю. А ви його забули, наскільки я розумію. Ви, магу дороги, забули свого короля… Ви нерозумна вівця, ось ви хто. Але, зрозуміло, маєте право зневажати такого жалюгідного…
— Гарольде! — скрикнула я.
Його руки вже потягнуся до горла алхіміка. Той відскочив у найдальший куток і сполотнів дужче — видно, зрозумів, що перестарався. Мій вигук змусив Гарольда здригнутись — і зупинитися.
— Король захищав мене, — плаксивим голосом почав алхімік. — Я вигнанець… але чесний вигнанець! Я сповна розплатився за колишні гріхи… Тепер, коли нема короля, — хто захистить мене від Мрячної Королеви? Від некроманта, якщо той забажає використати мої знання на лихо іншим? Хто…
— Тихше! — знову крикнула я.
І — диво! — обидва послухались. Я стояла посеред кімнати, тримаючи напереваги марний легкий посох; у вухах у мене тонко дзвеніло, а перед очима металися іскорки. Алхімік знову розглядав монетку, Гарольд відійшов і сів на диван. У нього смикалася повіка.
— Ми тут не для балачок, а щоб повернути Оберона! Цей виконавець — можна його змусити скасувати бажання?
— Ні, — алхімік скорботно стис губи. — Це основа магії — зворотного ходу нема… Що побажав — за те й відповідаєш…
— Ви сказали, там написано…
— Так. «Замкнено, закрито». По виконанні бажання річ переродилася. Тепер це сейф. Якби Една побажала ніколи не знати страху — в сейфі зберігався б її страх. Якби Една побажала розбагатіти — у сейфі виявилася б її бідність…
— Вона побажала забути Оберона!
Алхімік похитав головою:
— Прошу пробачення, але Оберона… його величність не можна запакувати в настільки тісну в’язницю. Де моя лупа?
Він потяг на себе шухляду столу, й та випала, розсипалися по паркету папери, фотографії, ґудзики й скріпки. Не звертаючи ні на що уваги, алхімік вихопив із купи лупу, примружив око й втупився в монету.
— Це ім’я, — сказав він раптом захриплим голосом. — Це ім’я… Так. Одне. Ім’я короля! — проголосив письменник, благоговійно дивлячись на монетку. — Ось що вона тут сховала. Забуття прокотилося багатьма світами, і в Королівстві, де чарівний світ дуже розвинений, сила забуття виявилася сильнішою за все…